Блог мами: діти і поїзди

- Поміняєтесь? - запитую в юної дівчини у купе поїзда. На одній руці у мене висить п'ятимісячний Яків, в іншій - сумка, а десь у тамбурі - візок. Ми їдемо з Києва до Івано-Франківська, квиток у нас на верхню полицю (купити нижню за чотири дні до поїздки виявилося неможливо).

- Нєа, - з якимось дивним завзяттям, посміхаючись, відповідає вона і відводить погляд.

Ця дівчина - моя остання надія. У всьому вагоні не виявилося жодної людини, яка була би готова віддати своє нижнє за моє верхнє.

Аргументи у кожного свої: один після операції, інший боїться спати нагорі, третій не хоче розбивати компанію, четвертий вже раз мінявся і більше не хоче, тощо.

Дівчина ж не наводить ніяких аргументів, а просто сміється: "Ні, не поміняюся". У цей момент я вже готова розплакатися, але на руках Яків і розклеюватися, звісно, не можна.

Чи правильно це - вимагати від людей, щоб вони віддавали свою заповітну нижню полицю лише тому, що мені не пощастило з квитками, а на верхній із немовлям неможливо? Звісно, ні.

Чи хочеться, щоб люди самі навчилися розуміти, що помінятися - просто хороший тон, а не зобов'язалівка, від якої всіх верне? Безсумнівно.

Але як це правильно пояснити, особливо коли у тебе всередині закипає істерика, а на руках маленька дитина, якій в поїзді некомфортно і страшно?

Подорожувати з маленькою дитиною на поїзді - це взагалі окремий жанр.

Потяги не призначені ні для дітей, ні для будь-кого, хто пересувається на візках. Пандусів на більшості вокзалів країни немає, затягнути візочка до вагону - ціла пригода, коридори часом настільки вузькі, що коляска не проходить. Вагони, пристосовані для людей з особливими потребами, - рідкість. Вагони, в яких немає антисанітарії і не страшно доторкнутися до вікна пальцями, - теж.

Все це можна стерпіти, якщо навколо достатньо людей, готових допомогти, - затягти коляску, помінятися місцями, потримати дитину, потерпіти її крики, якщо вона злякається незвичних звуків або різкого гальмування поїзда.

Поки система працює погано, її замінює просте людське співчуття, самоорганізація і взаємодопомога. Та коли і цього немає, то система розвалюється на очах і тягне слабких - мам із дітьми, людей із особливими потребами, літніх - кудись на самісіньке дно.

Поки я думала в розпачі, що робити, і уявляла, як проведу ніч на верхній полиці, намагаючись утримати Якова, щоб він із неї не звалився, і одночасно переживати за сусідів, яким пхикання дитини точно не до душі, дівчина кудись вийшла.

А коли повернулася - глянула на Якова, посміхнулася і сказала: "Гаразд, поступлюся. Не будете ж ви, справді, на верхній".