Джеймс Рейнолдс Бі-Бі-Сі, Пекін

	Залізничний трансконтинентальний маршрут.

Для багатьох закордонних кореспондентів початок нового відрядження означає приплив позитивних емоцій. Але я таких часів завжди боюся.

Я думаю лише про те, якою помилкою є навіть думка про переїзд до іншої країни, і мрію лише про можливість повернути час назад.

Частково для того, щоб відтягнути момент прибуття до нової країни, я вирішив їхати з Лондона у Китай потягом.

І ось нещодавно я опинився на лондонській станції Ватерлоо з валізою і пакетиком фруктових цукерок, знервований і переповнений почуттям жалю до себе.

Першу ніч я пролежав з розплющеними очима думаючи: «Я їду потягом у Китай. Що я наробив?»

Проте перша частина подорожі: з Лондона до Брюсселя і до Кельна виявилася легкою. А тоді настав час важкого етапу: від Кельна до Москви.

Я очікував милого потяга у стилі Східного експресу, який мав би лагідно прокотитися Східною Європою. Натомість, я сідав у щось більше схоже на вантажний потяг.

Російський провідник Валєра оглянув мій квиток. Його обличчя драматично перетинав шрам від ножа. Я вирішив, що для мене це може бути навіть добре.

Зазнавши нападу раніше, він напевне мав би бути готовий захистити себе і, сподіваюся, мене у разі подібної ситуації.

Моє купе виявилося малесенькою камерою з ліжком, вікном та умивальником. Саме там я і просидів більшу частину дороги.

Валєра був настільки люб’язний, що відвідував мене кожні кілька годин, як персональний наглядач у в’язниці.

Спазми голоду

Я, очевидно, дуже помилився, коли вважав, що у потязі пропонуватимуть їжу. Нічого не було.

Отже, прибувши до Москви через 36 годин, я мало не знепритомнів. Але принаймні бійок на ножах не було, хоча я і впевнений, що Валєра легко дав би такій проблемі раду.

	Транс-сибірська магістраль.

Наступна частина моєї подорожі була найбільша: від Москви до Пекіна. 6 днів у потязі.

Я – на засніженій платформі номер 2, група жінок продає щось. Біля транс-монгольського експресу стояли китайські кондуктори в одностроях.

Я сів у вагон з валізою і повним рюкзаком їжі, щоб боротися з можливою проблемою недоїдання, яка далася взнаки раніше.

В моєму купе також їхала фінська письменниця Стелла і дві російські жінки, озброєні товстелезними книжками.

Через чотири дні, позначених шампанським і березами, ми в’їхали у Монголію в пустелю Ґобі.

Потяг рушив, і першу ніч я пролежав з розплющеними очима, думаючи: «Я іду потягом у Китай. Що я наробив?»

Наступний день я зобов’язався спостерігати у вікно за краєвидами. Але після 8-ми годин спостереження за суцільними рядами однакових білих беріз я вирішив, що у вікно можна дивитися не увесь час.

Приношення провіднику.

Я також думав, що було б добре подружитися з кондуктором на випадок аварій, поножовщини чи міжнародних інцидентів.

Отже, коли потяг зупинився, я вискочив і запасся єдиним алкоголем, який міг знайти, – кількома пляшками рожевого шампанського.

Рівно о 14:32, як і обіцяно в розкладі, потяг прибув до головного залізничного вокзалу в Пекіні.

Я пішов до купе провідника і мовчки поклав одну на стіл, як кладуть пожертвування.

Він поглянув досить здивовано. Але потім кожного разу, коли мене бачив – сміявся.

А я вирішив, що маю союзника на випадок проблем чи у разі, як нас завезуть глибше у Сибір.

Після чотирьох днів, позначених шампанським і березами, ми в’їхали у Монголію в пустелю Ґобі. Цілий день в роті відчувався смак піску, хоч я й був усередині вагона.

Тепер я вже спав добре, бо перетурбувався про усе, про що лише міг.
Але це була чергова помилка, бо я проспав зупинку в монгольській столиці Улан-Баторі, який я дуже хотів побачити.

Вчасно у Пекіні.

Прибувши опівночі на китайський кордон, ми провели кілька годин, заповнюючи анкети, в яких запевнювали Китай, що ми не хворіємо на жодну відому людям хворобу і не маємо при собі ніяких матеріалів, які могли б суперечити моральним засадам китайців. Нам дозволили вийти на платформу.

Мій друг – провідник - почав натирати вагон. З гучномовця лунала музика, яка напевне вітала нас у Китаї. У маленькій крамниці можна було купити заморожених курей з головами.

А тоді час пришвидшився. Ми проминули Велику Стіну і в’їхали в Пекін.
Рівно о 14:32, як і обіцяно в розкладі, потяг прибув до головного залізничного вокзалу.

Я віддав провідникові останню пляшку шампанського, ступив з вагона на бездоганно чисту платформу і розпочав нове життя.

Я і далі хвилювався, але їхати назад більше не хотів.