Блог із Ріо: у Бразилію без білих штанів

Що виникає у вас в уяві, коли ви чуєте слова "Ріо-де-Жанейро, Бразилія"?

Мабуть, карнавал, самба, пляжі Іпанема та Копакабана, футбол, тітонька з Бразилії, де "багато диких обізян", замріяна посмішка Остапа Бендера, який мріяв купити білі штани та приїхати до Ріо? Місто на іншому кінці світу, овіяне романтичним ореолом. Найцікавіше, що Ільф з Петровим, котрі долучились до створення цього міфу, у Бразилії ніколи не були.

У моїй голові теж довго жив цей міф, і мені теж хотілося купити білі штани, чи бодай сукню, напередодні поїздки в Ріо і таки здійснити мрію Бендера. Але друзі, які вже були в Бразилії, запевнили, що від цієї ідеї краще відмовитися.

Ліпше взяти речі, які не будуть привертати до тебе увагу і не викажуть, що ти - нетутешня, до того ж багато вбрана туристка. Одяг спокійних пастельних кольорів, без наліпок із назвами брендів чи країн, непримітних форм. Аби мати можливість розчинитися в натовпі й уникати непотрібних небезпек. До того ж, не мати ніяких золотих чи срібних аксесуарів та дорогих годинників. Бо золоті сережки й дорогі годинники зривають прямо на ходу. Навіть якщо сидиш у таксі, а в тебе випадково не зачинене вікно.

Підбір гардеробу і роздуми про одяг зайняли кілька днів. Як висновок: нам важко вдягатися непомітно. Одяг ще від часів Радянського Союзу був єдиною приватною власністю, за допомогою якої людина могла продемонструвати свою належність до того чи іншого соціального класу. Адже "за одежиною" в нас зустрічають.

Стереотипи і факти

Останні два тижні перед поїздкою до Ріо були сповнені переживань і нервів. Новини "волали" про потенційну небезпеку, яка може переслідувати туристів та журналістів у Бразилії: тероризм, складна криміногенна ситуація плюс вірус Зіка. Непроста комбінація, скажу я вам.

Журналістів інструктували на предмет профілактики вірусу, безпечного сексу та одягу з довгими рукавами. Я жартувала, що в Бразилії зараз зима і комарі мають перебувати в сплячці, тому боятися нема чого.

Тим часом, аби вгамувати нерви, намагалася згадати, що ж я знаю про Бразилію. Випадково переглянувши шкільні підручники, зрозуміла, що країнам "не Європи" у нас у 9-10 класах присвячують по одній сторінці на 300-400 років історії країни. Навіть студенти-історики усю Азію, Африку та Латинську Америку вивчають "гамузом" за один семестр у 12 лекцій. Що ж ми можемо знати про цей регіон? Очевидно, що небагато.

Потім я намагалась опитати знайомих про те, що вони знають про Бразилію. Отримала такі відповіді: смачна кава, чай мате, футбол і легендарний Пеле, довгий період військових хунт, як і в багатьох країнах Латинської Америки. А ще серіал "Рабиня Ізаура", який у 1988-1989 роках був першим закордонним серіалом, який прикував до телевізора і старих і малих. Дівчата також згадали бразильську епіляцію та бразильський бренд в'єтнамок із назвою Гавайських островів.

У списку було ще два моїх улюблених фільми - "Записки мотоцикліста" (про ранній період в житті Че Гевари) з Гаелем Гарсіа Берналем та "Центральний вокзал" - розповідь про тітоньку, котра неписьменним писала листи, а потім сама вирішувала, надсилати їх чи ні. Були ще улюблені бразильські письменники — Жоржі Амаду та Паоло Коельо.

Загалом же, якщо відкинути стереотипи про мавп і білі штани, то дізнаємось, що Бразилія — найбільша країна Латинської Америки за площею, майже у 14 разів більша за Україну.

Це єдина країна регіону, де розмовляють португальською, а не іспанською мовою. Наразі португальською говорять у світі 190 мільйонів людей, 89% із яких живуть саме в Бразилії. Спадок колоніального минулого.

Бразилія має різноманітну природу: в одній частині країни лежить сніг, на протилежному кінці — тропіки. Жарт із відомого фільму про те, що тут "багато диких мавп", - не жарт, бо тут найбільше різноманіття мавп у світі, 77 видів. Ще тут є анаконди та найбільші у світі травоїдні щури - симпатяги вагою до 8 кілограмів.

46% населення країни - білі, змішаної раси - 43%, африканців - 8%, азіатів - 1%. Більшість мешканців - католики, ще є протестанти, буддисти та прихильники африканських релігій. Тут також найбільша община нащадків японців за межами Японії.

Бразилію випадково відкрив португалець Педру Альваріш Кабрал у 1500 році дорогою до Ост-Індії. Більші групи його співвітчизників приїхали до Бразилії у 16 столітті і принесли свої різні варіанти португальської. Їхня мова змішалася з мовою місцевих племен, а також привезених темношкірих рабів. Тому португальська, якою говорять у Бразилії, відрізняється від португальської в самій Португалії.

У 1891 році в країні прийняли Конституцію і десь за рік до того - скасували рабство. Відтоді і десь до 1930-років в країні панували "олігархи", котрі наживалися на експорті цукру та кави.

До середини 19 століття бразильський експорт базувався на постачаннях цукрової тростини та цукру, але з кінця 19 століття Бразилія перетворилася з "цукрової" країни на "кавову", ставши другим за обсягами експортером кави за кордон. Каву Бразилія експортує і донині. А ще тут виробляють літаки "Ембраєр", які часто можна побачити на коротких рейсах між європейськими містами.

У 1930-х роках до влади прийшов харизматичний президент Жетуліу Варгас, який оголосив про початок модернізації в країні, але в нього не все вийшло, і він, розчарувавшись, наклав на себе руки у 1951 році. У 60-80-х роках при владі були військові хунти, після того настав період демократії.

Довга дорога в Ріо

У Франкфурті мій літак з України зустрічали четверо поліцейських у бронежилетах і з автоматами, перевіряючи документи на виході з гофрованої труби у термінал. Такі часи...

Термінал С, з якого відправляються літаки на Латинську Америку, вразив своїми двома невеликими кав'ярнями і одним магазином. Скромненько, як для Франкфурта. І ще тим, що з цього терміналу літають рейси не тільки на Латинську Америку, але й на Мінськ і Москву. Тоді як на Київ летять із іншого терміналу, орієнтованого на Європу. Якийсь натяк?

Три години до Франкфурта і ще дванадцять із гаком - до Ріо. Усього 15 годин в дорозі, плюс пересадка тривалістю у п'ять годин. Далекувато, як на перший погляд.

Літак сідає в Ріо і потім летить далі - до Буенос-Айреса в Аргентині. Вільних місць немає. Поруч сидять бабуся з Аргентини, в якої донька живе у Франції, та дівчина з Бразилії, яка має посвідку на проживання в Португалії. Давно не бачила таких вщент заповнених "летючих маршруток".

Прилетіла я до Ріо о п'ятій ранку. В аеропорту була довжелезна черга, якою керували військові, без черги пропускали тільки "бразилейра", тобто місцевих. В іноземців на підході до паспортного контролю спочатку спеціальним сканером брали відбитки пальців і лише потім пускали до вікна, де дивилися паспорт. Вручили папірець, який треба обов'язково віддати на виїзді, у паспорт поставили штамп. Зіпсували цілу нову сторінку,

На виході було багато військових зі справжніми автоматами. Добре, що мене зустріла знайома бразилійка на ім'я Моніка. Вона маленька на зріст, з довгим темним волоссям і оливковими очима. Їй років 50, вона працює на велике туристичне агентство і в неї перфектна американська англійська мова.

Я запитую: "Скажи, я можу скидатися на бразилійку?". "Звичайно, - відповідає Моніка. - У нас усякі люди є. Он бачила колись фото моделі Жизель Бюндхен? У неї теж зелені очі й світлі коси. Там, на півдні, є такі місця, де живуть нащадки німців та італійців. Вони виробляють вино у тому регіоні".

Я згадую, що письменник Паоло Коельо, футболісти Рональдо і Рональдиньо, Пеле, Ромаріо, Роберто Карлос, Зіко і Кака — також бразильці. І що в Бразилії найбільша кількість стадіонів у світі. Моніка дивиться на мене з захопленням і каже, що я цілком можу бути бразилійкою. І абсолютно точно на ці три тижні я можу стати "каріока" — так називають корінних мешканців Ріо-де-Жанейро. "Обрігада (дякую)", - відповідаю я. А про себе відзначаю, що жителі Ріо цікаво вимовляють літеру Р, та й назву свого міста: воно звучить десь як "Хіо-де-Жанейро". Цікаво.

Ми складаємо речі в багажник, сідаємо в машину і зачиняємо вікна. Про всяк випадок. Водій цікавиться назвою моєї країни, і вона звучить як "Укранія". Відзначаю, що точно так її називали в Китаї.

Виїжджаємо на хайвей. Через кожні 100 метрів видно джипи, біля яких стоять по четверо військових з автоматами. Над містом висить чи то туман, чи то смог - дуже схожий, що був над Києвом минулого тижня.

"Дивись, - каже Моніка, - отам гора, що називається Цукрова Голова, а отам - стоїть статуя Христа, котра входить до семи чудес світу, а з отієї гори стрибають парапланеристи, а отой чудернацький будинок - то інститут тропічних захворювань. Знаєш, в районі Амазонки донині існує жовта лихоманка, і треба обов'язково зробити щеплення перед тим, як їхати туди. У нас є один відомий ведучий новин, який не зробив і поїхав. Ясно, що захворів, і потім розповідав по телевізору, що таки треба робити щеплення. Всі добре запам'ятали".

Від Моніки я дізнаюсь, що курс реала (вона каже "хеал") до долара складає три до одного, і життя в Бразилії доволі дороге, причому існує величезна прірва між бідними і багатими. Лікарі та юристи, як і скрізь, є привілейованою частиною суспільства, і їхня зарплата становить від 500 до 3500 тисяч доларів.

З вікна бачу фавели - їх тут, у центрі міста, аж три. Це такі місця, де живуть безхатченки, провівши туди електроенергію та притягнувши газ у балонах. Єдине, чого в них немає, - це документів на землю.

Будинки можуть бути великі, три - і чотириповерхові, і мати гарний вид на океан. Виглядає не зовсім страшно, наче, як у нас у 90-х, коли не було грошей і будинки будували роками. Спочатку одне, потім інше. Спочатку дістали цеглу, потім фарбу.

У Ріо погана криміногенна ситуація. Не можна мати з собою нічого, що дорого коштує. Зокрема "айфонів". Чоловік заспокоював перед від'їздом: "Не переживай. Обібрати можуть і в Римі, і в Києві. Ти, головне, не ходи гола з купою золотих прикрас у фавели", - казав. Заспокоїв... Люблю його гумор.

Ми заїжджаємо на бульвар Айртона Сенни. Був ще перед Міхаелем Шумахером такий дивовижний гонщик Формули-1, який виграв 41 Гран-при. Він загинув після у травні 1994 року після аварії на етапі в Сан-Марино. Красивий був чоловік. Я дуже добре пам'ятаю ті новини по телевізору про його смерть. Патлата шевелюра, усміхнене обличчя, великий ніс, трохи схожий на Бельмондо.

Я ніколи не ідентифікувала його з Бразилією. А виявляється, він місцевий і залишив по собі фундацію і статки у 400 мільйонів доларів на потреби бідної молоді в Бразилії. Тут він, звісно, герой.

По тому, як їде наш водій таксі, я розумію, що бразильці загалом люблять швидкість.

"Ну, привіт, Ріо, вибач, що не в білих штанях", - кажу я, і ми заїжджаємо до готелю.