Мамський блог: не піднімати руку на дітей

Десь із місяць тому я йшла вздовж платформи однієї зі станцій київського метро і побачила жінку, яка міцно тримала за зап'ясток свою доньку років семи і голосно кричала: "Дивись на мене, я сказала! Я утримую тебе, ти сидиш на моїй шиї, тому будеш робити так, як вирішу я".

Тиждень тому на моїх очах у салон краси майже силою заштовхували іншу дівчинку, яка не хотіла проколювати вуха, але її мама повторювала: "Я знаю краще. Потерпиш, бо треба. Це дуже красиво, а ти ще мала і просто не розумієш".

І буквально вчора біля мого будинку чотирирічний хлопчик добряче отримав "по дупі" за те, що відмовлявся цілувати свою тітку, яка приїхала в гості здалеку і прагнула "помацати смачненькі щічки".

Мати хлопчика червоніла і вибачалася за його поведінку, пояснюючи, що зазвичай він "робить так, як кажуть дорослі, і не викидає таких коників".

Я не люблю слово "совок". Не люблю тому, що останнім часом воно втратило свою первісну сутність, і тепер ним надто часто спекулюють у різношерстих голіварах, використовуючи на адресу всього традиційного.

Але, на жаль, коли я бачу таке ставлення до дитини, більш влучного та ємного слова, ніж "совок", підібрати не можу. І йдеться навіть не про суспільство в цілому, а про стосунки всередині родини, де ми досі не навчилися ставити "знак рівності" між великими та маленькими.

Погрози "відшмагати ременем", "віддати чужому дяді" чи "залишити без вечері" за кожен, навіть найменший прояв особистості - це повсякденні, звичні речі, які можна почути на дитячих майданчиках, в магазинах та в міському транспорті.

"Дитячої індивідуальності" в принципі не існує в нашій застарілій системі координат, яка дісталася нам у спадок разом із радянським минулим. І от тільки зараз, нове покоління батьків, заглядаючи "за порєбрік", цікавлячись досвідом поляків, німців, шведів, фінів та інших, починає це поступово змінювати. Але роботи ще дуже багато.

Вже наскільки я стримана людина і намагаюся не пхати носа в чужі родинні справи, але щоразу, коли на дитину кричать або, ще гірше, б'ють на моїх очах, у мене всередині все стискається.

Чому дорослі "не повинні", а діти завжди "повинні"? Чому для дитини мати свою особисту думку, свій смак, свої власні погляди, відмінні від поглядів інших, вважається настільки ненормальним, що вони раз за разом чують від нас: "ось підростеш і зрозумієш", "тобі зарано думати про таке", "ти поки сам не знаєш, що тобі потрібно"?

Так, дитина з'являється на цей світ чистою книгою, сторінки якої лиш починають наповнюватися знаннями, але ця книга вже має власну палітурку - характер, індивідуальність, самобутність. Вона поступово вбиратиме у себе все, що бачить і чує, формуючи свої особисті смаки та вподобання, і для того, щоб виховати повноцінну, впевнену у собі людину, надзвичайно важливо не ламати її на цьому шляху.

Ми повинні навчитися поважати дітей, якщо хочемо кращого майбутнього для країни в цілому. Бо нам потрібне впевнене в собі, креативне, сміливе покоління людей, які наважаться ламати застарілу систему і позбуватися радянських пережитків.

Ми вже народили це покоління - ось воно, бавиться у пісочницях на дитячих майданчиках, роздивляється метеликів на квітах у парку, плаче на лавці біля дому, бо тато тільки що надавав "по руках".

Ми вже народили цих дітей, і зараз повинні прислухатися до них і нарешті почати ставитися як до рівних собі. Не піднімати руку, не підвищувати голос, не ламати "під себе", а стати за їхніми спинами і допомогти їм стати тими, ким вони повинні стати. Собою.