Мамський блог: як це - бути мамою близнюків

30 жовтня 2013 року, надвечір'я.

Моїх синів одразу з пологового залу забирають в палату інтенсивної терапії, щоби про всяк випадок прогріти під лампою. Вони довгі й худенькі, з тоненькими ручками й ніжками, без жодного натяку на апетитні дитячі щічки. Всього 4,400 кг на двох.

У палаті інтенсивної терапії існують фіксовані години "прийому мам" - з 14 до 14:30. Я ледве витримую першу ніч, а наступного дня сиджу на ліжку вже повністю зібрана (після душу, із тричі почищеними зубами і ретельно вкладеним волоссям) та не зводжу очей з годинника.

У той момент я ще не усвідомлювала, що стала "двічі мамою". Я ніби готувалася до важливої співбесіди і страшенно хвилювалася, аби підійти своїм майбутнім "роботодавцям" та виправдати їхні сподівання.

Нарешті, час настав, і я опинилася у великій просторій кімнаті, де вздовж стін стояли відкриті та закриті кювези з новонародженими. Всі дітки лежали по одному, і просто посеред кімнати на великому столі міцно спали мої сини. Вони були поряд, вони були разом, і навіть уві сні торкалися одне одного тильною стороною крихітних долонь. Це був перший раз, коли в мене промайнула думка: "Господи, як добре, що їх двоє".

Жінка, чия донька лежала в кювезі поруч із моїми хлопцями, запитала: "Обидва ваші?" і, почувши ствердну відповідь, додала: "Оце у вас буде "вішалка". Сил вам".

Вона дивилася на двох дітей і бачила подвійні складнощі, а я могла бачити тільки їхні руки, що тоненькими пальцями тягнулися одне до одного, коли мене не було поруч.

Від тих перших днів у пологовому і до дня сьогоднішнього промайнула, здається, вічність, і бути "двічі мамою" стало для мене настільки природно, що я інколи забуваю, наскільки це незвично для інших.

"Коли вони мають народитися?", - питаю я у вагітної приятельки, а вона перелякано перепитує: "Хто "вони"? У мене ж одна дитина". І мені доводиться нагадувати собі, що не всі діти на Землі з'являються одразу парами.

"Шість тисяч за дитячий велосипед - це багатезно", - зітхаю я, коли знайома вибирає подарунок синові і кидає мені лінк, аби порадитись. "Чому шість, коли він коштує три?" - дивується вона, і я розумію, що знову автоматично помножила суму на два, бо звикла робити так завжди.

За ці майже три роки материнства я призвичаїлася до багатьох речей: підвищеної уваги, до компліментів та некоректних коментарів і, звісно ж, до певного набору запитань, які чую майже щодня, на які майстерно відповідаю ніби вперше.

"Як ви їх розрізняєте? Вони близнюки чи двійнята? У них ідентичні чи протилежні характери? Чому ви вдягаєте їх по-різному? Ви, мабуть, з глузду їдете, так? Я б застрелилася".

"Для нас вони різні, - кажу я. - Хоча так, близнюки. Характерами теж відрізняються. Не вдягаю однаково, бо в кожному бачу індивідуальність. З глузду не їду, бо більшого щастя, ніж вони, годі й жадати".

Так, близнята народжуються вже готовим, ідеально сформованим бандитським угруповуванням. Таким собі міні-кланом Корлеоне, де зачинщик і виконавець завжди розуміють одне одного без слів навіть у найнесподіваніших та найвитонченіших витівках. Вони активні, енергійні, галасливі і дуже незалежні, адже завжди відчувають підтримку своєї біологічної "половини" і не потребують нікого більше.

Так, я можу згадати з десяток істерик, коли вони виводили мене з рівноваги, коли я страшенно втомлювалася і хотіла сховатися кудись у шафу з пляшечкою заспокійливого, щоби "пересидіти шторм" та зібратися з силами.

Але на моїй пам’яті набагато більше моментів, коли я була розчулена, зворушена, вдячна всесвіту за такий подарунок.

Коли я думала: "Господи, як добре, що їх двоє", точнісінько як тоді, в палаті інтенсивної терапії.

Як учора, коли Матвій вдарив об одвірок великий палець ноги, а Дем'ян, почувши плач брата, прибіг у кімнату, схилився і поцілував забите місце.

Як сьогодні, коли старші хлопці зухвало поводилися на майданчику, а мої малі стали пліч-о-пліч і вирівняли спини, всім виглядом демонструючи іншим, що їм нічого на світі не страшно, що вони можуть все, бо вони разом.