Блог історика: 1931 рік. Як кияни знайомилися з Паніковським

85 років тому кияни познайомилися зі своїм "літературним земляком" Михайлом Самуїловичем Паніковським – січневе число літературного щомісячника "30 днів" за 1931 рік подало перші три глави роману "Золоте теля" Ільфа і Петрова.

Далі протягом року читачі стежили за пригодами квартету авантюристів – Остапа Бендера, Шури Балаганова, Михайла Паніковського і водія автівки "Антилопа-Гну" Адама Козлєвича.

Вони полювали за грошима радянського "підпільного мільйонера" Олександра Корейка.

Паніковський згаданий ще до початку дії твору – в назві першої глави: "Про те, як Паніковський порушив конвенцію". А сам він невдовзі представлений авторами як "літній громадянин. Твердий солом'яний капелюх з зубчастими краями боком сидів на його голові. Штани були настільки короткі, що оголювали білі зав'язки кальсонів. Під вусами громадянина, подібно вогнику цигарки, палав золотий зуб".

Перше його амплуа – фальшивий син лейтенанта Шмідта, героя революції 1905 року. Друге, за кілька сторінок – невдачливий викрадач гуски. Таким виявилося знайомство з цим персонажем на сторінках січневого числа журналу.

У наступних випусках Паніковський відповідно до свого прізвища періодично панікує. Нервовий, критично налаштований, він не вписується в "трудовий колектив" авантюристів. Пояснення знаходимо у дванадцятій главі роману – виявляється, старий усе життя був "фрілансером". До приходу більшовиків щасливо мешкав у Києві. Був забезпеченою людиною, мав сім’ю і нікельований самовар (ознака заможності).

Більше того, Михайло Самуїлович працював на престижному Хрещатику. Щоправда, не клерком у іноземній компанії і не чиновником, а… кишеньковим злодієм. Стояв на розі Прорізної і вдавав з себе незрячого. Просив грошовитого пана перевести на той бік головної вулиці Києва. Під час нетривалої спільної "прогулянки" витягував з кишені "клієнта" золотого годинника або гаманця.

Уявного сліпого "кришував" городовий Семен Небаба за 5 рублів щомісяця. За такі гроші можна було придбати на сусідньому Бессарабському базарі 40 кіло гречки або 5 грубезних гусей.

Радянська влада зламала "бізнес" Паніковського. З київських вулиць зникли заможні люди – хтось утік за кордон, інших поставили до стінки. А ті, що дивом уціліли, старанно вдавали з себе пересічних радянських громадян (як той же "підпільний мільйонер" Корейко). Городовий Небаба став музичним критиком, а Паніковський – безробітним.

Але… куди поділася сім’я Паніковського? Постраждала від чекістів? Від погромів? Емігрувала? Автори мовчать – і це вірна ознака того, що маються на увазі обставини, що їх тогочасна цензура не дозволяла згадувати.

Між рядків вгадуємо, що дрібний шахрай пережив грандіозну катастрофу, в результаті якої не тільки втратив родину, але й став безхатченком і "людиною без паспорта". Зрештою, мусив тікати з Києва…

У двадцять п’ятій главі колишній киянин помирає після невдалої втечі від селянки, в якої вкрав гуску. "Параліч серця", – філософськи визначив Остап Бендер.

Правдоподібніший інший діагноз: відсутність життєвої перспективи. Від цього теж помирають.

Читачі зустріли роман із захопленням. Проте літературні критики закинули твору, ніби він "морально застарів".

Зауважили також, що автори "нічого не протиставляють показуваній ними мерзоті". І навіть знайшли ознаки "небезпечного співчуття авторів Остапові Бендеру". Вихід "Золотого теляти" окремою книжкою загальмувався на два роки.

Проте 1948-го роман таки заборонили – як "пасквілянтський і наклепницький". У СРСР стартувала масштабна ідеологічна кампанія, яка зачепила також і твір, який побачив світ півтора десятиліття тому! Його перевидання до 30-річчя радянської влади визнали "грубою політичною помилкою".

Авторам "пощастило": Ільф помер від сухот 1937-го, а Петров загинув на фронті 1942-го. Інакше потрапили би до ГУЛАГу. Або одразу – до стінки. Багатьох письменників, атакованих тоді, спіткала саме така доля.

"Золоте теля" реабілітували тільки після розвінчання сталінізму. Від 1956 року книжку неодноразово видавали. Натомість Паніковський став культовим персонажем трохи пізніше – 1968-го, коли на екрани вийшла екранізація "Золотого теляти" режисера Михайла Швейцера. Уявного сліпого майстерно зіграв Зиновій Гердт.

За чверть століття, в 1990-ті роки, у Києві надумали встановити статую Паніковського. Скульптори Віталій Сивко і Володимир Щур орієнтувалися саме на кіноперсонажа.

1998 року на Прорізній з’явився "подвійний" пам’ятник – Паніковському і водночас Зиновію Гердту в ролі Паніковського.

А втім, набуває сенсу ще й третя складова цього пам’ятника. Адже хто такий Паніковський, якщо придивитися уважніше? Пенсіонер, який залишився без пенсії. І все, що йому залишилося на старість – клянчити в радянських держустановах подачки нібито як син лейтенанта Шмідта або красти гуску.

Тому пам’ятник Паніковському – ще й респект заповзятливому киянину-пенсіонеру, який викручується, як вміє.