Кікабідзе й суверенність
В якій епосі живе Україна? В якому просторі? Куди вона дивиться? Ці питання турбують і мене, причому з кожним приїздом до Києва - все більше й більше. Бо все більше здається, що країна занурюється в приємне, тепле багно ностальгії за чимось чужим, далеким і регресивним.
Коли летиш в Україну, добре пам'ятати, куди саме ти летиш і що надворі 2010 рік. Бо якби я цього не знала, часом здогадатися про місце й час перебування з навколишніх реалій було б важко.
Лайтбокси демонструють упевнений погляд Рамзана Кадирова на обкладинці журналу "Профіль" і заголовок: "Чечня: край, що повстав із попелу". Газета "Сєгодня" вразила розповіддю на півтора розвороти про те, як добре в Білорусі. Президент закликає любити Україну.
Але найбільше чомусь кинулася в вічі реклама концерту Вахтанга Кікабідзе в палаці Україна, який проходить саме 15 грудня. Мушу тут одразу зауважити: працю цього митця я дуже шаную, пісні люблю, проти нічого не маю. Але щось стурбувало в поєднанні знайомого обличчя й дати на календарі.
По-ленінськи примружений народний артист Грузії, лауреат Державної Премії СРСР, 73-річний Кікабідзе щербато посміхається киянам на кожному розі, обіцяючи вечір улюблених пісень, єднання друзів, свято льотної погоди і погляд на роки як на багатство.
І якось мимоволі хочеться забути про відповідальність за своє життя і страх перед майбутнім, про податковий кодекс і розігнані протести.
Хочеться повернутися в ті чудові часи, коли зарплата була 120 рублів, проста водка 3-62, а Екстра - "Ех, как стало трудно русскому алкоголіку" - 4.12. Коли була дешева ковбаса, якої ніхто не бачив у магазині, але яку всі їли. Коли повільно, але впевнено посувалася черга на гараж. Коли життя, словом, було раєм.
Тільки проблема в тому, що з часів застою я - тоді дитина - пам'ятаю лише страх батьків, що я підслухаю розмови на кухні і десь ляпну зайвого, дефіцит на мило і скасовані мультики після смерті Брежнєва. Вищеописану картину вклали мені в голову зараз, за незалежної України, українські ЗМІ і суспільство.
Якщо судити з преси і реклами, українців цікавлять майже виключно концерти старих радянських чи іноземних зірок, плюс такі в принципі пострадянські явища, як Повалій, Білик чи Сердючка. Окрім Кікабідзе, Палац Україна пропонує також згадати тюрму з Міхаїлом Шуфутінським, відсвяткувати ювілей маестро Раймонда Паулса. Квитки на Паулса коштують від 50 до 1500 гривень. Ностальгія за радянськими часами - недешеве задоволення.
"Що ж тут дивного? - кажуть мені деякі співрозмовники. - Життя в Україні все важче й важче, а тоді жити було добре". Чи так це? Українці - одні з найбільших нарікальників у світі; за рівнем задоволеності життям вони десь на рівні екваторіальної Африки з її війнами, розчленуваннями і зґвалтуваннями, так що тезу про погіршення життя можна вважати просто народною піснею. Принаймні ресторани щиро-української страви суші знову повні, що є певним показником.
Проте пригадую 90-ті роки, коли вже точно було жити гірше, ніж зараз, все навколо падало й руйнувалося, лютував дикий рекет, в аптеках продавалися черевики й лампочки, - але країна слухала братів Гадюкіних, ще ту, до переродження, Ірину Білик, "ВВ", спірачену, але свіжу західну музику, дивилася нові й старі американські серіали, читала Андруховича, хотіла чогось нового.
Зараз, каже мій приятель-гендиректор одного з українських каналів, ніхто не дивиться найкращі західні серіали в прайм-тайм, зате в російських рейтинг зашкалює і в денний час.
Станом на початок грудня 2010 року в мене було враження, що я потрапила на свою шкільну дискотеку 1988-го. По радіо - "Ласковий май", "Пет Шоп Бойз", група "Звьозди", якісь давно забуті мною люди на кшталт Малініна. В якийсь попередній приїзд бачила оголошення про концерт Сабріни, яку на Заході вже ніхто не може згадати, і стареньких "Боні М". У міжміських маршрутках та поїздах крутять радянські фільми - і то ще спасибі, бо альтернативою є сучасні російські серіали про небажані соціальні прошарки.
Я не прихильник теорій змови і не маю нічого проти Кікабідзе - нехай цей чудовий чоловік проживе до ста двадцяти літ співаючи. Але часто виникає питання: хто і для чого підтримує націю в стані культурного застою? Хто і з якою метою змушує пасажирів Укрзалізниці дивитися всоте різні "Службові романи", "З легким паром" чи Філіпа Кіркорова? Чому взагалі пасажирам відмовлено в праві їхати в тиші й думати про своє - невже це так небезпечно?
Як впливає на світогляд українців постійна присутність культури, старої чи нової, в якій столиця - Москва? Чи може бути повністю суверенною й відданою тільки власним громадянам держава, яку масова культура об'єднує зі все тією ж шостою частиною земної кулі, що й двадцять років тому? Чи справді майбутнє таке страшне, а минуле таке солодке?
КоментаріЗалиште допис
Продовження: нас силоміць занурюють у "совок", "совковий президент", "совковий голова уряду", а по ТРК "Київ" крутять совецькі кінофільми часів культу сталіна... Київ , Україна -сьогодні.
Very sad, but not unexpected, to hear about this nostalgia for the past. If this cultural epoch had been organic and truly progressive, then celebrating it would be appropriate, but the sad inescapable truth is it was imposed, controlled and foreign.
There are good things to remember, as well as shameful ones. Friends I left in Ukraine are the only ones I can ever rely on in the time of need (guess, Soviet state created unique system of social support, non-existent anywhere else).
Good, simple, escapist and naive films were made and people still like them (well some are fed up :))
Was my son better of studying only Shevchenko at school, instead of Pushkin AND Shevchenko, like older generation? Doubt it.
There is no need to be afraid of foreign culture (you know it Svitlana, otherwise you would not be writing BBC blog), absence of it is scary. Let people choose what they want for themselves.
це лише сторінка з книги. Спочатку Росія росповсюджує свій "інформаційний простір" на сусідів і на Україну, потім цей простір стає домінуючим, далі росповсюджуються "правильні думки", світоприйняття.
Що зараз маємо:
- газет/журналів українською нема.
- тв - гегемонія "інтер" та "1+1" (вони немов близнюки), інші канали схожі на них за основними принципами: російська тв продукція, туповаті новини, аналіз подій очима Росії
- інтернет. Ви спитаєте "у чому проблема - він вільний". Інтернет вільний, а от той хто ним користується - "добре підготовлений". У чому підготовка? У російськомовності. Дуже ефективний залійзний занавес. Іноземні видання - англійскою, французською, німецькою. Тобто незалежна інформація до "російськомовного населення" не доходить, тільки та, що готується "російськомовною" пропагандичною машиною. Саме тому проштовхують надлегкий доступ до російської мови - щоб він був найлегшим і від того - екслюзивним. Бо якщо знати лише одну російську - то є легкий доступ і до тв, і до газет і до новин, і немає сенсу шукати іншого.
Але якщо треба знати і українську, і російську, тоді вже у голові думка: " а чого й не англійську ще?". І от коли багато людей знають і україньску, і російську, і англійську, і німецьку, французьку... Тоді відкривається легкий доступ до всесторонньої інформації, тоді стає явною пропаганда як така, тоді люди починають мислити не ковбасою.
Тому зараз освітою займається Табачник - бо він знає як скласти разом історію, літературу, російську мову і отримати стадо, яке саме повертає куди треба, виганяє інородні думки, та радіє "геніальному менеджеру Сталіну"
Цiлком погоджуюсь з вашими думками. Хотiлося б продовження.
Как это ни парадоксально, но самые большие совки - это люди, которые переехали, например, в Лондон, и считают, что это делает их лучше их бывших соотечественников.
Прийшов час створення реальної опозиції, метою якої буде зміна сьогоднішньої неефективної політичної еліти. Таку опозиції мають формувати молоді інтелектуали, яким не байдуже майбутнє своїх дітей. Оскільки існує реальна загроза повернення до тоталітарного суспільства, опозиція повинна забезпечити правову основу своєї діяльності. Необхідне залучення юристів (правозахисників), які зможуть надавати грамотну підтримку в межах чинного законодавства, тим хто виступить рупором таких протестів проти дій влади. ПРийшов час розпочинати судову боротьбу за ті права і свободи населення, які намагаються звузити чи просто нехтуються. До того часу поки є чинною існуюча Конституція, її норми ще захищають основи демократії. Варто визначитись, які норми Конституції недотримуються чинною владою і розпочати відповідні судові процеси, висвітлюючи їх якнайширше у ЗМІ.
Насправді все набагато гірше..
Бо люди хапаються за що завгодно ,аби покращити життя ..навіть не собі..
бо політична корупція--норма життя.Альтернатива?Тимошенко або Янукович?
Це не альтернатива,це політична корупція,це одне й те саме!це не артхауз і серіали.це політологи,що думають одне,мають на увазі інше,а на ток-шоу кажуть третє...
Бо творчість Кікабідзе --це справа смаку,
а Кадиров на бігбордах,Кадиров щирий друг братів Кличко--це зовсім інше.
якби брати були лише спортсмени..а в них є ще й політичний УДАР..
а суші чи вареники -- це справа смаку
і в іжі і в мистецтві є альтернатива
а в житті краіни--щось не видно
Світлано! На жаль, ви стаєте дедалі нуднішою, й читати ваші так звані "ексклюзіви" чим дальш стає все більш не цікавим. З`явилися огидні менторсько-зверхневі ноти, українців, що тут живуть ви наполегливо усьому повчаєте-навчаєте... Чи воно насправді з-за Ля-Маньшу все ж таки відніше, ніж від нас?..
Cвітлано! Кілька разів відправляв вам критичні зауваження щодо вашої так званої "ексклюзивної" творчості. Втім - щось вони не виходять у коментарях. Що це - цезура? Чи ви вже всотали західний спосіб життя, де подвійні стандарти є звичними пріоритетами?
Коментар до деяких коментарів тут: Будь ласка не порівнюйте справжніх совків, які втікли за бугор за твердою копієчкою, поневіряються і страждають від того, що їх стовідсотково не приймають у те суспільство, не здатні визнати свою совковість і тому шукають негатив буквально у всьому, що відбувається в Україні, із людиною, яка працює в українській редакції БіБіСі, для української аудиторії, адекватно сприймає і взагалі має більш-менш об"єктивну оцінку і розуміння, що тут у нас відбувається, бо має доступ до інформації і часто сюди приїзджає .... Подякуйте, що, за сучасного стану свободи слова в Україні, хоч БіБіСі та ще кілька нечисленних видань ще про це пишуть...Звичайно, легше не погодитися, не визнати, звинуватити автора у зверхньості, ніж написати про реалії самому не говорячи вже про намагання чинити супротив...сучасна українська совковість полягає в тому, що ми не хочемо бачити своїх помилок, не сприймаємо критику і з радістю сприймаємо окозамилювання, яке так успішно втілює в життя в тому числі і нинішнє керівництво країни.
Світлано! Прочитавши, я відчула щем.
Найбільше через "… Зараз, каже мій приятель-гендиректор одного з українських каналів, ніхто не дивиться найкращі західні серіали в прайм-тайм, зате в російських рейтинг зашкалює і в денний час… "
Бо я як раз належу до тих людей, які, якщо і дивляться ТВ, то змушені мало не вночі вишукувати ці самі "найкращі західні серіали". Серед моїх знайомих відбувається те саме.
Отже, ми, справді, належимо до меншости? І теорія змови, п"ятої клони тут ні дочого?
Російські я не дивлюсь не з принциповості, а просто тому що буквально через 10 хв. після початку перегляду мені стає страшено нудно і вони мене починають дратувати. Через свою передбачуваність і розжуванність. Одним словом ці серіали - тупізна.
Мені 35 років. І я теж пам'ятаю часи застою дитиною. Не розумію, як можна було так швидко забути як тоді було НЕДОБРЕ!
Пам'ятаю, як моя бабуня брала мене з собою до гастроному, щоб купити зайві 200 гр. вершкового масла (бо давали лише по 200 гр. у руки). Вишикувались великі черги і, як зараз, пригадую номер - 200 з хвостиком, написаний кульковою ручкою на моїй дитячій долоні. Це номер у черзі. І це ще було до пєрєстройки. Моя бабця померла у 1984, до приходу Горбачова залишався ще рік.
Це один із епізодів. А разюча різниця між тим, про що "вєщалось" з ТВ – "..рік у рік збільшуються надої молока.." – а молоко у магазинах ставало все голубішим і голубішим, а переляк моєї бабці і мами, коли я вслід за ними назвала газету "Правду" газетою "Брехня", а наше радіо – брехунцем. Я багато чого ще пам'ятаю. Де тут те: "нам жилося добре"?
Мені не подобається сьогодення України, але у ТАКЕ минуле я точно не хочу.