"Будинок зі скалок". Історія фільму, який може здобути Україні Оскар

"Бабуся, привіт! Мама знову п'є?" У напівтемному коридорі з намальованими на стінах квітами й товстим килимом на підлозі дівчинка Єва говорить по телефону.

Їй 10 років. Єва міркує по-дорослому - мама не справляється, не хоче змінюватися і, напевно, їй краще жити з бабусею. Поки вирішується питання опіки, Єва живе у Лисичанському центрі соціально-психологічної допомоги.

Так починається документальний фільм "Будинок зі скалок" виробництва України, Данії, Швеції та Фінляндії.

Коли стрічку знімали у 2019-2020 роках, у притулку ще жили діти. Лінія фронту тоді проходила за 20 км від Лисичанська, але жодних обстрілів не було.

Зараз місто напівзруйноване. У червні його взяли під контроль російські війська, нещадно поливаючи вогнем артилерії.

Фільм про дітей, які живуть поруч з війною, що почалась задовго до лютого 2022 року, номінували на "Оскар" у категорії "Найкращий повнометражний документальний фільм".

Про те, чи отримає фільм Оскар, стане відомо 12 березня.

"Коли ти приїдеш до мене?"

Герої фільму "Будинок зі скалок" - це діти та вихователі Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги.

У стрічки не було сценарію і дублів, його головні герої не грають ролі. Діти живуть своїм життям у притулку допоки вирішується їхня доля - ловлять мильні бульки і домовляються дружити, танцюють і гадають на магічній кулі, куди їх відправлять жити.

Камера ніби просто спостерігає за ними, за цим періодом життя у підвішеному стані, коли їхня доля може піти у різні боки.

"Центр у Лисичанську - це заклад соціальної опіки від держави. Поки вирішується, з ким бути дитині, її поміщають у такий центр. Якщо є підозри, що ситуація з батьками серйозна, якщо їх позбавляють батьківських прав, дитині шукають нову родину або відправляють до інтернату. Якщо ситуація в родині вирівнюється, то діти їдуть додому", - розповідає Олена Розвадовська.

Вона засновниця фонду "Голоси дітей" і консультувала знімальну групу. Олена майже десять років опікувалась дітьми у прифронтових містах та селах Донбасу.

Діти у таких центрах жили тимчасово. Чиясь справа вирішувалась швидше, знаходились прийомні родини і діти їхали. Хтось залишався на довше, а хтось повертався сюди по кілька разів.

Після великого вторгнення Росії та початку тут повномасштабних бойових дій всі такі заклади евакуювали з Донбасу.

А до 24 лютого 2022 року через напівзаморожену війну, безробіття і алкоголізм центр у Лисичанську майже ніколи не пустував. Коли одну дитину забирали, майже відразу привозили іншу, говорять вихователі.

"Ці діти бачили у своєму житті дуже багато. Одна 12-річна дівчинка розповідала, як п'яний тато бив маму і хотів вдарити менших дітей. Вона кинулася на нього, щоб натомість вдарили її, а не менших. Попри це діти все одно скучають за батьками, якими б вони не були. Дзвонять і постійно питають, коли ти приїдеш до мене?" - розповідає Азад Сафаров, другий режисер та лінійний продюсер стрічки.

Він разом з режисером Сімоном Вільмонтом провели багато годин у притулку, документуючи життя дітей.

Дві війни

У фільмі діти ведуть недитячі розмови про алкоголізм батьків, про напад тата з ножем, про дружбу. Вони говорять між собою, ніби не помічаючи камери поруч.

Щоб досягти такого ефекту, потрібно було багато часу, розповідає Азад Сафаров.

Вони з режисером провели у Лисичанську багато часу. Зняли близько 250 годин матеріалу.

"Дітей не можна просити щось зіграти. Пройшло чимало часу, поки вони до нас звикли і перестали дивитися в камеру. Ти просто слідуєш за ними. Документальний фільм має бути таким, щоб глядач відчував, що він присутній у фільмі, а герой фільму не відчував, що його знімають", - говорить Азад Сафаров.

Для працівників притулку, за його словами, теж було значним викликом стільки часу бути у кадрі.

"Емоційна знімати було складно, - пригадує продюсер, - Було важко чути історії, які розповідали діти".

Наприклад, історії, коли дитина по телефону просить маму прийти на день народження. Мама обіцяє і не приходить. Дитина цілий день чекає на неї в коридорі.

"Просто не віриться, що люди можуть так вчинити зі своїми дітьми", - говорить продюсер.

Трирічні малюки самі одягаються, вмиваються, їдять і дбають про себе - Азад Сафаров ділиться враженнями, наскільки дорослими є діти у такому притулку.

"Діти знають, що йде суд про позбавлення мами батьківських прав. Вони все знають і розуміють. Коли їм кажуть - ви їдете в санаторій, а насправді говорять про інтернат. Цих дітей не обдуриш", - каже продюсер.

У таких дітей дві війни: одна - через росіян, інша - вдома, говорять автори фільму. І, як зазначило кіновидання Roger Ebert, "Будинок зі скалок" пояснює, що "не всі жертви війни з'являються на полі бою".

13-річного Колю та його молодших брата і сестру поліцейські знайшли, коли вони рилися у смітнику. Матір і вітчим дітей кілька днів пили.

Коля у притулку мав славу бунтівника, але при цьому був турботливим старшим братом. Піклувався про молодших брата і сестру, одягав їх, причісував і читав казки.

Мама до них одного разу приїхала. А потім зникла. Колю відправили до інтернату.

Це дуже сумний, але надзвичайно гарний фільм, впродовж перегляду якого не залишає відчуття, що далі все напевно стало тільки гірше. І цього тимчасового притулку для дітей на Донбасі не стало.

Дітей вивезли

Коли почалась велика війна, дітей з притулку у Лисичанську вивезли, розповідає Олена Розвадовська. Її фонд "Голоси дітей" допомагав евакуювати мешканців центру.

Навесні у місті йшли сильні бої. У червні туди увійшли росіяни. Чи вціліло приміщення притулку, невідомо.

Дітей спочатку привезли до Львова. Частину потім евакуювали до Австрії. Дехто живе у такому самому притулку у Львові. Частина працівників Лисичанського центру теж виїхали.

Головний герой фільму Коля завдяки участі у зйомках знайшов родину. Глядачем одного з перших показів фільму був представник місцевої адміністрації, який вирішив всиновити хлопця.

"На жаль, не часто дорослих дітей забирають в опіку. Частіше беруть маленьких. Коля - чудовий хлопчик. У фільмі видно, як у ньому борються ангели і демони - він і хуліган і турботливий брат", - говорить Азад Сафаров. Молодших брата і сестру Колі теж всиновили, але вони живуть у різних родинах.

"Я дуже сподіваюся, що колись ми побачимо цих дітей щасливим дорослими. Що вони виростуть у своїх прийомних родинах і стануть зовсім не такими, як їхні батьки", - говорить Азад Сафаров.

За Оскаром

"Будинку зі скалок" - це другий український документальний фільм, який отримав оскарівську номінацію. У 2016 році фільм про Євромайдан "Зима у вогні: Боротьба України за свободу" також номінували на нагороду, але він її не отримав.

Стрічка є копродукцією кількох країн - України, Данії, Швеції та Фінляндії.

Режисером фільму є данець Сімон Леренґ Вільмонт, який зняв ще одну стрічку про Україну - "Віддалений гавкіт собак", що увійшов до короткого списку Оскара у 2019 році.

Продюсували "Будинок зі скалок" в Україні Дар'я Бассель і Вікторія Хоменко від Moon Man. Частково зйомки профінансували держкіно, данський та шведський інститути кінематографії.

Фільм брав участь у 15 кінофестивалях. З п'яти привіз нагороди, у тому числі з фестивалю незалежного кіно Sundance.

Стрічка потрапила у номінацію найкращий документальний фільм Європейської кіноакадемії. Цю нагороду іноді називають європейським Оскаром.

Про "Будинку зі скалок" написала низка світових ЗМІ.

The Guardian назвала його екстраординарним фільмом про вразливих українських дітей. The New York Times написав, що фільм зняли з чуйністю, ніби "сплітаючи карколомний гобелен, що світиться співчуттям".

"Це карколомний документальний портрет дітей, чия доля невизначена", - ділиться враженнями про видання Variety.

12 березня "Будинок зі скалок" буде боротися за Оскар. Всього у категорії "Найкращий повнометражний документальний фільм" п'ять стрічок.

І хоча видання Variety прогнозує перемогу стрічці "Все, що дихає" індійського режисера Шонака Сена або фільму про російського опозиціонера "Навальний", навіть потрапляння до оскарівської номінації вже вважається престижним.

На церемонію нагородження до Лос-Анджелеса знімальна група відправиться на чолі з режисером Сімоном Вільмонтом. А ще на церемонію Оскар мають поїхати дві виховательки з Лисичанського притулку - Маргарита Бурлуцька та Ольга Тронова, які майже 30 років працюють у соціальній сфері. У фільмі видно, з якою турботою і ніжністю вони ставляться до дітей.

"Це дуже добрі й теплі люди. Дітям пощастило, що з ними працювали саме вони. Ми знаємо, що фільм сподобався світу, тому що і діти, і дорослі відкрилися, вони щиро розповіли свої історії. Якщо ми виграємо Оскар, вихователі вийдуть на сцену", - каже Азад Сафаров.

Фільм "Будинок зі скалок" став адвокаційним для привернення уваги світу до проблем дітей через російську агресію і для боротьби з архаїчними радянськими інституціями - інтернатами, говорить продюсер.

Тому партнером фільму є благодійний фонд "Голоси дітей", який з 2015 року допомагає дітям і сімʼям, які постраждали від війни.

"Головне, що ми хочемо сказати через цей фільм, що кожна дитина має рости у родині. Інтернати мають бути закриті. Всі мають працювати над тим, щоб з таких проблемних сімей дітей забирали у прийомні родини. Чи змінювалася поведінка батьків і діти могли рости у своїх сім'ях".