Блог психолога: Cізіфів камінь свободи

Якщо запитати будь-кого, чи вільною людиною він себе вважає, переважна більшість, не розуміючи, відповість, що так, звичайно, ще й здивується із запитання.

Це ж є принизливим - почуватися невільником. Та й формально, згідно з декларацією прав людини, усі ми дійсно таки є вільними.

Але це формально-юридично, а психологічно, видаючи бажане за дійсне, насправді боїмося бути такими, помилково ототожнюючи свободу із власною непотрібністю.

Чому ж цей природний людський стан часом обертається на важкий тягар, якого прагнуть позбутися, в будь-який спосіб закріпачуючи себе?

"Так" і "ні" не говорити

Коли люди намагаються дати визначення свободі, роблять це зазвичай у апофатичних висловах, тобто методом заперечення. Серед ознак називають матеріальну незалежність, відсутність фінансових і подружніх зобов'язань, безвідповідальність, свободу нічого не робити, ні перед ким не звітувати.

Дуже схоже на опис Бога в апофатичній теології, в якого немає імені, ані притаманних йому рис, можна лише сказати, чим він не є. Отже, видається, що така жадана й немов би іманентна від народження кожному, свобода водночас й усе, і ніщо. Її неможливо побачити і відчути будь-яким з наших сенсорних органів, натомість усі одразу відчувають її втрату.

Трохи передісторії. Категорія свободи є виключно людською, та й то еволюційно досить пізньою. Бо відчувати її наявність або брак людина почала лише тоді, коли настільки далеко видряпалася східцями Ламарка, що замість виконання лише обумовленої біологічними інстинктами програми самовідтворення вперше замислилася над сенсом життя. А сталося це тому, що єдиною з усіх істот людина усвідомила, що вона помре, і їй з цим потрібно було якось жити далі.

Так само діти, розвиток котрих, як ми знаємо, є маленьким повторенням розвитку людства, років у шість-сім, зіткнувшися зі смертю когось із родичів, вперше відчувають аналогічний екзистенційний жах, мовляв, так що ж колись і мене не буде?

Так навіщо ж тоді це все, коли воно скінчиться? Тоді ж дитина, до речі, вперше усвідомлює перебування себе в часі.

Я досі чітко пам'ятаю такий свій день, коли мама, як могла, заспокоювала, говорячи що це з кимось іншим трапляється, ми ж будемо жити вічно.

Обидві ми в це не вірили, зійшлися на тому, що "щось погане" принаймні буде не скоро, до того ж часу лікарі винайдуть якийсь чарівний засіб, "пігулку від смерті". Або від життя.

Дехто в часи дитинства людства з властивим юнацьким максималізмом намагався опиратися неминучому фатуму, але виходило найгірше. Всі ми знаємо міф про Сізіфа, котрий довічно викочує на гору камінь, який щоразу, тільки-но досягнувши вершини, скочується, і так - безкінечно. Це було карою позбавлених милосердя давньогрецьких богів за бажання і собі вічного життя. І найбільша жорстокість полягає навіть не в важкості цієї "вправи", а в тому, що Сізіф заздалегідь знає, що камінь впаде. От і вирішуйте собі, що краще - кінечне і яскраве чи вічне і безсенсове життя.

Тигр не може "розтигритися". А людина?

Здавалося б, як пов'язане усвідомлення людиною скінченності її життя з відчуттям свободи? А просто таки - напряму. Бо якщо вже в нас немає вибору, народжуватися чи ні, ми можемо принаймні вільно розпорядитися відміряним нам часом, самим надати сенс своєму, на жаль, не вічному життю. Це і є нашою свободою, з якою ми іноді не знаємо, що робити, "легкість" буття часом важить так само, наче камінь того норовливого Сізіфа.

Всі ми пам'ятаємо відчайдушне запаморочливе відчуття, коли стоїмо над прірвою чи на балконі якогось там надцятого поверху.

Для самозаспокоєння називаємо його страхом висоти. Артур Шопенгауер казав, що в таких випадках він боїться не того, що його хтось зіштовхне, а того, що він сам може стрибнути у ту порожнечу. Тобто боїться себе, власної свободи, яка полягає і в тому, щоб у такий спосіб проявити себе.

У реальному житті ми щодня стикаємося з безліччю ситуацій вибору, коли, образно кажучи, можемо стрибнути чи ні. Тобто вирішуємо, по-людськи поступити чи схибити.

"Людський" шлях зазвичай виявляється важчим, але більшість все ж обирає саме його. Так, Жан-Поль Сартр вважав, що сенс життя людини полягає у тому, що їй, на відміну від тварини, знов і знов треба доводити, що вона є людиною.

От тигр, казав він, не може "розтигритися", він виконує біологічну програму, і є рівним собі. Наприклад, вбиває інших істот не для задоволення, утвердження своєї влади або через садистські нахили, а задля їжі. Так і хочеться додати вже від себе - на відміну від людини. Тварини, як і маленькі діти, не відділяють себе від навколишнього світу, тому й живуть в гармонії з ним.

Але з появою в людини власного Я, моральних принципів і цінностей, пов'язаних із ними мотивацій і установок, у неї з'являється свобода вибору, а заодно й відповідальність за власні вчинки. Чим менш наповнена, зріла особистість, тим менше такої свободи їй потрібно.

Інфантильні люди, які живуть так би мовити, не приходячи до тями, несвідомо прагнуть закріпачення: школа - виш (армія) - одруження - служба - пенсія - проміжок між датами народження і відходу. А що? Типові віхи життя типового представника homo-sapiens, незалежно від статі, партійної приналежності і віросповідання.

Нестерпна легкість буття

Більше того, таке життя "як у всіх" заохочується політикумом, бо саме такі "добрі люди" зручні у використанні й зазвичай і є тим залізобетонним прошарком, котрий обирає "стабільність" і "сімейні цінності".

Тільки чому потім так образливо чути на свою адресу означення на кшталт "біомаси" та "електорату одноразового використання".

Парадоксально, але й 70-літній експеримент відбивання ініціативи та зрівнялівки не став для них негативним досвідом.

Натомість, вистачає ще, на жаль, відносно молодих людей, котрі прагнуть, щоб хтось ДАВ їм роботу, зарплатню, житло, ЗРОБИВ низькими ціни, а вони будуть слухняно жити, виконуючи біологічну програму і знову голосуючи за принципом "бо більше немає за кого". У таких завжди багато виправдань власної несвободи.

Зазвичай кардинально змінити життя заважають дружина, діти, літні батьки. А ще - брак грошей. Хоча це все - лише відмовки. Особливо, що стосується грошей, бо вони - окреме випробування і є особливо підступною пасткою для незрілої особистості. Адже тільки доросла людина розуміє, що гроші - лише засіб, а не мета, і що вони самі по собі не приносять щастя, а всього-на-всього заспокоюють нерви.

Гроші відкривають ще один ступінь свободи, яким треба вміти належно скористатися.

Хіба мало ми знаємо прикладів, де нерозвинену особистість наявність великих грошей вганяли у стан нудьги, коли "немає, чого хотіти"? І люди через власне душевне убозтво, не знаючи, як впоратися з новими горизонтами свободи, швидко входили у алкогольну, наркотичну чи консюмерську залежність. А вони, як усі види штучних допінгів, лише на деяких час притлумлювали напругу від відчуття особистісної порожнечі, потім вона із ще більшою силою давала про себе знати.

Та все ж не може не тішити, що останнім часом більшає людей, котрі розуміють, що лише вони можуть наповнити власне життя тим сенсом, який вважають найбільш прийнятним для себе.

Вони змінюють роботу, професію, кидають насиджені місця, облишають ілюзію своєї "потрібності" цілком дорослим і працездатним членам сім'ї на користь власному покликанню. Можливо, іноді це буває важко, можливо, дехто розуміє, що помилився. Але, повірте моєму досвіду психолога, краще шкодувати через те, що щось зробив не так, ніж через те, що так ні на що і не наважився у житті.