"Все тіло було обпалене". Історія 8-річного Романа, який дивом вижив після російської ракети

У грудні ЗМІ облетіло щемливе відео - на ньому 8-річний Роман Олексів у голубій компресійній масці горнеться в обійми до Папи Римського.

Романа називають хлопчиком, який вижив. 14 липня 2022 року він чекав з мамою на прийом лікаря у Вінниці, де гостював у бабусі, як у центр міста прилетіли російські ракети.

29-річна Галина загинула на місці. Так само як і медик та ще 25 людей того дня. Те, що Роман врятувався - було дивом.

Але мало було шансів на те, що диво станеться і вдруге. У дитини було 45% опіків, попечені нутрощі - такі пацієнти в Україні не виживають, казали у львівській лікарні, куди потрапив Роман.

Але хлопчик зумів. Через декілька місяців навчився ходити, а зараз навіть знову танцює і грає на баяні.

Його історія може стати комусь прикладом, тому що дітей, які постраждали від війни, в Україні багато. І може бути більше, тому що війна триває. Саме цю думку разом із іншими українцями хотів донести хлопчик Папі Римському.

У нього була і особиста мета. Він хотів торкнутися Папи, каже батько Ярослав Олексів, "зарядитися позитивом". "Перед черговою операцією для нього це було наче благословення".

Історія відновлення

"Ще коли він тільки лежав у лікарні перебинтований, я йому казав - так не буде завжди. Пройде якийсь період, ми кудись поїдемо, побачимо щось нове", - розповідає тато про те, як налаштовував дитину на довгу боротьбу.

Лікарі побоювалися, що хлопчик не переживе переїзду за кордон.

Але він впевнено йшов на поправку і через кілька тижнів його погодилася прийняти клініка в Дрездені.

"Все його тіло було обпалене, ноги, сідниці, коли він відразу виповзав після вибуху, то сідав на гаряче, обпалене каміння", - розповідає тато хлопчика.

У Німеччині дитину оперували тричі на тиждень. Видалили нежиттєздатні тканини, уламки скла і мʼяз на нозі, замінили барабанну перетинку, провели трансплантації шкіри. Деякі операції покрила держава, дещо – програми фінансування ЄС чи німецьке страхування, каже Ярослав Олексів.

Хлопчик уже півтора року носить компресійну маску, що покриває його ніжки, ручки і майже повністю – голову та обличчя. Це для того, щоб не утворювалися рубці.

"Якби він не носив маску, все було би в рубцях, які потім важко зрізати та шліфувати", - пояснює тато.

Роман ходить в масці півтора року, і ходитиме ще щонайменше 6 місяців. Далі на нього чекатиме операція на вушках, які зберегли слух, а через декілька років – інші пластичні операції.

Зараз його найпершим завданням є відновити функціональність м'язів рук і ніг.

"Осколками йому перебило м'яз на правій нозі, і він не міг піднімати стопу, не відчував там ні тепла, ні холоду, дотиків", - розказує батько.

Тож у Німеччині хлопчику довелося вчитися заново ходити.

Спочатку лікарі думали, що він не зможе цього зробити без спеціального пристосування - ортезу, що піднімає стопу.

Але йому помалу вдавалося – спочатку по кілька кроків, а потім і по мінімум 5 кілометрів на день. Він почав бігати, грати в теніс, відчувати стопу.

Ортез допомагає хлопчику тримати стопу в одному положенні, але коли він танцює – то скидає його.

У Романа також постраждали обидві руки, особливо права – через обпалене сухожилля вона не зможе відновитися на 100%, каже тато, але хлопчик дуже старається.

"Писати важче, тому що пальці добре не функціонують", - каже Ярослав.

"Я хочу, щоб він був морально захищений"

Після ракетного удару життя Ярослава багато в чому змінилося. Тепер він батько-одинак і живе від операції до операції сина.

Коли Роману роблять операцію - вони їдуть до Німеччини, де хлопчик вчиться у німецькій школі. Коли дозволяє план операцій – вертаються до Львова.

Ярославу довелося піти з роботи. До трагедії він був деканом в музичній академії, тепер викладає гру на баяні та акордеоні.

Після перших операцій сім'я жила в Німеччині рік. За цей час хлопчик уже добре вивчив німецьку, і навіть перекладає батьку те, що кажуть лікарі чи анестезіологи, каже Ярослав.

У серпні вони повернулися до Львова, де Роман продовжує вчитися в 3-му класі в своїй старій школі.

"Йому зробили індивідуальне навчання, а коли він міг потроху вставати і ходити, то ходив до обіду в німецьку школу, потім розробляв пальчики і ніжку, а потім була українська онлайн-школа, де з ним 2-3 години займалася викладачка".

У вересні хлопчик почав вчитися у класі разом з усіма дітьми у Львові. Він виділяється серед однолітків.

Тож вчителі постаралися, щоб повернення було максимально безболісним. Перед початком навчання, каже Ярослав, вчителі у кожному класі цієї школи – як молодшим дітям, так і старшим – розповіли про Романа, чому він носить маску, і щоб ніхто його не ображав.

"І у нього багато друзів, всі добре до нього ставляться", - каже Ярослав.

У німецькій школі так само. "Усі там його оберігали, а на перерві дівчатка завжди його обступали, щоб ніхто не міг зачепити".

"Діти різні - хтось може подумати, що він маску просто так надів, хтось може пальцем показати. Але я з сином це проговорюю, він не звертає на такі речі уваги", - каже батько.

"Я хочу, щоб він був морально захищений, - каже Ярослав, - і поки що мені це вдається".

"Усі мрії вже збулися"

Поки Роман був вдома у Львові, в нього була можливість вернутися до гри на баяні та бальних танців, на які він почав ходити за рік до війни.

"Журналісти питали в нього про його мрії, - розповідає Ярослав. - Він сказав, що всі його мрії вже збулися – політав на літаку, знову почав танцювати, на баяні пограв".

Зараз для Романа баян і танці – це не тільки хобі, а й реабілітація, так розминаються його ослаблені пальчики та інші м'язи.

Як музикант і танцюрист хлопчик теж робить успіхи - недавно у Львові та Дрогобичі взяв призові місця на конкурсах, розказує тато.

"Але після нової операції на руці відчуття клавіш втрачається, і потрібно вчитися заново. Так було вже двічі", - каже чоловік.

І це може повторитися, тому що вже в січні на Романа чекає нова операція на руці в Німеччині. З цієї причини сім'я вже за кордоном, готується.

Ярослав сподівається, що йому вдасться прилаштувати сина в той же клас, де він встиг подружитися з німецькими дітьми.

Спілкування з однолітками, українськими однокласниками - те, чого йому найбільше бракує, каже чоловік.

"Він тому так любить школу, танці та баян – це завжди спілкування, якісь поїздки, для нього це важливо", - каже чоловік.

"Тому в нього і мрії такі приземлені – мати можливість з кимось поговорити, побавитися, щоб відчути себе в спокої, в своєму оточенні".

Ярослав розповідає що батьки, чиї діти опинилися в подібній ситуації, звертаються до нього за порадою.

"Сьогодні дзвонила мама з Івано-Франківська. Там дитина після вибуху три місяці в реанімації, 80% опіків", - розповідає чоловік.

"Добре, що ми маємо можливість обмінюватися досвідом. Я вважаю, що це навіть така трохи місія Романа - своїм прикладом показувати, що не треба здаватися. Якщо хоч одна людина надихнеться його історією, його хоробрістю і мужністю, це буде великою нагородою".

На думку Ярослава, відновленню сприяє хороший настрій, і він старається, щоб у його сина такий завжди був.

"Дітей важливо стимулювати, підказувати, до чого йти, підтримувати, тому що вони самі собі ще дати ради не можуть. Вони хочуть елементарних речей - бути серед дітей, погратися, а тут життя скинуло їх в дорослу атмосферу, де вони мають терпіти біль, незручності, переїзди".

Чоловік каже, що хоч він із Романом уже пройшли через багато труднощів, але попереду їх не менше - лікування ще триватиме декілька років.

"І я хочу ці роки тримати його в такому стані, щоб він мав натхнення жити, мріяти, досягати своїх цілей - так у нього буде бажання поскоріше проходити це все", - каже Ярослав.

Коли діти не хочуть в школу, спілкуватися з однолітками, тоді лікування йде гірше, переконаний чоловік.

"Саме тому цей настрій такий важливий для перемоги, незламності, для того, щоб іти вперед. Ми все здолаємо, я впевнений, просто не все, на жаль, відбувається швидко".