"Якщо ти не за столом, ти в меню". Чи зможуть невеликі держави пережити епоху Трампа

У січні 2002 року мене попросили виголосити програмну промову на конференції в Школі журналістики Колумбійського університету. За кілька місяців до того два літаки врізалися у вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру, і все ще відчувалося, наскільки травмованим було місто. Це читалося на обличчях ньюйоркців, із якими я говорив.

У своїй промові я зробив кілька вступних зауваг про те, що для мене означали Сполучені Штати.

"Я народився через 15 років після Другої світової війни, - сказав я, - у світі, який створила Америка. Мир, безпека і процвітання Західної Європи, у якій я народився, значною мірою були американським досягненням".

Американська військова міць виграла війну на Заході, продовжив я. Вона зупинила подальше просування радянської влади на захід.

Я коротко згадав про трансформаційний ефект Плану Маршалла, завдяки якому США дали Європі засоби для відбудови зруйнованих економік і для відновлення інститутів демократії.

Я сказав аудиторії, що складалася переважно зі студентів-журналістів, що як молодий репортер я сам став свідком надихаючої кульмінації всього цього у 1989 році, коли стояв на Вацлавській площі в Празі.

Тоді я, приголомшений, спостерігав, як чехи і словаки вимагали покласти край радянській окупації та ненависній комуністичній диктатурі, щоб і вони могли стати частиною спільноти націй, яку ми називали просто "Заходом", об'єднаних спільними цінностями, на чолі яких стояли Сполучені Штати Америки.

Я підвів очі від нотаток і глянув на обличчя в залі. Ближче до передніх рядів сидів молодий чоловік. Йому було років 20. По його обличчю текли сльози, і він тихо намагався стримати ридання.

Після цього, на фуршеті, він підійшов до мене.

"Пробачте, що я там зірвався, - сказав він. - Ваші слова: зараз ми почуваємося оголеними і вразливими. Америці потрібно чути таке від своїх іноземних друзів".

У ту мить я подумав, яким щасливим було моє покоління - і його теж, - жити в епоху, коли міжнародна система регулювалася правилами, - у світі, що відвернувся від нічим не обмеженої влади великих держав.

Але тепер мені згадуються слова одного з його однокурсників.

Він приїхав до Нью-Йорка лише за кілька днів до 11 вересня зі свого рідного Пакистану, щоб навчатися в Колумбійському університеті. Він порівняв США з імперським Римом.

"Якщо тобі пощастило жити в межах стін імперської цитаделі, тобто тут, у США, ти сприймаєш американську владу як щось доброзичливе. Вона захищає тебе і твою власність. Вона дарує свободу, підтримуючи верховенство права. Вона підзвітна народу через демократичні інститути", - казав він.

"Але якщо, як я, ти живеш на варварських околицях імперії, ти сприймаєш американську владу зовсім інакше. Вона може зробити з тобою що завгодно, безкарно... І ти не можеш її зупинити або притягнути до відповідальності", - додав студент.

Його слова змусили мене подивитися на широко розрекламований міжнародний порядок, заснований на правилах, з іншого боку - з точки зору значної частини Глобального Півдня.

І на те, як його вигоди ніколи не розподілялися рівномірно - про що нагадав аудиторії прем'єр-міністр Канади Марк Карні на Всесвітньому економічному форумі в Давосі.

"Ми знали, що історія міжнародного порядку, заснованого на правилах, була частково хибною, - сказав Карні. - Що найсильніші звільняли себе від правил, коли це було зручно. Що торговельні правила застосовували асиметрично. І що міжнародне право діяло з різною суворістю залежно від того, ким був обвинувачений або жертва".

Багато років тому у Колумбійському університеті студент із Пакистану поставив мені запитання.

"Хіба вам не здається цікавим, - сказав він, - що США, країна, яка виникла внаслідок повстання проти свавільного застосування [британської] влади, є в наші дні найпотужнішим носієм свавільної влади?"

Новий світовий порядок чи назад у майбутнє

Дональд Трамп приїхав до Давоса минулого тижня явно налаштований підкорити європейців своїй волі у питанні Гренландії. Він хотів володіння, сказав президент США.

Він заявив, що Данія лише "додала ще одні сани для собак", щоб захищати цю територію. Це багато говорить про неприховану зневагу, з якою він і багато хто з його найближчого оточення, схоже, ставляться до деяких європейських союзників.

"Я повністю поділяю вашу відразу до європейського дармоїдства", - сказав міністр оборони Піт Гегсет групі в месенджері Signal, до якої минулого року входив віцепрезидент Джей Ді Венс, і додав - "ЖАЛЮГІДНО". (Він не усвідомлював, що до групового чату, вочевидь, додали редактора журналу The Atlantic).

Потім сам президент Трамп нещодавно сказав Fox News, що під час війни в Афганістані НАТО надіслало "трохи військ", але що вони "трималися позаду, трохи осторонь передової".

Ці коментарі викликали обурення серед британських політиків і родин ветеранів. Прем'єр-міністр Великої Британії сер Кір Стармер назвав зауваження Трампа "образливими і, відверто кажучи, обурливими".

Прем'єр Британії поговорив із Трампом у суботу, після чого президент США у своїй соцмережі Truth Social назвав британських військових "одними із найвеличніших воїнів усіх часів".

Ми знаємо з Національної стратегії безпеки Білого дому, опублікованої в грудні, що у свій другий термін Трамп має намір звільнити США від системи транснаціональних органів, створених, зокрема, Вашингтоном, для регулювання міжнародних справ.

У цьому документі викладені засоби, за допомогою яких США поставлять в центр своєї стратегії безпеки гасло "Америка понад усе", використовуючи будь-які наявні в них інструменти - від економічних санкцій і торговельних тарифів до військового втручання - щоб змусити менші й слабші держави узгоджуватися з інтересами США.

Це стратегія, яка віддає перевагу силі - повернення до світу, в якому великі держави вирізають для себе сфери впливу.

Небезпека цього для тих, кого прем'єр-міністр Канади назвав "середніми державами", очевидна.

"Якщо тебе немає за столом, - сказав він, - ти в меню".

Переосмислення доктрини Монро

У Давосі минулого тижня союзники Америки, особливо Канада і Європа, ховали те, що нині зазвичай називають міжнародним порядком, заснованим на правилах, і в деяких випадках оплакували його загибель.

Але, як стверджував той молодий пакистанський студент у школі журналістики Колумбійського університету багато років тому, значній частині решти світу протягом останніх 80 років не здавалося, що США, а іноді й деякі з їхніх друзів, почувалися стриманими правилами.

"Після Другої світової війни ми бачили, в рамках так званого міжнародного порядку, заснованого на правилах, численні втручання Сполучених Штатів у Латинській Америці", - каже доктор Крістофер Сабатіні, старший науковий співробітник із питань Латинської Америки в аналітичному центрі Chatham House у Лондоні.

"Це не нове. Існують шаблони втручань, що сягають аж до 1823 року. Я використовую термін для американських політиків, які виступають за одностороннє втручання США. Я називаю їх "бек'ярдистами" - тими, хто бачить Латинську Америку своїм подвір'ям", - додає він.

У 1953 році ЦРУ за сприяння британських секретних служб організувало переворот, який повалив уряд Мохаммеда Мосаддика в Ірані. Він хотів провести аудит бухгалтерії Англо-іранської нафтової компанії (пізніше частини BP), і коли та відмовилася співпрацювати, Мосаддик пригрозив її націоналізувати.

За створення загрози британським економічним інтересам його повалили, і Британія та США підтримали дедалі більш диктаторського шаха.

Водночас США організували змову, щоб повалити обраний уряд Гватемали, який запровадив амбітну програму земельної реформи, що загрожувала прибутковості американської компанії United Fruit Company.

Знову ж за змови ЦРУ лівого президента Хакобо Арбенса повалили і замінили низкою авторитарних правителів, підтримуваних США.

У 1983 році США вторглися на карибський острів Гренада після марксистського перевороту. Це була країна, главою держави якої була покійна королева Єлизавета II.

А в 1989 році США вторглися до Панами і заарештували військового лідера Мануеля Нор'єгу. Він провів у в'язниці всю решту свого життя, окрім останніх кількох місяців.

Усі ці втручання були проявами доктрини Монро, вперше проголошеної президентом Джеймсом Монро у 1823 році.

Вона стверджувала право Америки домінувати в Західній півкулі і не допускати спроб європейських держав втручатися в справи новонезалежних держав Латинської Америки.

Повоєнний міжнародний порядок, заснований на правилах, не стримав США від нав'язування своєї волі слабшим сусідам.

Коли п'ятий президент США Джеймс Монро проголосив доктрину, що згодом отримала його ім'я, її широко сприймали як вираз солідарності США зі своїми сусідами, як стратегію захисту їх від спроб європейських великих держав знову колонізувати їх. Зрештою, США поділяли з ними республіканські цінності та спільну історію антиколоніальної боротьби.

Але дуже швидко ця доктрина перетворилася на утвердження права Вашингтона домінувати над сусідами та використовувати будь-які засоби, аж до і включно з військовим втручанням, щоб схилити їхню політику до відповідності американським інтересам.

Президент Теодор Рузвельт у 1904 році заявив, що вона надає США "міжнародну поліцейську владу" для втручання в країни, де має місце "неправомірна поведінка".

То чи не є переосмислення доктрини Монро президентом Трампом просто частиною безперервної лінії американської зовнішньої політики?

"Переворот у Гватемалі 1954 року повністю був справою рук США. Вони організували захоплення влади в країні", - каже Крістофер Сабатіні.

Переворот у Чилі 1973 року проти лівого прем'єр-міністра Сальвадора Альєнде "не був організований ЦРУ, але Сполучені Штати заявили, що приймуть переворот", додає він.

Під час Холодної війни головною мотивацією для втручань було уявлення про те, що сили, підтримувані Радянським Союзом, здобувають популярність усередині країн, уособлюючи просування комунізму в Західну півкулю.

У наші дні ворогом є вже не комунізм, а наркоторгівля та міграція.

Попри цю різницю, повторне утвердження доктрини Монро президентом Трампом "абсолютно є поверненням у майбутнє", - каже історик Джей Секстон, автор книги The Monroe Doctrine: Empire and Nation in Nineteenth Century America.

"Ще одна річ, яка надає Сполученим Штатам Трампа вигляду XIX століття, - це його непередбачуваність, його мінливість. Спостерігачі ніколи не могли точно передбачити, що США зроблять далі", - додає Секстон.

"Ми не знаємо, що принесе майбутнє, але знаємо, навіть побіжно подивившись на новітню історію від 1815 року і далі [кінець наполеонівських воєн], що суперництва великих держав є надзвичайно дестабілізаційними. Вони ведуть до конфліктів", - каже він.

Згуртованість серед союзників

Американський унілатералізм може й не є новим. Новим є те, що цього разу на собі силу США відчувають їхні друзі та союзники.

Раптом європейці та канадці зазнали того, що давно знайоме іншим частинам світу, - того свавільного застосування американської сили, яке так чітко сформулював молодий пакистанський студент-журналіст у розмові зі мною після 11 вересня.

Протягом першого року свого другого терміну європейські лідери вдавалися до лестощів у підході до Трампа. Стармер, наприклад, домігся того, щоб король Чарльз запросив його на другий державний візит до Великої Британії - честі, якої жоден президент США в історії не мав.

Генеральний секретар НАТО Марк Рютте вкрай химерно назвав його "татком".

Але підхід Трампа до Європи приніс йому очевидний успіх.

Попередні президенти, включно з Бараком Обамою та Джо Байденом, також вважали, що європейські союзники недостатньо вкладаються в НАТО - колективний трансатлантичний оборонний альянс - і хотіли, щоб вони більше витрачали на власну безпеку.

Лише Трампу вдалося змусити їх діяти. У відповідь на його погрози вони погодилися підвищити оборонні витрати з приблизно 2% ВВП до 5%, що ще рік тому здавалося немислимим.

Гренландія, однак, стала переломним моментом. Коли Трамп поставив під загрозу суверенітет Данії над Гренландією, союзники почали згуртовуватися навколо новонабутої непокори й вирішили цього разу не поступатися.

Прем'єр-міністр Канади озвучив цей момент. У своїй ключовій промові в Давосі Марк Карні сказав, що це момент "розриву" зі старим заснованим на правилах міжнародним порядком - у новому світі політики великих держав "середні держави" повинні діяти разом.

У Давосі рідко трапляється, щоб аудиторія підводилася зі своїх місць і вітала промовця стоячою овацією. Але саме це сталося з Карні, і в ту мить відчувалося, як серед союзників формується згуртованість.

І в одну мить загроза тарифів зникла.

Трамп не здобув у Гренландії нічого такого, чого США не мали б уже десятиліттями: права, за згодою Данії, будувати військові бази, розміщувати там необмежений персонал і навіть займатися видобутком корисних копалин.

Виклик для "середніх держав" сьогодні

Немає сумнівів, що стратегія "Америка передусім" Трампа популярна серед його прихильників руху MAGA. Вони поділяють його погляд, що вільний світ занадто довго користувався американською щедрістю.

А європейські лідери, погодившись збільшити свої оборонні витрати, фактично визнали, що президент Трамп мав рацію: дисбаланс більше не був ані справедливим, ані сталим.

У червні 2004 року я висвітлював святкування 60-ї річниці "Дня Д" у Нормандії. Тоді ще було багато живих ветеранів Другої світової війни, і тисячі тих, хто перетнув Ла-Манш 60 років тому, того дня повернулися на пляжі - багато з них зі США.

Вони не хотіли жодних розмов про героїзм чи відвагу своєї молодості. Ми бачили, як вони по одному або невеликими групами йшли до кладовищ, щоб знайти могили юнаків, яких вони знали і яких залишили в землі визволеної Франції.

Ми бачили, як глави урядів союзників віддавали шану цим старим. Але я ловив себе на думці не стільки про битви, у яких вони воювали, і не про відвагу та жертви їхніх молодих років, скільки про мир, який вони повернулися будувати після закінчення бойових дій.

Світ, який вони нам заповіли, був незмірно кращим за той світ, який вони успадкували від своїх батьків. Адже вони народилися у світі суперництва великих держав, у якому, за словами Марка Карні, "сильні роблять те, що можуть, а слабкі мусять терпіти те, що мусять".

Це було покоління, яке повернулося додому, щоб будувати заснований на правилах міжнародний порядок, бо воно на власному гіркому досвіді зрозуміло, до чого призводить система без правил і без законів.

Вони не хотіли повернення до цього.

Ті, хто народився в десятиліття після війни, можливо, помилково повірили, що світ уже ніколи не зможе повернутися до такого стану.

І 24 роки тому, коли я виступав із промовою в Нью-Йорку, ще травмованому подіями 11 вересня, чи не припустився я тієї ж помилки, вважаючи, що післявоєнний порядок, підпертий американською міццю, є новою постійною нормою? Думаю, що так.

Адже тоді ми не передбачили світу, в якому довіра до традиційних джерел новин та інформації буде роз'їдена цинізмом, підсиленим соціальними мережами і дедалі більше тепер - штучним інтелектом.

У будь-яку епоху економічного застою та крайніх форм нерівності народна довіра до демократичних інституцій руйнується. Вона руйнується не лише у США, а й по всьому Західному світу вже десятиліттями. Тож Трамп може бути радше симптомом, а не причиною того "розриву" з післявоєнним порядком, про який говорить Карні.

Спостерігаючи за тими старими, що пробиралися через кладовища Нормандії, я гостро й болісно усвідомлював, що демократія, верховенство права, підзвітне врядування не є природними явищами. Вони навіть, з історичної точки зору, не є нормою. За них треба боротися, їх треба будувати, підтримувати, захищати.

І саме такий виклик стоїть нині перед тим, що Марк Карні назвав "середніми державами".