Чому батьки в Кореї закривають себе в одиночних камерах на "фабриках щастя"

Єдине, що зв'язує крихітну кімнату на "Фабриці щастя" із зовнішнім світом - це отвір у дверях для їжі.

В цих кімнатах не дозволені телефони чи ноутбуки, і їхні мешканці можуть дивитися лише на голі стіни.

Їхні мешканці одягнені у блакитні уніформи. Але вони не ув'язнені - вони лише є відвідувачами центру, де можуть отримати "досвід ув'язнення".

Більшість із цих людей мають дитину, яка повністю ізолювалася від суспільства. І вони прийшли сюди, аби зрозуміти й для себе, як то бути відрізаним від світу.

Одиночна камера

Молодь, яка живе як відлюдники, відомі як хікікоморі, термін, що виник в Японії у 1990-х. Ним назвали явище соціального самітництва серед дорослих та молоді.

Минулого року міністерство охорони здоров'я Південної Кореї провело опитування 15 тисяч осіб у віці від 19 до 34 років. І понад 5% із них заявили, що добровільно ізолювали себе від суспільства.

Якщо результати дослідження транспонувати на все населення Південної Кореї, то соціальними самітниками можна назвати понад 540 тисяч людей.

Від квітня цього року батьки можуть взяти участь у освітній програмі, розрахованій на 13 тижнів, яку розробили дві громадські організації - Korea Youth Foundation (Корейська молодіжна фундація) та Blue Whale Recovery Centre (Відновлювальний центр блакитного кита).

Мета програми полягає у тому, аби навчити батьків кращому спілкуванню зі своїми дітьми.

Серед іншого програма передбачає триденне перебування у кімнаті, схожій на одиночну камеру.

Розробники програми сподіваються, що перебування в ізоляції та на самоті допоможе батькам краще зрозуміти дітей.

"Емоційна тюрма"

Син Джин Янг-Хо не виходить зі своєї спальні вже три роки.

Але відтоді, як вона й сама спробувала провести час в ізоляції, Джин почала розуміти "емоційну тюрму" свого 24-річного сина краще.

"Я все думала, що я зробила не так... дуже боляче про це думати", - розповідає 50-річна жінка.

"Але з того часу, як я почала міркувати на самоті, дещо прояснилося".

Небажання говорити

Її син завжди був талановитим, розповідає Джин. І вона та її чоловік мали великі сподівання щодо сина.

Але він часто хворів, йому було важко підтримувати дружбу. Врешті в нього виникли проблеми з харчовими звичками, і йому стало важко ходити до школи.

Коли син пішов до університету, здавалося, що справи налагодилися - принаймні на семестр, але одного дня він знову закрився.

Бачити, як син у буквальному сенсі закрився в кімнаті, не миється і не їсть, розривало серце матері.

Хоча тривожність, невміння підтримувати стосунки із друзями та родиною, розчарування, що його не взяли до престижного університету є зрозумілими, мати не розуміє, чому син він відмовляється просто поговорити з нею і пояснити, що не так.

Коли Джин потрапила на "Фабрику щастя", вона прочитала записки інших молодих людей, які ізолювалися від світу.

"Читання цих нотаток змусило мене зрозуміти, що він захищає себе мовчанням, бо його ніхто не розуміє", - розповідає вона.

Парк Кхан-Сіл прийшла у центр заради свого 26-річного сина, який припинив усі контакти із зовнішнім світом сім років тому.

Після того, як він кілька разів збігав з дому, зараз він дуже різко виходить зі своєї кімнати.

Пані Парк водила його і до лікарів, і до психотерапевтів. Але її син відмовляється пити ліки, які йому виписали лікарі, і постійно грає у відеоігри.

Стосунки між людьми

Пані Парк поки що не знайшла порозуміння із сином, але відтоді, як вона почала відвідувати програму з ізоляції, вона стала краще розуміти його почуття.

"Я зрозуміла, що важливо просто приймати мою дитину - без того, щоб намагатися втулити його в якісь лекала", - каже вона.

На думку міністерства охорони здоров'я Південної Кореї, є кілька факторів, які змушують молодих людей ізолювати себе від життя.

Згідно з опитуванням, найпоширенішими причинами цього є

Південна Корея має один із найвищих рівнів самогубств у світі, а минулого року уряд країни навіть представив п'ятирічний план боротьби із цим.

Для корейців у віці 20-34 років запроваджені безкоштовні обстеження із психічного здоров'я, які можна проходити що два роки.

У Японії перша хвиля молодих людей, які ізолювали себе від суспільства у 1990-х, призвела до того, що тепер вони, вже як люди середнього віку, все ще покладаються на своїх стареньких батьків. А те, що на пенсію треба забезпечувати не лише себе, але й своїх дорослих дітей, штовхає людей похилого віку до бідності і депресії.

Професор Джонг Го-Вун, який викладає соціологію в університеті, каже, що запрограмованість корейського суспільства на те, що певні життєві кроки і досягнення мають бути зроблені у певному віці, посилює тривожність серед молоді, особливо в часи економічного спаду і безробіття.

А думка, що досягнення дитини відбивають успіх батьків сприяє тому, що вся родина занурюється в ізоляцію, якщо успіхів нема.

Багато батьків сприймають невдачі дітей як недоліки виховання, а це, своєю чергою, породжує почуття провини.

"В Кореї батьки частіше висловлюють свою любов і почуття практичними діями, аніж словами", - каже професор Джонг.

"Батьки тяжко працюють, аби оплатити навчання дітей в університетах, і це, за конфуціанством, є виразом відповідальності", - пояснює науковець.

Цей наголос на важкій праці був характерним для Південної Кореї другої половини ХХ сторіччя, коли країна стала одним із світових економічних лідерів.

Але згідно із даними World Inequality Database, за останні три десятки років майнова нерівність в країні погіршилася.

Як каже директорка Blue Whale Recovery Centre Кім Ок-Ран, проблема ізоляції дітей і родинною проблемою, бо багато батьків врешті також опиняються відрізаними від суспільства.

А дехто так боїться засудження, що не наважується навіть просто поговорити про проблеми із близькими членами родини.

"Про проблему не можна відкрито говорити, що призводить до того, що батьки і самі потрапляють в ізоляцію", - каже вона.

"Дуже часто буває так, що вони взагалі не з'являються на родинних зібраннях під час свят".

"Наглядатиму за тобою"

Батьки, які вирішили звернутися по допомогу на "Фабриці щастя" все ще з нетерпінням чекають, коли їхні діти повернуться до нормального життя.

На питання, що вона скаже своєму синові, якщо він вийде з ізоляції, пані Джен відповідає зі сльозами:

"Ти пройшов багато через що. Це було важко, чи не так? - каже вона голосом, що тремтить. - Я наглядатиму за тобою".