Блог психолога: #яНеБоюсьСказати - "дикий психоаналіз"

Останнім часом набирають популярності серед цілком влаштованих і благополучних людей такі собі сеанси всемережевого душевного стриптизу.

Чи не щодня відбувається чиєсь недоречне добровільне самооголення: мати сімейства раптом зізнається, що, виявляється, шкодує про материнство, відомий актор - що у часи юності працював повією, бізнесвумен, не відаючи сорому, - детально сповідується, з якого бруду, так би мовити, вона себе "селф мейд". І далі - скрізь...

#Янебоюсьмовчати#

А вже скільки реальних і псевдозізнань вилилося і продовжує википати злими сльозами в ці дні і хвилини в рамках кампанії, котра заохочує до відвертості у болісних переживаннях, годі й злічити.

І незважаючи на те, чи є готовими до емоційного ексгибіционізму ті, хто вирішив піддатися такому стихійному психоаналізу, і ті, кому як рядовим користувачам ФБ доводиться ставати примусовими вуайеристами, потічки свідомості "жертвнаруги" зливаються у ріки шмарклів-співчуттів. Ті ж своєю чергою впадають в океан вселенського плачу.

Нам навіюють: не бійся зізнатися, що ти жертва, і я так само, і він, і вона - "вместецелаястрана", жертвою бути модно, жертвою бути круто, ну, давай, долучайся. Що саме по собі вже є небезпечною, хоча й старою як світ, технологією по вганянню себе у стан нещасних і розводу інших на жалість.

І от вже чомусь в основному панянки й пані силкуються згадати або вигадати, хто там їх коли схопив за лікоть чи за коліно. Більш ніж впевнена, що від дівчинки зі здоровою психікою горе-залицяльник добряче одержав заплічником по спині або, залежно від віку, "чарівного" ляпаса, і ситуація була інтегрована у дівочу свідомість як маленька перемога в процесі дорослішання.

Та й тому, хто дозволив зайве, вказали, що його свобода закінчується там, де починається ніс або ще якась частина тіла іншої людини. Конфлікт було вичерпано й забуто.

Тепер, бажаючи і собі бути в сумнівному тренді, вже цілком дорослі тьоті дивляться на свої банальні історії з минулого під зовсім іншим кутом. Їм відкрили очі, що то було насильство, а вони відповідно - його жертви.

Гіппократ, а хто це такий?

На жаль, траплялися й трапляються дійсно жахливі випадки, займатися якими повинні правоохоронці. За радянських часів з культом "щасливого дитинства" ті, хто потерпали від фізичних чи психологічних знущань, повинні були мовчати, адже зізнання зазвичай оберталося проти них.

"Сама винна, бо дала привід", - такою була стандартна відповідь праведного педагогічного жіноцтва у кримпленових костюмах з зачісками-ґулями і зверхнім поглядом. Якщо ж ще й батьки, замість обороняти й захищати свою дитину, сварили й соромилися її, вона опинялася сам-на-сам із власною бідою. А ставши дорослою, продовжувала носити в собі цей тягар комплексу жертви: суміш провини, образи, гніву, агресивності.

Такі люди дійсно потребують психологічної підтримки. Але навіть досвідчений фахівець не завжди у змозі зробити так, щоб витягаючи із шафи підсвідомості усі ті напівзітлілі кістяки, принести полегшення й розраду, а не примусити людину ще більше страждати, вкотре переживаючи наболіле.

В кожному разі, золоте правило психолога - ініціатива повинна йти від клієнта - ще ніхто не скасовував. Тож заохочувати когось викласти "правду" не те що нетактовно, а неприпустимо шкідливо.

Коли ж тебе підбивають, мовляв, ану скажи, це виглядає як погано приховане бажання посмакувати подробицями того, що комусь дійсно болить. А для чого? Прийнято вважати - розкажеш, стане легше.

Але так буває далеко не завжди. Іноді, піддавшись колективному тиску, що з жертвами нерідко буває, людина вдасться до зайвої відвертості. Потім же почуватиметься ще гірше - від невластивої для неї щирості, від усвідомлення того, що її знов використали, а вона не змогла відстояти право на власну приватність.

Не зашкодь - перша заповідь Гіппократа учням грубо нехтується в процесі такого дикого психоаналізу. Адже тільки кожен сам може відчувати, виносити йому щось особисте на люди чи ні. Це залежить від того, чи переважить напруження від оприлюднення своєї проблеми напруження від її приховування у собі.

А тут вже важать і особливості характеру й темпераменту, і те, чи є людина інтровертом, а чи екстравертом. Отже, якщо хтось дійсно пережив психологічну травму, лікувати її треба професійно й індивідуально.

Хто не з нами - той проти нас?

Я проти компанійщини і агітації у таких речах. Адже тут маємо справу вже із психологією натовпу, таким собі колективним психозом, що є поганими порадниками у делікатній справі гоєння душевних ран.

Як колись боротьба жінок за право відчувати оргазм обернулася на обов'язок його імітувати. Так і тепер шляхетна місія з толерування суспільством чужого негативного досвіду на наших очах перетворюється на непристойну моду на демонстрацію реальних і вигаданих душевних виразок, забоїв і стигм.

Таке враження, що ціле суспільство, невтомно займаючись самонакручуванням, упивається роллю колективної жертви.

Але варто лише комусь насмілитися подати кволий голос проти мейн-стріму, жертва, як і належить, миттєво перетворюється на колективного агресора, спопеляючи негідника.

Так трапилося щойно з нашим відомим поетом, майже класиком, котрий у властивій йому іронічній манері дозволив собі пожартувати над кампанією з ритуального самооголення у мережі.

Скільки прокльонів, хамства, нецензурщини вилилося на його нерозумну голову від "мудрих і терплячих" доморощених психоаналітиків. От де неоране поле для нащадків Фройда: із улюбленця мільйонів він вмить перетворився чи не на упослідженого покидька, який посмів... і таке інше.

Що це як не тоталітарне сектантське мислення, хто, мовляв, не з нами, той проти нас? І хоч я - не прибічник теорій змов, спадає на думку, що у суспільство було вкинуто таку собі технологію по прищепленню властивого жертві комплексу меншовартості.

Бо таке заганяння дрючком у щастя виглядає не чим іншим як тим таки насильством над тими, хто погоджується говорити "правду". І над тими, хто мимоволі змушений ставати свідком нездорових одкровень. За мафіозним принципом: тепер замазані ми усі.