Блог психолога: як позбутися зажерливої "жаби"?

Що б там не казали, а практично кожен з нас хоч раз у житті відчував у собі, а може й постійно відчуває нестерпний жаб'ячий синдром - заздрість.

І хоч емоція ця не така гостра, як ревнощі, образа чи провина, проте, на відміну від них, досить тривала й стійка. Тож здатна неабияк отруювати життя.

Чому одні заздрять, а інші - ні, і як навчитися спокійно сприймати чужий успіх?

Духовний голод

Про те, що люди заздрили одне одному здавна, свідчить зарахування заздрощів до семи найбільших гріхів ще біблійними пророками.

Латинське слово invidia - відповідник цьому поняттю - похідне від дієслова invidere, що означає "дивитись проти" або, ймовірно, - несхвально, ворожо. Цим словом давні римляни послуговувалися, коли йшлося про антипатію, ненависть, погану волю, ревнощі, суперництво. Отже, ці почуття були відомі вже в ті часи.

До речі, заздрість часто плутають з нібито ревнощами до чийогось кращого життя. Хоча дослідники вважають, що ревнощі як такі - походять від любові, і йдеться там принаймні про трьох осіб. Тоді як заздрість виникає між двома. Але чи легше від того?

Ревнивців романтизували письменники й драматурги, бо ті начебто терплять муки заради кохання (хоча ймовірніше - через ображене самолюбство). Тоді як завидливих просто зневажали як слабких, нездатних, жадібних до чужого. Іспанський філософ і письменник Мігель де Унамуно казав в одному із творів, що "заздрість в тисячу разів страшніше, ніж голод, бо це - голод духовний".

Ніби все правильно, але водночас і не зовсім так. Не поспішаймо засуджувати самі себе чи зараховувати якісь наші почуття до розряду "поганих". Адже від того, що ми "забороняємо" собі якусь емоцію, вона не зникає, а лише заганяється у підсвідомість. Розбиратися ж чимось заздалегідь табуйованим значно важче.

Вивчена безпорадність

Якщо в людини чужий успіх викликає відчуття меншовартості, чиясь радість - образу, а везіння - враження власної обділеності, означає, що вона сама - порожня, нещаслива, їй немовби немає чим жити. Тож щодо внутрішнього голоду почасти Унамуно був правий.

Згадайте щасливі періоди власного життя, чи було вам діло до когось? Чому ж, коли ми незадоволені собою, "переводимо стрілки" на інших?

Причин декілька. Наприклад, загострене почуття справедливості призводить до того, що ми вважаємо, ніби комусь щастить винятково за наш рахунок. Це викликає "праведний" гнів. Але ж ніхто й не обіцяв нам, що життя складатиметься тільки з приємного. До речі, такі прихильники вселенської справедливості зазвичай вдало маскують власну бездіяльність тим, що їм хронічно не таланить.

Оскільки ж, на їхню думку, щастя - величина постійна, значить його у цей час отримує хтось інший. У заздрісних людей майже завжди - зовнішній локус контролю. Тобто вони вбачають причини їхніх невдач у комусь або в чомусь, але не в них самих. І замість того, щоб запитати себе, а чи все від мене залежне я зробив, залюбки "призначають" винними у власних невдачах когось, на їхній погляд, більш успішного.

Наступна причина - схильність до порівнянь себе з іншими у поєднанні з комплексом меншовартості. Корені цього - в дитинстві, коли батьки, намагаючись, певно, виробити в нас потяг здорового суперництва, так само порівнювали з кращих міркувань своїх малих з тими, хто краще їв, швидше вдягався, запам'ятовував вірші. Порівняння було, звісно ж, не на нашу користь, тому й ефект виник цілком протилежний. Тобто ми добре затямили, що себе можна з кимось співставляти, керуючись при цьому критерієм "краще-гірше". При чому, "гірше" - завжди було про нас.

І хоч ці ототожнення - лише в нашій уяві, на все життя закарбувалося усвідомлення: що б ми не робили, завжди кращим (більш слухняним, сильнішим, розумнішим) буде хтось інший. Цей стан психологи ще називають вивченою безпорадністю.

Але ж порівняння себе з іншими неадекватне вже тому, що себе ми відчуваємо цілодобово. Натомість когось бачимо кілька хвилин, та й то - лише парадний бік успіху.

Хтось у генії вибився, хтось - у начальство...

Варто запитати себе, яких зусиль докладає, на які ризики наражається або у чому собі відмовляє людина, яка викликає заздрість, щоб впевнено виглядати чи мати високий рівень достатку. Може, не заздрити треба, а пожаліти її?

І чи погодилися б ви, наприклад, відмовитися від улюбленої справи, не бачити родину, вставати вдосвіта, щоб купити дороге авто чи більшу квартиру? Треба воно вам? Як йшлося у популярній пісні моїх студентських часів: "Хтось у генії вибився, хтось - у начальство, не шкодуйте, що вам не дісталося їхніх турбот".

Заздрісними бувають також люди з високим рівнем очікувань, надто вимогливі до себе й інших, зверхні. Їм важко усвідомити, що ось вони так тяжко працюють для досягнення чогось, а якийсь, на їхню думку, "вискочка" все отримує легко і не напружуючись. Прикрим є чужий успіх і для тих, хто звик усе контролювати. Як це, мовляв, я ж не давав згоди на чиєсь щастя?

Встановлено, що чим ближчими за соціальним і матеріальним статусом є люди, тим з більшою ймовірністю вони заздритимуть одне одному. Тобто, нам більше дошкулятиме, що подруга купила гарні чоботи, ніж те, що якийсь олігарх придбав чергову яхту.

Згідно з дослідженнями, гостріше заздрять від 18 до 27 років, відпускає ж це неприємне почуття тих, кому перевалило за шістдесят. Можливо, з роками приходить розуміння, що замість того, щоб перейматися через чийсь позірний успіх, краще цінувати те, що маєш сам.

Порівняння себе з іншими часом спонукає до самовдосконалення - це конструктивний бік заздрості, її так би мовити "біла" іпостась. Але якою б не була ця "жаба" - білою чи брунатною - вона все одно викликає роздратування, відчуття прикрості, поганий настрій.

При всій розмаїтості, у схильних до заздрощів є спільна риса - це орієнтація на зовнішній успіх, бажання гарно виглядати замість того, щоб гарними бути.