#Мамський блог: голівар у соцмережах

Останні кілька тижнів перед народженням хлопчиків я провела на збереженні. Лікарі перестраховувалися на той випадок, якщо я народжу раніше за термін, що часто буває з монохоріальною двійнею чи, простіше кажучи, з близнюками.

Моя вагітність протікала на диво легко, я почувалася добре, але звикла мінімізувати будь-які ризики, тому покірно зібрала найпотрібніші речі та оселилася у п'ятимісній палаті київського ПАГу (Інституту педіатрії, акушерства і гінекології).

Це була тісна кімната з жовтими стінами та одним маленьким умивальником, мешканці якої змінювалися надзвичайно швидко - одні жінки народжували та переходили у післяпологове, наступні вписувалися і так по колу.

Час у тій кімнаті йшов не так, як у реальному світі. В інших умовах трансформація з незнайомців у друзів займає тижні й місяці, якщо не роки, але ми з сусідками ставали близькими за лічені години. Ми були різні, різного віку, з різним достатком та різними поглядами на безліч речей, але на фоні нашої спільної мети все це здавалося дрібним та неважливим. Ми просто хотіли стати мамами.

На моїх очах ці жінки виборювали своїх дітей, вимолювали своїх дітей, оплакували своїх дітей.

Ми не могли приховати одна від одної жодної дрібниці, адже лікарі приходили до нас щодня і обговорювали проблеми кожної відкрито і в присутності інших. Але ніхто й не ховався, бо знав напевне, що має чотири міцні опори, які, попри свій глибоко вагітний живіт, готові були підставити другу плече. Та кімната була місцем болю і місцем сили, де мало значення лише справжнє, і це було прекрасно.

Я вийшла з ПАГу з двома здоровими маленькими хлопчиками в руках, сповнена надій на майбутнє і вдячності за те, що маю. Я опинилась у новому світі, і в моєму уявленні він був схожий на ту п'ятимісну палату, де всі жінки стояли одна за одну горою, знаючи, яка це кропітка праця і який неоціненний дар - материнство.

Але від того самого дня, як я переступила поріг пологового і до дня сьогоднішнього, два з половиною роки по тому, я не можу назвати жодного свого рішення, жодного вчинку, за який мене не засуджували і не критикували. Особливо в інтернеті, де материнство подекуди перетворюється на безглузде змагання та безкінечний голівар.

Я - активний користувач соціальних мереж, завжди була ним і досі є, і я багато пишу про своїх дітей, бо тепер вони - невід'ємна частина мого життя. Але у певний момент я чітко визначила для себе межі того, про що я розповідаю, бо мені стало шкода свого часу і сил щоразу пояснювати іншим, чому я годую, вдягаю, лікую хлопчиків саме так, а не інакше.

За ці два з половиною роки чого мені тільки не писали. І те, що мої діти споглядають світ наче звірі у зоопарку, побачивши на фото, що вони сплять у власних ліжечках, а не зі мною і чоловіком. Мене критикували за памперси, за надто ранній прикорм, за надто пізній прикорм, за неправильний прикорм, за відсутність шапочки, за наявність шапочки, за товщину шапочки і навіть за те, що знаходжу час на себе, бо це означає, що я забираю його у своїх дітей.

А коли ми з чоловіком вперше поїхали на відпочинок удвох і залишили дворічних хлопчиків на шість днів з бабусею, я усього лише виклала на своїй сторінці знімок з Туреччини, і на мене одразу ж посипались коментарі та повідомлення від інших матусь, де вони питали, чому я покинула синів вдома, як я могла це зробити, чи не страждаю я докорами сумління і додавали моє улюблене: "Я б так ніколи не вчинила!".

В епоху інтернету дуже легко засуджувати, легко повчати, легко конкурувати, бо ти бачиш ту картинку, яку домалювала тобі твоя власна уява, твоє "наболіле", твої комплекси та стереотипи. Але всі ми різні, бути різними нормально, і для мене це настільки очевидні речі, що я кожен раз із неприхованим здивуванням сприймаю палкі баталії навколо "дитячих тем", без яких онлайн-спілкування молодих матерів практично неможливе.

Сотні, тисячі маленьких факторів щодня впливають на вибір, який жінка робить у вихованні своїх дітей. Я чітко усвідомлюю, що ніде у світі немає такого самого хлопчика, як мій Дем'ян чи Матвій, з таким самим характером, такими самими звичками та особливостями поведінки. Ніде у світі немає такого самого чоловіка, як батько моїх синів, з таким самим баченням своєї ролі у вихованні та "включеністю" в процес.

І, що найголовніше, немає жінки, яка ідентична мені у сприйнятті материнства та перебуває в аналогічних зі мною умовах, під якими я маю на увазі матеріальне, житлове питання та особливості стану здоров'я.

Так, я змогла вигодувати своїх дітей самостійно, і це чудово, але я не вважаю себе кращою за ту дівчину, яка на моїх очах боролася за своє молоко, втратила його і гірко оплакувала.

Ні, вона не "просто недостатньо хотіла", ні, вона не "зарано здалася", ні, вона не "позбавила дитину найціннішого". Вона хотіла, дуже хотіла, і ви, випадкові люди в інтернеті, не знаєте, через що вона пройшла.

Так, я змогла вигодувати дітей самостійно, але зараз купую їм йогурти з супермаркету, коли десь хтось напуває своїх росою, зібраною на світанку на екологічно чистій галявині, і це не робить мене гіршою матір'ю для своїх синів. Я - найкраща для них, кращої бути не може, бо я люблю їх своєю неповторною, відмінною від інших, але дуже щирою любов'ю. Як кожна окрема мама любить своє дитя.

Мені не потрібне звання "найкращої мами", і я не стану боротися за нього з віртуальними конкурентками, бо я терпіти не можу категоричність і завжди співчуваю тим дівчатам, на яких налітають з критикою та непроханими порадами, незалежно від того, збігаються мої з ними погляди чи ні.

Бо це їхнє право - бути інакшими: народжувати самостійно чи робити кесарів розтин, давати чи не давати пустушку, вкладати дитину в окремо ліжечко чи практикувати спільний сон, носити слінг чи брати візочок, робити чи не робити щеплення, сидіти в декреті три роки чи виходити на роботу через місяць після пологів.

Це їхнє право, і вони не повинні виправдовуватися. Ні перед ким.