Блог історика: Івану Франку 160

Письменник прийшов на цей світ 1856 року у селі Нагуєвичі, нині Львівська область, а помер у Львові 1916-го – не дожив три місяці до свого 60-річчя. Життя його було пов’язане з Галичиною, проте тричі він відвідував Київ. Ті епізоди багато в чому визначили життя видатного майстра слова – його долю і недолю.

"Давно вже я збирався і гаряче бажав звидіти Україну і Київ, – зізнався Іван Франко у листі до громадського діяча і письменника Олександра Кониського, – і для того радо гожуся на Ваш проект". Проект полягав у тому, щоб зібрати в Києві гроші на видання у Львові газети "Братство". Її мав редагувати Франко, на той час досвідчений журналіст, автор "Захара Беркута" і "Борислав сміється".

У суботу 14 лютого 1885 року вночі Іван Якович виїхав потягом зі Львова. У Києві зупинився у свого знайомого Єлисея Трегубова, викладача Колегії Павла Галагана, який мешкав у службовій квартирі по вул. Фундуклеївській (нині вул. Б. Хмельницького), №9.

Звичайно, цікавився київською старовиною – оглянув залишки Золотих воріт, Софійський та Михайлівський монастирі, Андріївську церкву, пам’ятник князю Володимиру.

Достатньої суми на свій часопис письменник у Києві не знайшов. Проте знайшов набагато більше – майбутню дружину. Нею стала 21-річна Ольга Хоружинська, молодша сестра дружини Трегубова. Розумна й освічена, вона одразу впала в око гостеві.

"По амурній квестії"

На початку серпня 1885-го, за кілька тижнів до свого 29-ліття, Франко вирішив посвататися. Зі Львова написав листа Трегубову з проханням з’ясувати, чи згодиться Ольга стати його дружиною. Трегубов порадив спитати в самої дівчини, а від себе додав: "Вона богопочитала Вас […] яко високого таланта; але як вона однесетця до Вас по амурній квестії, про то невідаю".

Франко написав Ользі, зав’язалося листування, у жовтні 1885-го вона повідомила про свою згоду на шлюб. Але письменник і далі вагався. Нарешті попросив письменницю й перекладачку Олену Пчілку "розвідатись дещо ліпше і сказати мені Ваш щирий суд про сю особу". В березні 1886 року дістав таку відповідь: "Це золото не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична […] Пізнавши Вашу милую нареченну, з певностю думаю, що Ви будете з нею зовсім счасливі!"

Шлюб

Другий візит до Києва у квітні 1886-го – це приїзд на власне весілля. Вінчалися у церкві Святих апостолів Петра і Павла, що містилася в приміщенні Колегії Павла Галагана (тепер у цій будівлі – Національний музей літератури України).

У метричній книзі з’явився запис: "4 мая. Жених – австрийский подданый, литератор, Иван Яковлевич Франко, греко-униатского исповедания, тридцати лет, первым браком; невеста – дочь титулярного советника Федора Васильевича Хоружинского, девица Ольга, православного вероисповедания, двадцати двух лет, первым браком. Таинство брака совершил священник Симеон Трегубов с диаконом Григоровичем. Поручителями были – по жениху: статский советник Петр Кириллович Любимов и технолог Филарет Юрьевич Гладилович; по невесте: фабричный инспектор Киевского округа Измаил Орестович Новицкий и студент университета св. Владимира Виктор Владимирович Игнатóвич".

Далі – весільна фотографія. Молодята завітали до студії популярного в Києві фотомайстра Володимира Висоцького на початку Лютеранської вулиці і зробили першу в житті спільну світлину. Після короткої вечірки, що відбулася в помешканні Трегубових, подружжя вирушило потягом до Львова.

Украдене щастя?

І нарешті останній приїзд до Києва на початку квітня 1909 року. Від останніх відвідин минуло майже чверть століття. Це був уже зовсім інший Франко – і зовнішньо, і духовно. Шлюб виявився невдалим – оптимістичний прогноз Олени Пчілки не справдився. Дружина народила йому трьох синів і дочку, але щасливим із нею письменник не був. Він передчасно постарів, був втомлений безгрошів’ям і хворобами. Інколи скаржився на переслідування привидів.

Людмила Старицька-Черняхівська, яка знала Івана Яковича раніше, не впізнала його. Згадувала з болем: "Нужденна, сухорлява людина, він, наче й зменшився на зріст, очі згаслі, червоні від сліз".

Франко спочатку зупинився в тих таки Трегубових, родичів своєї дружини – вони мешкали на Бібіковському бульварі (нині бульвар Т. Шевченка, 31). Але далі перебрався до подружжя Чикаленків, які мали власний будинок на теперішній вул. Саксаганського.

Він зустрічався з Борисом Грінченком, Павлом Житецьким та іншими відомими українськими діячами, відвідав редакцію Літературно-наукового вісника і Українське наукове товариство (те й те на Володимирській, 28), побував на засіданні "Просвіти", завітав до Українського клубу, а також витратив купу грошей у книгарнях і на книжковій "товкучці" на Подолі. Кажуть, ніби дивився виставу за власним твором "Украдене щастя" у театрі Миколи Садовського. 12 квітня 1909 року Франко залишив Київ.

"Повні весни та свободи…"

Справжньою втіхою наприкінці складного і багато в чому нещасливого життя могла стати для Франка Нобелівська премія. На неї митця висунув віденський професор Йосип Застирець. У поданні до Нобелівського комітету від 26 листопада 1915 року він назвав Івана Яковича "справді найвизначнішим письменником сучасної Європи".

Професор зауважив, що 59-річний Франко "живе у Львові в нужді, але зі свіжістю юнака високо тримає прапор боротьби за свободу й прогрес і загальнолюдські ідеали протягом половини століття". А творчість Івана Яковича номінатор оцінив так: "Майже шість років диктував він свої твори (був паралізований), повні весни та свободи, справжні перлини поезії свого народу, які дістали загальне визнання як творіння загальнолюдської вартості".

Письменника зареєстрували як кандидата – в архіві Шведської академії зберігається документ №19 за 1915 рік, у якому зазначено: "№4. Іван Франко". Іншими претендентами того року були Анатоль Франс і Ромен Роллан з Франції, Георг Брандес з Данії та інші. Лауреатом став Ромен Роллан.

Через шість місяців, у травні 1916-го, Франко помер, і його виключили зі списку претендентів наступного року – за правилами премії, Нобелівку присуджують лише живим.