Мир, дружба, chewing gum
Що таке жувачка? Жувачка - це все.
Британцям і взагалі західним іноземцям неможливо пояснити, що таке жувачка. Вони думають, що це такий шматок гумоподібного продукту, який кладеш у рота, жуєш, поки не набридає, і випльовуєш. Вони не усвідомлюють, що це найбільший у світі скарб.
-Де взяв жувачку?
-Сестра з Гирманії привезла.
-Даш пожувать?
-Токо не сильно розжовуй. І більш нікому не давай.
Такі діалоги відбувалися в нашій полтавській школі в 80-х. Жувачкою (я жодного разу не чула у нас слова "жуйка": жуйка - це було щось сільськогосподарське, коров'яче) ділилися з найближчими друзями. Пожувавши, її ліпили за вухо.
З жуванням під час уроків боролися вчителі, бо поки хтось один жував, інші тільки й думали про те, кому попаде жувати її наступному.
Жували й нашу, дубову жувачку, але це було трохи ганебно. Сенс полягав у тому, щоб надути величезну рожеву кулю імпортного бабл-ґама, а потім щоб вона луснула просто тобі на прищаву підліткову пику.
Коли в Полтаву вперше приїхали живі американці - три дівчини-підлітка з Північної Кароліни з відповідним протяжним нерозбірливим південним акцентом - їм провели зустріч із аборигенами в місцевому драматичному театрі. Мій репетитор з англійської мови мав якесь відношення до організації візиту; він подзвонив нам, і мене терміново почали готувати на зустріч зі справжніми американцями.
Помивши голову й екстрено висушивши її в духовці, я вдягла кусючу вовняну сукню й пішла наводити мости розуміння. Американки виступали про те, що війни вони не хочуть, але народ цікавило інше: скільки кімнат у них у будинку, чи є машина і яка, і як воно жити в країні, де джинсів - завались. А після виступу трьох американок оточив натовп моїх юних земляків і почав ламаною англійською питати, чи є у них жувачка.
Роздавши всі свої тоненькі пластинки жуйки, стомлені американки погодилися поспілкуватися і зі мною. Але ми одне одного не розуміли, жувачки я у них не просила, та й не було, і нам не вдалося пояснити одне одному, що ми всі однакові, всі гарні люди і всі любимо жувачку.
Про важливість жувачки я згадала минулої п'ятниці, коли в ефірі Бі-Бі-Сі ми з екологом Євгеном Диким та слухачами говорили про сміття. Слухачка Олена Горбенко з Утрехта, талановитий молодий біолог, яку в її студентські роки я знала під прізвиськом Нірвана, написала: "Люди кидають сміття в Європі не менш ніж в Україні, й більшості начхати на чисті вулиці. Як приклад наведу кількість жувальної гумки на тротуарах в Лондоні та жалюгідні спроби муніципалітету припинити це явище".
І правда. Сьогодні, йдучи на роботу в Буш-хаус, звідкіля ми ведемо наші вечірні програми, я вчергове відзначила: тротуари в Лондоні обпльовані застарілою жуйкою. Змити її дуже важко. Лондонські транспортники витрачають понад 2 мільйони фунтів щорічно на те, щоб віддерти її з метро та автобусів. Мер Лондона Борис Джонсон закликав лондонців змінити свою поведінку й припинити загиджувати місто жуйкою. "Я хочу, щоб відвідувачі Олімпіади-2012 приїхали в блискучо чисте місто, а не бачили закаляні жуйкою вулиці", - сказав він нещодавно.
Бо й справді, як її відмиєш? Це ж не та жувачка, яку в 80-х жувало пів мого класу, вихолощена, латекс розжований до стану целюлози. Це три хвилини пожована зіпсованими дітьми достатку гума, з якої ще можна колеса робити.
В деяких містах Німеччини за плювання жуйки на тротуар штрафують до 500 євро. Лондон до такого ще не доріс. Натомість тут є інше: митці, які трансформують прилиплу до тротуару жуйку в барвисті картинки.
З одним таким, 40-річним Беном Вілсоном, я навіть колись спілкувалася. Він робив сонечка із жувачок у районі Мазвелл Гілл. І оце була єдина людина, яка зрозуміла мою розповідь про те, Що Таке Жувачка.
