Чому ЄС ігнорує кризу у Каталонії?

Так де обурення? Де заяви щодо засудження, твіти про шок від застосування сили до каталонців, які потрапили до рук іспанської поліції?

У європейських столицях дзвінкою луною лине тиша. Більшість лідерів, які вважали себе компетентними коментувати найдрібніші подробиці саги із "брекзитом", виглядає, проковтнули язики.

Бельгійський прем'єр Шарль Мішель заявив, що "насильство ніколи не може бути відповіддю". Прем'єр Словенії Миро Церар заявив про "стурбованість". Але ці двоє, здається, є винятками, що підтверджують правило.

Можливо, кругову поруку мовчання можна пояснити дипломатичною хитромудрістю про те, що країни ЄС не втручаються у питання внутрішньої політики одна одної.

Але є й ширший контекст цього.

По-перше, багато країн ЄС бояться, що у разі, як Каталонія здобуде незалежність, це заохотить сепаратистські рухи в їхніх державах. Достатньо багато європейських країн є молодими утвореннями, що об'єднують різні народності і мови на своїх територіях.

І найостанніше, чого вони хочуть, то це загрози своїй державності з цього боку. Подумайте про Північну Італію, Корсику, Фландрію і південний Тироль.

По-друге, є проблема із послідовністю.

Як ЄС, який не схвалює самовизначення Курдистану чи Криму, раптом вирішив підтримати її у випадку із Каталонією?

ЄС буде дуже важко підтримати голосування щодо самовизначення, яке цілком чітко визнане незаконним конституційним судом країни.

По-третє, і найважливіше: ЄС на фундаментальному рівні виступає проти сепаратистських рухів як таких.

Вони сприймаються як загроза тому, що все ще вважають клубом суверенних націй. Якщо раптом одна з них ділиться надвоє, це створює величезні проблеми для офіційного Брюсселя.

Чи повинна незалежна Каталонія приєднатися до ЄС? А до євро? Що станеться, якщо Іспанія заблокує членство Каталонії? Що станеться із іспанською економікою, без Каталонії, де виробляється 20% національного багатства? Що станеться із іспанським державним боргом?

А що Британія? Опозиційні політики закликали уряд втрутитися і висловити свою точку зору.

Ліберальний демократ Вінс Кейбл вважає, що треба викликати іспанського посла.

Проте міністр закордонних справ Борис Джонсон лише написав твіт про те, що референдум є внутрішньою справою Іспанії, що її конституцію треба поважати, і що країна є добрим союзником і другом.

Втім, він таки визнав у розмові із Reuters, що "занепокоєний" насильством, але чіткого засудження так і не пролунало.

Звісно, це не є великою несподіванкою. Британському урядові вже довелося мати справу зі своїм власним референдумом про незалежність впродовж останніх років. І він, звісно, не хоче зробити щось таке, щоб заохотити чи спровокувати Шотландську Національну Партію, яка останнім часом зазнавала критики.

Але крім цього, мірою того, як просуваються переговори щодо "брекзиту", Британія не хоче дратувати європейських союзників без потреби. Не в інтересах Британії образити Мадрид, підтримка якого буде так потрібна Терезі Мей у наступні місяці чи навіть роки.

Все це схоже на парадокс. Нам постійно кажуть, що проблеми, з якими ми стикаємося, є глобальними, - економічна криза, зміни клімату, тероризм та міграція, і подолати їх також можна лише міждержавними зусиллями.

Але ми знову бачимо, як люди і політики звертаються до ідеї національної держави як вирішення їхніх проблем. Прибічники незалежності Каталонії вірять, що їхні інтереси будуть найкраще враховані у разі, як вони матимуть свою власну, незалежну від Іспанії країну.

Мадрид сприймає незалежність Каталонії як фундаментальну загрозу конституційності Іспанії, яка виникла після подолання диктатури у 1970 році.

А Європейський Союз, який щоденно говорить про знищення бар'єрів між країнами-членами, мовчазно відвертається тоді, коли один із його членів використовує державне насильство, аби захистити непорушність своїх кордонів.

Чотири століття тому Вестфальська мирна угода визначила принцип, згідно із яким суверенна держава має вибудовувати зовнішні відносини так, щоб вони найкращим чином відповідали інтересам людей, які живуть у межах цих держав.

Чотири сторіччя по тому цей принцип залишається спільним для Каталонії і Мадрида. Обидві сторони є націоналістами у свій власний спосіб. Їхня незгода стосується виключно географії.

Виглядає, що криза в Іспанії показала, якщо перефразувати Марка Твена, що повідомлення про смерть національних держав виявилися дуже перебільшеними.