Мій ірландський "невроз чистих тарілок"

Його мама стежила, щоб жодні харчі не йшли у сміття, і цей принцип лишився з Колмом О’Реганом на все життя. Майбутнім дітям пана О’Регана навряд чи вдасться уникнути ритуалу обіднього присоромлювання, пише він.

Вона й досі зі мною: нав’язлива ідея доїдати все до останньої крихти.

Якщо ми з дружиною вечеряємо у ресторані, ясна річ, що я з’їдаю усю свою порцію. Має трапитись щось надзвичайне, щоб я не доїв. Але дружина ставиться до їжі значно спокійніше і часом підсуває свою недоїдену порцію до мене. Я стараюсь допомогти, наскільки стає сил, адже не хочу, щоб через наше сімейство у ресторані спалахнув скандал.

Якщо ж її страва ніяк мені не лізе, я відсуваю тарілку назад на її бік столу, щоб офіціанти розуміли: я зі своєю порцією впорався, красно дякую, це пані Капризуля переводить харчі.

У ресторані, де ніхто мене не знає і де ми оплачуємо замовлення з власного гаманця, я переживаю, що хтось мене осудить, бо я не доїв вечерю. Можливо, це тому, що я вчинив найгірший з людських гріхів – перебив апетит.

Перебити апетит – настільки ж надійний спосіб відпасти від благодаті, як і перше куштування яблука в Едемському саду.

(Хоча от вам парадокс: якби Єва спочатку перебила апетит чимось іншим, можливо, яблуко вже не було б для неї такою спокусою. Ніколи не ходіть за покупками на голодний шлунок!)

Аргумент "третього світу"

Як і багато інших ірландців, що пишуть спогади про своє життя, я звинувачую у цьому неврозі свою маму. Ну, взагалі-то, "звинувачую" – надто сильно сказано, так само як і "свою". Я звинувачую у цьому неврозі всіх мам.

Адже у дитинстві багатьох з нас вчили доїдати усе начисто. Цьому було дві причини, обидві пов’язані з почуттям провини – а воно, як довели вчені, справляє бажаний ефект на дітей у 80% виховних ситуацій.

Перша причина – те, що мільйонам людей поталанило менше, ніж тобі.

"Ну ж бо, доїдай! Якби ти народився у "третьому світі", ти б радів кожній крихті!"

Багатовікова культура місіонерства, традиція великопісних пожертв і зовнішній вигляд Боба Ґелдофа – усе це призвело до того, що ірландські діти мали у голові яскравий образ "третього світу", тож цей спосіб присоромити бив без промаху.

Не завжди йшлося про "третій світ" – залежно від останніх новин, часом мами згадували й інші країни. Мав би існувати графік кореляції економічного успіху країн, з одного боку, і частотністю згадок про них за ірландськими обідніми столами, з іншого. У 1950-60-х рр. навіть Китай потрапив у ірландський топ "спільноти чистих тарілок". Китайці, певно, дуже раділи подоланню цієї висоти.

Пам'ять про голод

Не знаю, чи було таке в інших країнах (як маленький народ, ми вважаємо увесь свій досвід унікальним), але оскільки ще пару поколінь тому ірландці знали, що таке голод, у нашій культурі сильно наголошувалось: слід цінувати будь-яку їжу на столі.

Друга поважна причина для спустошення тарілок: "Я так старалась, щоб це приготувати!"

Навіть якщо вам було байдуже до Третього світу, ви не могли бути байдужими до мами, та їли, щоб її потішити. Всі ми любимо догоджати людям, а якщо це діло нехитре, – лише доїсти і витерти тарілку, – тим краще. Я догоджав так старанно, що про це знали навіть сторонні люди. У чотири роки, на огляді у лікаря, я повідомив йому дві новини: мені подарували майку і я з’їв на обід аж п’ять картоплин.

Роками батьківська настанова "їсти все, а то не виростеш" урівноважувалась швидкістю, з якою ми спалювали калорії. Не хочу вдавати, що дитинство тих, кому зараз "за тридцять", завжди було схоже на фільм "Славетна п’ятірка", коли зранку всі вдягали поношені светри і шорти та вирушали досліджувати безлюдні острови. Але ж нема куди правди діти: нас таки виставляли з хати бавитись надворі.

Ми спалювали калорії тими самими зайняттями, від яких у нинішніх батьків стає дибки волосся: вилазили на високе каміння, стрибали, відкривали для себе нові місця, робили усе те, що не покривається страховкою, без нагляду дорослих, борони Боже спеціально навчених "аніматорів".

І це не тому, що ми жили у раю, де тільки й хотілося, що порхати навколо. Просто було менше "нерухомих" альтернатив. Звісно, можна було годинами витріщатися на телеекран, але це було дещо безглуздо: мультики показували лише півгодини увечері.

Водночас вуличні перекуси були відносно дорогі.

Наприклад, пляшка кока-коли сьогодні коштує ненабагато дорожче, ніж двадцять років тому. Водночас можливостей для дитячого підробітку стало значно більше. Як наслідок, у країні тепер багато дітей, схожих на Авґуста Ґлупа з "Чарлі та шоколадної фабрики".

Оскільки все має властивість повертатися на круги своя, я не плекаю ілюзій, що поводитимусь інакше зі своїми майбутніми дітьми. Напевно, у мене буде емоційна потреба в тому, щоб моя дитина лишала тарілку ідеально чистою. За необхідності, я давитиму на почуття провини.

Та щоб не ненароком не довести бідолаху до ожиріння, я обов’язково придбаю маленькі тарілочки.

@colmoregan