"Перемога, але без моєї участі": історії тих, хто не хоче йти на війну

Темні грозові хмари загрожували зірвати пляжне весілля Тані й Сергія. А коли молодята спустилися довгими білими сходами, щоб привітати гостей, перед ними стояли порожні стільці - на захід прийшла тільки половина запрошених.

Родичі та друзі вибачилися за відсутність, але пояснили, що не можуть ризикувати.

Україні бракує людей у війську, виснаженому смертями й пораненнями. Влада ухвалила в травні закон про розширення мобілізації. У документі, зокрема, передбачено "закручування гайок" для тих, хто ухиляється від служби.

У різних куточках країни військові разом з поліцією активно роздають повістки чоловікам у різних громадських місцях, змушуючи переховуватися тих, хто не хоче служити.

Одеситка Таня каже, що розуміє, чому її друзі й родичі не хочуть воювати.

Її батько загинув у жовтні у боях за Авдіївку, і тепер 24-річна дівчина боїться мобілізації для чоловіка.

"Я не хочу, щоб це сталося з моєю родиною двічі", — каже вона.

За понад два роки війна зачепила кожного в Україні. Тут немає людини, яка б не знала когось із загиблих. З фронту надходять похмурі новини, де російські війська значно переважають українських захисників за чисельністю та озброєнням.

ВВС поспілкувалася телефоном з другом молодят, Максимом. Близько десяти його друзів і знайомих загинули.

"В Україні більше мільйона поліцейських, чому я маю воювати, а вони - ні?" – запитує чоловік.

Такий аргумент досить поширений в Україні, однак, за словами очільника МВС Ігоря Клименка, в країні є лише 75 тисяч чоловіків-співробітників поліції і ще 25 тисяч жінок.

Максим, який має маленьку доньку й дружину на сьомому місяці вагітності, шкодував через пропущене весілля друзів, але боявся, що дорогою на захід його "схоплять" представники ТЦК, яких він порівнює з "бандитами".

В Україні ТЦК мають жахливу репутацію. І Одеса - не виключення. Тут, як розповідають, силоміць забирають людей з вокзалів й автобусів і везуть до військкоматів.

Для тих, хто уникає призову, громадський транспорт тепер - табу. Так само як ресторани, супермаркети і поїздки на вихідні до парків та інших публічних місць.

"Я почуваюсь, як у в'язниці", - каже Максим.

У вівторок вранці десяток офіцерів приходять на головний вокзал Одеси на чолі з досвідченим ветераном Анатолієм та його молодшим колегою Олексієм. Вони зупиняють чоловіків призовного віку й ввічливо просять показати документи.

Більшість з них - або надто молоді, або мають звільнення від мобілізації. Анатолій визнає, що чоловіки іноді ховаються від ТЦК.

"Деякі тікають. Таке трапляється досить часто, – розповідає він. - Інші агресивно реагують - дається взнаки погане виховання".

У найближчому призовному пункті на дверях висить оптимістичне оголошення: "Добровольці обслуговуються позачергово". От тільки черг немає. В коридорі самотньо сидить один чоловік.

Коли я запитала, чи прийшов він добровільно, у відповідь почула, що його схопили й привели силоміць.

"Офіцери оточили мене, щоб я не втік, - промовив він вражено. - Я шокований".

Працівник ТЦК Влад визнає, що добровольців майже немає. Сам Влад брав участь у найзапекліших боях на Донбасі, де отримав поранення в голову, груди та ноги.

Він не приховує своєї зневаги до тих, хто ховається. "Як можна говорити про це без лайки?" — не стримує він емоцій.

"Я не вважаю їх чоловіками. Чого вони чекають? Якщо у нас закінчаться чоловіки, ворог прийде до їхніх домівок, зґвалтує їхніх жінок і вб’є їхніх дітей".

Жахливі докази своїх слів Влад бачив на власні очі.

Остання хвиля мобілізації призвела до неприємного розколу в суспільстві не лише між чоловіками на фронті і в тилу, але й між жінками. Чоловіки одних - на передовій, а інших - ховаються вдома.

Тема мобілізації закрадається чи не в кожну розмову, яка потім часто стає гарячою. Минулого місяця на Черкащині у двір працівника ТЦК невідомі кинули вибухівку.

Чоловіки, що відмовляються служити, називають кілька причин своєї позиції.

Вони не довіряють військовому керівництву, звинувачуючи його у хабарництві та "допомозі" іншим втекти з країни за грошову винагороду. 

Вони також не вірять, що перед відправкою на фронт пройдуть достатню підготовку.

ІТ-інженер з Одеси, який представився як Вова, сором'язливо з'являється в дверях своєї багатоповерхівки із семирічною дочкою. Без неї чоловік не виходить з дому, оскільки знає, що з дитиною його не чіпатимуть.

Минулого року, коли він їхав на роботу, військові, за словами Вови, наказали йому вийти з автобуса і відвезли до ТЦК. Чоловік переконав офіцерів відпустити його за документами і більше не повернувся.

"Я не військовий, ніколи не тримав у руках зброї. Не думаю, що можу бути корисним на передовій", — пояснює він.

Вова перераховує причини, які озвучували інші співбесідники ВВС, що не хочуть служити: сім’я, яку потрібно підтримувати, якесь незначне захворювання та донати на армію, які, як вони кажуть, відправляють.

Але за цими виправданнями завжди ховається страх стати гарматним м’ясом на передовій, яка, на їхню думку, застопорилася. І це попри нещодавні спроби української влади дозволити призовникам обирати місце служби.

Коли розмовляєш з цими чоловіками, відчуваєш певний дисонанс. Вони прагнуть перемоги України, але без власної участі.

"Я пишаюся тим, що багато чоловіків ухвалили сміливе рішення піти на передову, — каже Вова. — Вони дійсно найкращі в нашій країні".

У тренувальному таборі під Києвом Геннадій Сінцов важко зітхає, спостерігаючи як призовники риють окопи.

"Це може здатись банальною роботою, але це так само важливо, як вміти стріляти, - пояснює він. - Це може врятувати їм життя".

Сінцов керує обов'язковим 34-денним курсом підготовки, який мають пройти всі призовники перед відправкою до військових частин. Він неодноразово наголошував, що вони не підуть відразу на фронт, а далі будуть ще навчання.

У перерві між тренуваннями підопічні Сінцова курять і жартують.

Це - різношерста група чоловік від 40 до 50 років - аграрій, завідувач складу і будівельник. Вони зізнаються, що не хочуть бути тут. Але й ховатися до кінця війни теж не хочуть.

Один з них - Олександр вже вирішив стати оператором дрона.

"Мені дуже страшно, все це для мене нове, але я повинен це зробити", — каже чоловік.

Інший призовник - 33-річний водій трамвая - не засуджує тих, хто ховається від мобілізації.

"Я зробив свій вибір, вони можуть зробити свій", — знизує плечима чоловік.

Сінцова турбує відсутність мотивації у новоприбулих.

Попри щоденні нагадування – сирени повітряної тривоги та постійні відключення електрики – загроза війни стала надто далекою для тих, хто живе у відносній безпеці таких міст, як Одеса й Київ.

Військовий побоюється, що для стимулу знадобиться ще один великий наступ Росії.

"І тоді ми знову побачимо черги до військкоматів", — каже він.

У підготовці матеріалу брали участь Танярат Доксоне та Анастасія Левченко