"Додаємо проносне в алкоголь російським солдатам". Як українські жінки борються з окупантами

У російській окупації нині перебуває п'ята частина території України. Для українців в окупації, з якими вдалося поспілкуватися ВВС, здається малоймовірним, що будь-яка майбутня угода про припинення вогню це змінить.

Троє українців з різних міст, контрольованих Росією, розповіли BBC про тиск, з яким вони стикаються з боку окупаційної влади. Від примусу прийняти російський паспорт до ризику у разі найменших актів опору.

Ми змінили їхні справжні імена заради їхньої безпеки та називатимемо їх Мавка, Павло та Ірина.

Потенційні небезпеки однакові, чи то в Маріуполі, чи в Мелітополі, захоплених Росією під час повномасштабного вторгнення у 2022 році, чи в Криму, який Росія анексувала за вісім років до вторгнення.

Мавка вирішила залишитися в Мелітополі, коли росіяни вдерлися в її місто 25 лютого 2022 року. Вона вважала "несправедливим, що хтось може просто прийти до її дому та забрати його".

Вона живе там з народження - в місті, розташованому між Кримським півостровом та Запоріжжям.

В останні місяці вона помітила посилення не лише суворої політики "русифікації" в місті, а й посилення мілітаризації всіх сфер життя, у тому числі шкіл.

Вона поділилася з BBC фотографіями білбордів, які рекламують призов до військової служби серед місцевої молоді. А також показала фото шкільного зошита з портретом Путіна та знімки й відео школярів – хлопчиків та дівчаток – у російській військовій формі замість шкільної, які виконують завдання з військової освіти.

Павло живе в окупованому Маріуполі - на узбережжі Азовського моря на 200 км східніше від Мелітополя та набагато ближче до російського кордону. Він каже, що почувається "відрізаним" від зовнішнього світу.

Цей ключовий порт і центр сталеливарної промисловості України Росія захопила після руйнівної облоги та бомбардувань, які тривали майже три місяці у 2022 році.

Російське громадянство тепер є обов'язковим, якщо ви хочете працювати, навчатися або отримати термінову медичну допомогу, каже Павло.

"Якщо чиясь дитина, скажімо, відмовляється співати російський гімн у школі вранці, ФСБ (служба безпеки Росії. - Ред.) відвідає її батьків, їх "візьмуть на олівець", і тоді може статися "що завгодно".

Павло зазнав важких поранень під час блокади - каже, отримав шість куль, зокрема у голову.

Коли дивом вижив, зрозумів, що не може виїхати через літніх родичів.

"Більшість тих, хто залишився в Маріуполі або повернувся, зробили це, щоби допомогти своїм літнім батькам чи хворим бабусям і дідусям, або через свою квартиру", – каже він мені телефоном після півночі, щоб ніхто не підслухав.

Найбільша проблема в Маріуполі зараз, розповідає, – це зберегти свій дім, або отримати за нього компенсацію, оскільки більшу частину будинків, які розбомбила Росія, знесли, а вартість життя та безробіття різко зросли.

"Я б сказав, що 95% усіх розмов у місті стосуються нерухомості: як її втримати, відшкодувати чи продати. Про це люди говорять у черзі по хліб, дорогою до аптеки, на ринку, всюди", - каже він.

Крим перебуває під окупацією відтоді, як Володимир Путін анексував півострів у 2014 році, на початку Російської війни в Україні.

Ірина вирішила залишитися, щоби доглядати літнього родича, а також тому, що не хотіла залишати "свій чудовий дім".

Будь-які публічні прояви української ідентичності заборонені, розповідає Ірина - навіть розмовляти українською мовою на людях, "бо ніколи не знаєш, хто може донести на тебе владі".

Дітям у дитячому садку в Криму наказують співати гімн Росії щоранку, навіть найменшим. Виховательки – завезені росіянки, більшість із них – дружини солдатів, які переїхали з Росії.

Ірина часом вдягає свою улюблену вишиванку, коли розмовляє з друзями з інших місць на півострові по відеодзвінку.

"Це допомагає нам підтримувати силу духу, нагадуючи про наше щасливе життя до окупації".

Але навіть просто вдягнути вишиванку ризиковано. "Тебе можуть не застрелити одразу, але потім можеш просто тихо зникнути", – каже жінка.

Вона розповідає про свого українського друга, якого допитувала поліція, бо російські сусіди, які приїхали до Криму у 2014 році, поскаржилися в поліцію, що ніби-то у нього є незаконна зброя.

"Звичайно, у нього її не було. На щастя, зрештою його відпустили, але це було дуже страшно".

Ірина скаржиться, що не може навіть на каву вийти сама, "бо солдати можуть навести автомат і сказати щось принизливе або наказати розважати їх, як їм заманеться".

Опір в окупованих містах України небезпечний, і часто він проявляється у вигляді невеликих актів непокори, спрямованих на нагадування мешканцям, що вони не самі.

У Мелітополі Мавка розповідає про свою участь у таємному жіночому русі опору під назвою "Зла Мавка". Наша мета - "показати людям, що українки не згодні з окупацією, ми її не просили і ніколи з нею не погодимося".

За словами співрозмовниці, мережа складається з жінок і дівчат "майже з усіх окупованих міст" - але розкривати деталі про її розмір чи масштаб було б небезпечно для її учасниць.

Мавка розповідає, що веде акаунти руху в соцмережах, які документують життя під окупацією та звітують про розміщення української символіки чи листівок у громадських місцях. Вони це роблять, "щоб нагадати іншим українцям, що вони не самі".

Але іноді учасниці руху наважуються й на більш ризиковані кроки.

"Іноді ми також додаємо проносне в алкоголь та випічку для російських солдатів як "привітальний набір", - каже вона. BBC не може це перевірити незалежним шляхом.

Покарання за такі вчинки можу бути суворе.

Російська окупаційна влада проголошує українську мову чи будь-що, пов'язане з Україною, екстремістським, каже Мавка.

Українці добре знають, що сталося з 27-річною журналісткою Вікторією Рощиною, яка зникла під час розслідування звинувачень у катуваннях у в'язницях на сході України у 2023 році.

Російська влада повідомила її родині, що вона померла у вʼязниці у вересні 2024 року. Росіяни повернули її тіло у квітні, у ньому були вилучені органи та були очевидні сліди катувань.

Найбільше Мавка боїться тихо зникнути: "Якщо раптом ніхто не зможе дізнатися, де ти чи що з тобою сталося".

Щоби уникнути інфільтрації в рух шпигунів, мавки розробили систему випробовувань для тих, хто виявляє бажання приєднатися до руху, - на разі ефективних. Їм також вдається уникати кібератак.

Поки що вони чекають і спостерігають: "Ми не можемо зараз взяти зброю та дати відсіч окупанту, але ми хочемо принаймні показати, що проукраїнське населення тут є і завжди буде".

Вона каже, що мешканці Мелітополя уважно стежать за діями й риторикою Києва: "Саме Києва, більше, ніж Європи чи США - бо нам важливо знати, чи готовий Київ боротися за нас. Навіть маленькі кроки мають значення".

"У нас тут американські гірки настроїв. Багато хто хвилюється, що можуть бути підписані документи, які, не дай Боже, залишать нас під російською окупацією ще довше. Бо ми знаємо, що Росія тут зробить".

Мавку та близьких до неї людей непокоїть те, що якщо Київ погодиться на припинення вогню, це може означати, що Росія проводитиме ту саму політику, що й у Криму, стираючи українську ідентичність та пригнічуючи корінне населення.

"Вони вже замінюють місцевих жителів своїми людьми. Але люди тут все ще сповнені надії, ми продовжимо наш опір, нам просто доведеться бути більш винахідливими".

На відміну від Мавки, Павло вважає, що війна має закінчитися, навіть якщо особисто для нього це означатиму втрату можливості повернутися до України.

"Найбільша цінність це життя… але є певні умови припинення вогню, з якими не всі погодяться, оскільки постає питання: за що загинули всі ці люди за останні три роки? Чи почувалися б вони покинутими та зрадженими?"

Павло розмовляє зі мною обережно, навіть попри захищений дзвінок, і каже, що "в особистій розмові міг би сказати більше". Та додає: "Я не заздрю ​​нікому, хто має зараз ухвалювати рішення. Воно не зможе бути простим, чорно-білим".

Ірина боїться за наступне покоління Криму, яке росте в атмосфері насильства і, за її словами, копіює своїх тат - часто, російських солдатів, які повернулися з війни.

Вона показує мені свого котика - з пов'язкою - і зітхає, що його підстрелила на вулиці дитина, гумовою кулею.

"Для них це було весело. Цих дітей не вчать будувати мир, їх вчать воювати. Це розриває мені серце".