Щоденник: Чи є життя без Facebook? День 3

10-15 хвилин Facebook в день – занадто багато. За цей час я встигла конкретно полаятися з одним із кандидатів на посаду міського голови Одеси – ми удосконалювали свій сарказм.

Вийшла з мережі і запитала себе вголос: "Ну, і навіщо?"

Що це мені конкретно дало? Окрім поганого настрою, звісно, і докорів самій собі.

Від спокуси повернутися на простори віртуальності мене рятувало те, що я цілий день мала багато зустрічей і пересувалась містом за кермом. На світлофорах намагалася читати новини. Лаяла себе, відкладала телефон на заднє сидіння. Потім знову намагалася його дістати.

Врешті-решт я вимкнула звук і заховала апарат в сумку.

Так я пропустила Нобелівську премію Світлани Алексієвич. І, впевнена, ще багато інших новин, про які я дізнавалась виключно зі своєї стрічки.

Там, в моєму Facebook, я створила собі майже ідеальне середовище – з однодумцями і світлими головами, які постили важливі для мене речі і писали розумні пости, які аргументовано дискутували, і розділяли ті ж самі цінності, що і я. Всіх, хто був зі мною в дисонансі, я постаралася "ліквідувати". Тому що людина може жити в дискомфортному стані. Але недовго.

Мені хотілося Facebook, де би всі мене любили і розуміли. Місто Сонця в мережі:) Але так не буває.

... Мені тяжкувато без мого середовища. Сьогодні весь день думаю, які прекрасні пости я б могла написати прямо зараз. О, ось такий класний кадр, зараз витягну айфон, сфоткаю – і в Facebook! О, сфоткала! Де мій Facebook?!

Одна зустріч у мене була в ресторані. Прийшла раніше. З багажника витягла ноутбук, пішла в лоббі, відкрила, зайшла, прокрутила новинну сторінку – там всі раділи з приводу Нобелівки для Алексієвич. Лайкнула пару постів. Щось прокоментувала. Прожогом вискочила.

Стала частіше їсти. За ці три дні я реально стала частіше їсти!

Зателефонував чоловік, запитав, чи тримаюсь? Похвалив. Він ніколи не був затятим Facebook-користувачем, тому його завжди дратувало моє зависання в мережі.

- Ти розумієш, що це хвороба?

- Ну що ти? Я можу відмовитися в будь-який момент!

І тут же писала статус: "Забудьте про мене на два тижні!".

Смішно, звичайно. Тому що людям, які сидять в мережі, абсолютно фіолетово, на який час ти зникаєш з Facebook - на один день, на один тиждень чи на один рік. Чомусь ми перебільшуємо власне значення в чужому житті.

І 6,5 тисяч репостів і 600 коментарів тішать твоє персональне его, ні розуму, ні серцю не даючи нічого. Окрім необхідності вбивати час, намагаючись відповісти влучно, гарно, з іронією і витонченими жартами.

Але мушу зізнатися: я скучаю за Facebook. Щоб я не писала вище:)

Зараз закінчу цей текст, зайду на 5 хвилин у Facebook, потім вип’ю чай – і ляжу спати. Чесне слово!