Щоденник: чи є життя без Facebook? День 6

Півдня були у мене щільно зайняті. Це рятувало, якщо чесно. Тому що раніше навіть кілька вільних хвилин я присвячувала Facebook.

За 5 хвилин можна написати пост із п’яти речень. Лайкнути десяток чужих постів. Написати 2-3 коментарі. І трохи ковзнути поглядом по новинній стрічці. І навіть переглянути відео секунд на 40-50.

І такий алгоритм я відпрацьовувала постійно. Зранку прокидалась - брала до рук айфон.

Я не знаю, як ви, але навіть в туалет я ходила з телефоном – поки йшла коридором, читала Facebook. Будь-яка черга де завгодно – телефон з відкритим Facebook.

Одного разу, кілька місяців тому, я намагалась позбутися залежності від Facebook. На кілька годин вимкнула тоді телефон.

Просто помітила, що мені легше відмовитися від чогось надовго, аніж дозувати чи скорочувати обсяги. Колись я 7 років не їла м’яса. Зараз, наприклад, 5 місяців не їм продуктів, які містять глютен. Подібні рішення приймаються спонтанно, без жодних серйозних мотивів. Просто так. Можливо, як ілюзія того, що я на це здатна.

Так от, коли я на кілька годин таки вимкнула телефон, першим запанікував чоловік. Він тоді був за кордоном – і шукав мене через сусідів-друзів-родичів. Тому що я і вимкнений телефон – речі несумісні.

Десяток разів я видаляла Facebook з телефону. Сама собі встановлювала якісь правила користування мережею. У відпустці всім обіцяла не наближатися до Facebook.

Не спрацьовувало нічого.

Facebook в житті держслужбовця

Жити в мережі я почала під час подій на Майдані. До цього було досить помірне користування. А з листопаду 2013 року, коли інформація в режимі реального часу була потрібна як повітря, процес стало неможливо контролювати.

Потім я прийшла на роботу в обласну адміністрацію і, навіть попри поради, не обмежила свою присутність в мережі. Зараз точно знаю, що дарма.

З одного боку, було б великою нахабністю раптом зникнути чи дозувати користування Facebook. З іншого, намагання відповісти всім охочим щось запитати досить скоро виснажило. Повірте, коли ти потрапляєш до влади – до будь-якої - увага до тебе зростає в рази.

І якщо тобі напишуть в приватні повідомлення питання на кшталт "А коли прийомні часи в прокурора області?", і ти порадиш зайти на сайт прокуратури і прочитати, то у відповідь почуєш про те, що "страшно загордилась і зневажливо відповідаєш людям".

І якщо тебе попросять влаштувати дитину в дитячий садок без щеплень, а ти скажеш, що так не можна, то у відповідь почуєш про те, що "не за те стояв Майдан, нічого у вас не змінилося!".

Мені всі радили на той час обмежити свою присутність в мережі. Як сказала мені одна знайома: "Не перетворюй себе на сміттєву урну – хто не йде, вважає за необхідне плюнути".

Фізіологічно, але це правда. Я все розуміла, погоджувалась, жаліла себе, злилась на себе, але залишила цей канал комунікації усвідомлено. Адже тоді ми всі раптом опинилися в пост-травматиці. З нерозумінням, що далі, як все буде, хто винен, що робити. І було б неправильно зникнути заради власного спокою.

Зараз згадую, що в перший місяць роботи в ОДА я спала по 3 години. Приходила додому о 22.00-23.00, щось швидко їла – і відповідала на листи, повідомлення, прохання…

А наступного дня був новий вал запитів і листів…

Це вже потім, пізніше, мені пояснили, що коли приходиш в інституцію, то ти автоматично береш на себе відповідальність за всі її промахи. А я не розуміла цього, ображалась, намагалась аргументувати свою позицію і людям, і троллям.

Коротше, тоді я ненавиділа Facebook з усією пристрастю душі. Але саме тоді я знайшла однодумців і цікавих людей. Саме тоді завершилися мої дружби з тими, з ким вони були ситуативними.

Саме про це я думала сьогодні. Поки їхала в автомобілі з Одеси до Києва. П’ять годин.

А вже на квартирі зайшла подивитися, як я це називаю, Facebook-тренди. І зрозуміла, що мене нудить від передвиборчої інформації. Пішла дивитися кіно. Американську мелодраму.