Щоденник: Чи є життя без Facebook? День 5

Все пропало.

Я ЗНОВУ ВСТАНОВИЛА FACEBOOK НА АЙФОНІ!

Сьогодні вихідний день. Запланувала собі купу справ. Поїхала на базар. Заплатила за комунальні послуги. Навіть не переглядала новини. Трималася.

І лише по обіді дізналась, що один із кандидатів на місцевих виборах зняв свою кандидатуру. Зателефонувала подрузі-журналістці і попросила її подивитися, як це коментується в соцмережі. Подруга добросовісно читала мені чужі пости з Facebook. Ми коментували написане удвох, голосом, одна одній.

Захотілося зайти в мережу і написати свою "цінну" думку з приводу.

Заборонила собі про таке навіть думати.

Вдома таки переключилася на побутові справи.

А потім з друзями домовилися зустрітися в кафе. Порозмовляти про поточну ситуацію в країні.

А оскільки коло моїх знайомих і друзів – це вкрай заполітизовані і активні персони, то розмова, звичайно ж, точилась навкруги прогнозованих тем. Якби "затегати" ключові слова нашої балаканини, то це виглядало би так:

І раптом виявилося, що одна людина з нашої компанії давно перестала користуватися Facebook! Я, наприклад, цього навіть не помітила. Бо через налаштування мережі ми бачимо пости одне одного лише тоді, коли коментуємо або ставимо лайки. Вирішила, що просто давно не лайкала її пости.

Людина більше року не користується Facebook взагалі, і, як не дивно, нічого не сталося. Більше того, мало хто помітив…

Укотре ловлю себе на думці, що ми переоцінюємо значення самих себе.

Коли я знаю якусь цікаву чи важливу інформацію, а потім читаю, як то все коментують досить серйозні і публічні люди, то мені стає дуже смішно. Кожний намагається зробити вигляд, що саме йому відомо все, до деталей, саме він знає, як все було насправді, саме йому відкрилась істина і правда.

Пару разів ми з колегами придумували неіснуючі новини, "розігрували" їх і потім з подивом спостерігали, як і з якою інтерпретацією все це розходиться мережею.

Facebook – гігантський і потужний ксерокопіювальний апарат. Якщо трапляється помилка, то виправити її практично неможливо. У світ іде й поширюється найперший варіант.

Facebook – це такий сеанс душевного стриптизу. Коли ти сам, за своєю доброю волею, оголюєш свої думки, справи, сім'ю, дітей, роботу… Будь що, написане тобою, відвертість чи дурня, не зникає ніколи і нікуди. І ми беремо у цьому участь самі і добровільно.

І вчора я таки повернула Facebook на айфон. Була впевнена, що не пам'ятаю пароль. Але все я пам'ятала, як би не хотіла обманюватися.

Посиденьки в кафе закінчилися тим, що коли все було з'їдено і трохи випито, компанія дістала телефони і кожний зайнявся своїми Facebook, коментуючи вголос прочитане. Я мужньо трималась, при цьому переглянула з десяток новинних сайтів.

А потім подумала: ну і заради чого? І почала писати пост про те, що я думаю з приводу виборів в Одесі. Тисяча десятий пост на цю тему. Пропав азарт. Пост вийшов млявим.

Я взагалі помітила, що найрозумніші пости збирають максимум по 50-100 лайків. А яка-небуть фотографія морквини, що нагадує чоловіче причинне місце - 10 тисяч лайків. І 5 тисяч перепостів.

Про YouTube я взагалі мовчу. Там існує незрозумілий мені механізм. 14 мільйонів переглядів репетиції гопака.

Всі ці наші шери, лайки і підписники – дитячий садок в порівнянні з YouTube. Там в топах собаки, що співають, і відеореєстратори.

Facebook прожив в моєму телефоні 6 годин. Додому я потрапила о 1 годині ночі. І до 4-ї ранку читала мережу і дивилася кліпи з …Аллою Пугачовою.

Такого від себе точно не очікувала.

О 4-й ранку я знайшла в собі мужності видалити Facebook ще раз.

Але пароль я пам'ятаю. На жаль.