"У чотири роки мене викрали сусіди-насильники". Історія одного з найуспішніших юристів США

Антоніо Саласар-Гобсону було чотири роки, коли його викрали з родини в Аризоні сусіди з будинку поруч. Його відвезли за 500 км до Каліфорнії, де він виріс, зазнаючи жахливих знущань. Далі розпочалася його трагічна подорож, сповнена мовчання, насильства і відчайдушного прагнення повернутися додому.

"Вона найкрасивіша жінка, яку я бачив у своєму житті".

Так думав Антоніо Саласар-Гобсон, коли щоранку дивився, як його мама подає на сніданок буріто й каву.

Антоніо народився у великій мексикансько-американській родині, одинадцятою дитиною з чотирнадцяти. Його батьки, Петра та Хесус, були сезонними працівниками на фермах у Фініксі, штат Аризона.

Антоніо не говорив до трьох років, але він обожнював свою маму. Вона була променем радості в домі, де панувало домашнє насильство, й приділяла особливу увагу своєму задумливому, але мовчазному хлопчику.

"Мій батько, кремезний чоловік, зазвичай п'яний і лютий, бив її п'ять-шість ночей на тиждень", - згадує Антоніо.

Попри труднощі, мама давала йому відчуття любові, й Антоніо широко усміхається, згадуючи свої ранні роки.

"Я був включений у свою родину. У мене була власна команда братів і сестер, і я був її невіддільною частиною", - каже він.

Сьогодні Антоніо – успішний юрист, який усе життя бореться з потужними корпораціями, домагаючись кращих умов і зарплат для бідних і маргіналізованих працівників. Він ще жодного разу не програв справу.

Але перш ніж почати перемагати, Антоніо довелося втратити все.

Його дитинство було сповнене травм, ізоляції та мовчання. Він пережив немислимі страждання, але завдяки стійкості та глибокому зв'язку зі своїм корінням зумів вижити.

Доброта, що перетворилася на жорстокість

Батьки Антоніо цілими днями працювали на фруктових фермах і бавовняних полях за копійки. Більшість робітників були чикано – так у США називають людей мексиканського походження. Удома родина Саласарів розмовляла лише іспанською – саме цією мовою Антоніо вперше заговорив у три роки, що стало радістю для матері.

Їхнє життя змінилося, коли до району, де мешкали переважно чикано, переїхали Сара та Джон Гобсони – біле подружжя, яке вільно володіло іспанською. Освічені й бездітні, вони запропонували допомогу Саласарам, яких часто обдурювали з оплатою праці. Вони запрошували дітей до себе додому, дарували взуття та пригощали печивом, швидко завоювавши довіру.

Але за їхньою добротою ховалася зловісна мета. За кілька місяців Гобсони попросили дозволу, щоб Антоніо час від часу залишався в них. Тоді й почалося насильство – спочатку з боку подружжя, потім від інших чоловіків, яких вони приводили. Це тривало багато вихідних, поки родина хлопця нічого не підозрювала. Після першого випадку насильства Антоніо знову замовк.

"Я втратив дар мови після першого знущання, я не міг говорити ні з батьками, ні з кимось іншим. Все, що я відчував, – це безмежний сором і провину", - згадує він.

Зрештою батьки помітили його втрату ваги та затуманений погляд, і на початку січня 1960 року візити припинилися. Вся родина отримала наказ не підпускати Гобсонів до Антоніо.

Та вже за кілька тижнів, у лютому 1960-го, Гобсони знову з'явилися - вони прийшли до дому Саласарів, коли батьки працювали в полі. Антоніо був удома з шістьма братами й сестрами. За ними наглядав дев'ятирічний Руді.

Гобсони сказали їм з вулиці, що хочуть купити морозиво й принести дітям, але Антоніо має піти з ними.

"Я відмовився і сховався. Але один із дітей прочинив двері, щоб краще подивитися, і Джон схопив мене, кинув у машину та поїхав. Тієї ночі вони відвезли мене до Каліфорнії", - каже Антоніо.

Йому було лише чотири роки й чотири місяці.

Вижити в мовчанні

За майже 500 кілометрів від дому Гобсони ізолювали його на віддаленій апельсиновій фермі, де він зазнавав багаторічного сексуального, фізичного та емоційного насильства, і ця травма знову змусила його замовкнути.

"Я не знав, як знайти шлях до родини. Я просто не розумів, що робити", - згадує Антоніо.

В ізоляції й мовчанні він створив ритуал, щоб зберегти зв'язок із родиною. Він закопав 15 цеглин: 13 для братів і сестер і дві для батьків. Щоранку він "воскресав" їх пошепки словами любові.

"Я казав їм, що люблю їх, що сумую. Обіцяв, що повернуся, – каже Антоніо. – Це давало мені емоційну стабільність, щоб вижити".

Минуло два з половиною роки, і зрештою він знайшов птахоферму, де працювали здебільшого латиноамериканці. Вони розмовляли іспанською – мовою його матері.

Він провів із ними все літо, і коли жінки дізналися, що він мексиканець, почали щодня готувати йому сніданок і обід.

"Ніхто не був таким добрим до мене відтоді, як мене викрали. Це нагадало мені, хто я. Я був чикано. Це були мої люди", - каже Антоніо.

Ковбой-рятівник

Майже через три роки після викрадення Гобсони записали Антоніо до школи під іменем "Тоні С. Гобсон", бо хвилювалися, що їх викриють, якщо він не вчитиметься. Він навчився читати англійською й швидко став відмінником, але ніколи не виступав проти Гобсонів.

На канікули його відправляли на ранчо в Неваду, де він три роки зазнавав насильства з боку інших чоловіків.

"Мені казали, що я маю вчитися їздити верхи. Звісно, я не знав, що це прикриття для педофілів", - каже Антонію.

На третє літо, у дев'ять років, він спробував убити себе. Спроба не вдалася – його врятував ковбой на ім'я Рой, який пригрозив власникам ранчо судом і повернув Антоніо до Гобсонів. Насильство після цього припинилося.

Тим часом життя Гобсонів гіршало – Джон втратив роботу, Сара почала пити та ставала дедалі агресивнішою.

Антоніо, який любив вчитися, знайшов тихе місце для занять – пральню, де щовечора проводив години.

"Я вирішив: ти - чикано. Ти пишаєшся цим. Ти здобудеш освіту і допоможеш своїм людям", - згадує він.

Зустріч з героєм

До 13 років Антоніо працював у полях, як і його батьки. Тоді він уже жив із родинами чикано та студентськими активістами.

На мітингу Об'єднаної профспілки сільськогосподарських робітників, найбільшої профспілки фермерів у країні, він зустрів людину, яка змінила його життя – легендарного правозахисника Сесара Чавеса. Антоніо розповів, що його викрали у чотири роки, про тяжкі умови на полях і своє бажання боротися з несправедливістю.

"Я сказав йому: я збираю врожай, і все, що бачу, – це відсутність туалетів для жінок. Відсутність холодної води для нас та інші труднощі", - згадує він.

Чавес запросив його працювати з ним, а через рік запропонував стати юристом у сфері трудових прав.

"У мене не було мрій, крім як знайти свою родину, – каже Антоніо. – Він подарував мені цю мрію."

Антоніо отримав повну стипендію в Університеті Каліфорнії в Санта-Крусі. Наступного дня після випуску Гобсони вигнали його з дому. Він пішов лише з валізою, але відчував глибоке полегшення.

"Я подумав: це великий день. Вони більше ніколи не зможуть мене скривдити", - згадує Антоніо.

Він більше ніколи не бачив Гобсонів.

Обіцянка

Антоніо дотримав слова, даного Сесару Чавесу, і став успішним юристом із трудових прав, який не програв жодної справи, відстоюючи інтереси фермерів і маргіналізованих громад.

Він також виконав обіцянку, дану на апельсиновій фермі. За підтримки дружини Кетрін він почав терапію та найняв приватного детектива. Незабаром детектив приніс йому список його братів і сестер.

Антоніо боявся, що родина відкине його як "занадто англізованого", але реакція його брата Рамона була миттєвою: "Ми чекали від нього вісточки. Скажіть йому, щоб він негайно подзвонив мені".

Перше питання Антоніо було: "Чи жива моя мама?"

Вона була жива.

Воззʼєднання

Возз'єднання родини було емоційним. Мати подивилася йому в очі й обійняла. Сестри зустріли зі сльозами.

"Це було ніби знову стати дитиною, – каже Антоніо. – Це було ідеально".

Брати були стриманіші, травмовані його зникненням. Батько звинувачував Петру та сина Руді, який того дня відповідав за молодших. Хесус вигнав Петру з дому, а Руді відправив до жорстокого інтернату. Родина так і не оговталася.

Антоніо провів два роки з матір'ю, готуючи їжу й розповідаючи їй пом'якшену версію своєї історії.

"Вона була ніжна, радісна. Її руки й обличчя несли свідчення важкої праці протягом усього життя. Я глибоко її поважав", - каже Антоніо.

Петра померла від хвороби, спричиненої пестицидами, як і Хесус. Але Антоніо встиг побути з нею перед смертю.

Голос безголосих

У наступні десятиліття він побудував міцні стосунки з братами, сестрами та їхніми дітьми.

Антоніо й Кетрін мають двох дітей, і коли вони підросли, він розповів їм усе.

"Мої діти були віддані мені безмежно, – каже він. – Все, що я зумів зробити, я зробив, завдяки любові моєї дружини. Вона завжди повторювала: ти зможеш. І вона мала рацію".

Антоніо почав виступати публічно, підтримуючи жертв насильства й торгівлі людьми.

"Цю історію важко розповідати, але її потрібно розповідати, – каже він. – Я знав, що таке триває й далі. Я був лише одним із тисяч".

Сьогодні він – пристрасний захисник уразливих.

У центрі його боротьби – Петра, яка навчила його доброти; Сесар Чавес, який дав йому мету; і громади, які він захищає з пристрастю людини, що пройшла через пекло й вийшла з нього рішучою ніколи не зрадити обіцянку.

"Коли я думаю про це - і я не жартую - у такій ситуації як моя є два варіанти: ти можеш стати серійним убивцею через те, що з тобою сталося, або навчитися бути добрим", - каже Антоніо.

"Моя мама навчила мене доброти. Я побіг до світла. До добра. До цінності власної праці. Без тієї початкової любові я був би зовсім іншою людиною", - додає він.