Блог історика: його талант - втікати з ГУЛАГу

В історії Радянського Союзу мільйони людей потрапляли до таборів. І лише небагатьом вдалося звідти утекти.

Одним з них був український політв’язень Антон Олійник. До того ж, втекти від системи він зумів аж тричі.

Врешті це змусило Верховну раду СРСР ухвалити спеціальну постанову і, незважаючи на новий Кримінальний кодекс, який не передбачав смертної кари для політв’язнів, розстріляти непокірного українця. Це був випадок, який створив прецедент у радянській юриспруденції.

Йому влаштували декілька показових судів, на яких звинуватили не тільки у націоналізмі, але й в вбивствах та пограбуваннях. Радянські ЗМІ створили настільки переконливий образ небезпечного бандита-рецидивіста, що старожили поліських сіл бояться згадувати його донині.

Охоронець провідників ОУН

Антон Олійник народився 1926 року (точна дата невідома) на хуторі поблизу села Друхів на Рівненщині. Після початкової школи він закінчив Березнівську українську школу, де пропагували національні ідеї. Від початку 1944 року Антон виконував різні дріб’язкові завдання оунівців, невдовзі його зарахували до юнаків організації під прізвиськом "Мрія" (пізніше отримав псевдо "Індус"). Пан Олійник охороняв районних провідників, інколи переписував листівки та складав місячні звіти.

Через три роки "Мрію" затримали переодягнені агенти МДБ і під виглядом оунівців змусили доповісти про свою діяльність. На основі цього "зізнання" Антону винесуть перший вирок - 25 років позбавлення волі.

"Зелений" прокурор

А далі - сталінські табори, позначені важкою працею та щоденними конфліктами з кримінальниками, які принижували політв’язнів. За перший рік неволі Антон настільки схуд, що важив 47 кг. Рідні писали у листах, що не впізнають чоловіка на світлинах, а у відповідь в’язень благав не повідомляти новин про друзів. Тоді його турбувало тільки одне питання: як вижити.

Якось до Антона підійшов знайомий і сказав, що від безвиході їх може врятувати лише "зелений прокурор" та кивнув на дерева. Через декілька днів під кулями вони втекли до лісу, що разом з табором розташований на оточеному водою острові. Приречена заздалегідь втеча закінчилася на п’яту добу карцером та побиттям.

370 км човном

Згодом пан Олійник потрапив у табір для політв’язнів, де виник особистісний конфлікт із начальником. В’язня закривали в "одиночку" штрафного ізолятора і навіть відправили у тюрму на декілька місяців. Від безвиході Антон задумав втечу знову.

У замерзлому ґрунті він разом із знайомим викопав 20-метровий тунель і опинився на волі. Втікач подолав 370 кілометрів човном, декілька сотень - потягами, згодом зустрівся з матір’ю та сестрою на рідному хуторі. Через п’ять тижнів Антона впіймали і втретє присудили 25 років неволі, три з яких ув’язнений провів у Володимирському централі.

В’язень - самоук

У легендарній в’язниці пан Олійник займався самоосвітою: студіював праці Джона Локка, Бенедикта Спінози, Ґеорґа Геґеля, вивчав конституційне право різних країн, цікавився фізикою Ейнштейна.

Після тюрми невільника перевели у табори "Дубровлагу" на території Мордовської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Тут в’язні організували масовий захід до 100-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, наприкінці якого Антон виступив із блискучою доповіддю. Його слова присутні зустріли оплесками та радісними вигуками "Майора, Олійнику, майора!". Після цього вечора ув’язнений потрапив в опалу до керівництва, що спонукало до третьої ретельно-спланованої та найуспішнішої втечі.

"Угорські" туристи

Вона почалася після сигналу спільників. Під носом в охорони Антон із товаришем пірнули під воду, перерубали дріт і випливли на протилежному березі. Потім із саморобним компасом, картою, розкладним ножем, двома банками згущеного молока, салом та 55 карбованцями вони подолали майже 600 кілометрів і опинилися біля Харкова.

Наступного дня втікачі успішно дісталися до Дніпропетровська і знайшли помешкання колишнього в’язня, який запропонував нічліг та допоміг грошима. За довгі роки неволі пан Олійник зібрав цілу базу адрес засуджених, звільнених та їхніх родичів. Він швидко входив у довіру до незнайомих. Крім того, щоб не наражатися на небезпеку, втікачі часто міняли одяг і не затримувалися на одному місці більше двох днів.

Пан Олійник з товаришем подорожували Україною: гостювали у рідних, гуляли Києвом, слухали екскурсії біля Софії і відвідали Львів, де їх прийняли за угорських туристів. Вони піднялися на вершину Карпатської гори Парашка, плавали пароплавом Дніпром і поклонилися могилі Тараса Шевченка.

Вирок-прецедент

12 листопада 1965 року, рівно через три місяці після втечі, пана Олійника арештували, - про місце перебування доніс хтось із рідних чи знайомих.

Спочатку Антон не давав жодних свідчень, проте, коли привели позашлюбну доньку, про яку він нічого не знав, - у житті з’явився сенс. В’язень написав декілька заяв, у яких детально виклав подробиці втеч та свого життя у неволі.

Судова колегія суду в Рівному обрала найвищу міру покарання – розстріл, виконуючи рішення спеціальної постанови Верховної ради СРСР.

Цей документ дозволив винести вирок на основі положень старого Кримінального кодексу, який передбачав смертну кару за антирадянську діяльність.

Верховний суд України не реабілітував пана Олійника, а лише перекваліфікував звинувачення. Зрештою, Антон "завинив" тільки в одному: за вісімнадцять років неволі не зламався перед системою.