Блог з Ріо: прощавай, Бразиліє!

У неділю закінчуються Олімпійські Ігри в Ріо, і вже трохи сумно. Вони були ніяк не схожі на всі попередні.

В Афінах 2004 року було жарко, на вулицях - купа ресторанів, співи допізна і холодне фрапучіно по-грецьки. В Пекіні 2008-го - весело, безпечно й дешево. А тут — усе якось зовсім по-іншому... З одного боку, джунглі, кокоси й манго, а з іншого - фавели, сама нікуди не вийдеш, прірва між багатими і бідними, криміногенна ситуація плюс вірус Зіка. Хоча це лише фасад. А за фасадом усе виявилося трохи спокійнішим.

Так що ж залишиться зі мною на згадку про ці Ігри?

Якщо коротко, то атмосфера і доброта тутешніх людей.

Наш водій Маркос, який зупинив машину посеред неспокійного кварталу і чекав з нами, поки ми збігаємо в магазин по їжу.

Дівчатка з олімпійського офісу підтримки, які приносили солодощі з арахісового масла до кави посеред довгого дня.

Тіточка на рецепції готелю, що віталася всіма мовами. Я навчила її робити це і українською.

Поліцейські, які все намагалися заговорити до мене португальською, забуваючи, що я не місцева.

А ще те, як яскравими вогнями підсвічувалися фавели увечері на пагорбах по дорозі додому з олімпійського стадіону. Вони виглядали скоріше урочисто, ніж небезпечно.

Те, як смакував гамбургер із ятки біля стадіону, що мені засмажив темношкірий підліток років тринадцяти. Правду кажуть, що вулична їжа буває набагато смачнішою за страви з багатозіркових "мішленівських" ресторанів.

Ну, і зустріч з улюбленими спортсменами. Я звернула увагу на те, як подорослішав за ці чотири роки після Лондона найшвидший чоловік планети Усейн Болт і як його мама сказала журналістам, що він завжди був слухняним хлопчиком. А тато додав, що він як працював у супермаркеті на Ямайці, так і досі працює. Бо треба ж кудись дівати свій час.

Тепер навіть мій п'ятирічний племінник після того, як поговорив зі мною по скайпу, з інтересом дивився естафету на 400 метрів. А наступного дня раптом видав своїй мамі: "Я буду бігати швидше, ніж він”.

І як було прикро, коли прийшла новина, що тренер німців зі слалому таки помер у лікарні після того, як його таксі потрапило в аварію.

І те, як він заповів свої органи чотирьом людям... І те, як німці на каное потім виграли медаль.

Також запам'ятається терпкий смак чаю мате, в який додають цукор і подають холодним. Це чудово тамує спрагу. Мате був у всіх кімнатах для журналістів.

А ще те, що серед сувенірів у олімпійській крамниці були бікіні, в'єтнамки та парео - такого теж ніде раніше не було.

Не забудеться ранок суботи на пляжі Іпанема. Коли ми сиділи в кафе, хлопчаки грали в футбол на піску. Океан був зелено-синього кольору, і над Ріо висів спокійний розслаблений ранок. Руки, правда, за весь цей час встигли запам'ятали, як тримати рюкзак попереду себе і постійно перевіряти, чи телефон на місці, а гроші запхнуті у кишеню всередині штанів.

Ну, і всі ці розмови про те, що тут різноманіття флори і фауни Бразилії були тільки розмовами, допоки я на власні очі на змаганнях з гольфу не побачила, що у озері коло поля плаває справжнісінький чотирьохметровий крокодил.

Обрігада (дякую тобі), Бразиліє, за те, що навчила і показала мені.