Архіви 2010-06

Не минуло і двох тижнів з того часу, як прем'єр-міністр України Микола Азаров в інтерв'ю Бі-Бі-Сі заявив: "Європейська інтеграція завжди була, є і буде нашим пріоритетом у зовнішньополітичній стратегії. Цей курс президента України Віктора Федоровича Януковича є послідовним, фундаментальним курсом. Ми з ним працюємо вже разом багато років, він двічі очолював уряд України, я працював його першим заступником. І я чудово знаю, що це відповідає нашим ідеологічним настроям". Звучить дуже гарно, особливо - про ідеологічні настрої. Щоправда, недарма кажуть, що диявол криється в дрібницях. За пафосними словам інколи нелегко розгледіти правду, а от коли розмова переходить до речей повсякденних, тоді все стає одразу простіше і зрозуміліше...
Днями журналіст "Української правди" викликав пана прем'єра саме на таку розмову запитаннями про можливі скорочення видатків уряду. У підсумку Микола Янович не витримав: "Так і зробимо. Запропонуємо мені доїхати на велосипеді до Кончі-Заспи. Скільки буду їхати?", а у відповідь на пропозицію пересісти з броньованого "Мерседесу" на "Шкоду", заявив, що думав про це... коли почав їздити на автомобілі, що залишився від уряду Юлії Тимошенко, і на якому, за словами Азарова, їздити було неможливо. Думав-думав, але на "Шкоду" так і не пересів.
Іронію українського прем'єра зрозуміти легко. При цьому, навіть якщо б його будинок знаходився б не у Кончі-Заспі, а лише у двох кварталах від приміщення уряду, навряд чи хтось би порадив йому користуватися велосипедом. Причин для цього багато, починаючи від питань елементарної безпеки та відсутності в Києві спеціальних велосипедних доріжок. Однак головна і найбільша - в тому, що дякуючи заслугам в тому числі і нинішнього прем'єра, який, нагадаємо, не вперше в уряді, за 19 років в країні не створено такої системи, за якої політик був би звичайною людиною. Навпаки, політик в Україні належить до певної касти недоторканих, тільки не в первинному індійському змісті цього слова. Права перших осіб держави - безмежні, а обов'язки - мінімальні. І цей процес розширення прав з одночасним звуженням обов'язків триває практично безперервно. Політик в Україні - це певна божественна істота яка одна, і лише вона, може вирішити будь-яку проблему (за умови відповідного жертвоприношення, звичайно, або, вкрай рідко - і за так, просто заради додаткового пі-ару). І чим вища посада - тим всемогутніший політик. Не дарма останні кілька років в Україні майже на повному серйозі кажуть про божественність влади Президента.
Підкріплювати такий стан справ - чи не єдине справжнє завдання сучасних українських політиків, над яким всі вони, незалежно від кольорів та риторики, працюють без зупинок і перерв. Для цього використовуються всі засоби: збільшення кількості охоронців перших осіб, перекриття руху на вулицях за 20 хвилин (і це в кращому випадку) до проїзду кортежу "перших осіб", самі кортежі, кількість та якісний склад яких постійно зростає... Під час тієї ж прес-конференції пан Азаров сказав, що зраз з ним у поїздках до регіонів літає до 20-ти осіб - керівників різних робочих груп, а тому без урядового літака ніяк не обійтися. Звичайно, не обійтися, якщо не позбутися ще одного анахронізму радянських часів і не передати максимальну кількість повноважень до регіонів. Це було б незайвим і на шляху до євроінтеграції, бо адміністративна реформа, зазвичай, є чи не ключовою вимогою ЄС до нових кандидатів. Але позбутися хоч частки влади??? Здається, це поки неможливе завдання для перших осіб української держави.
До речі, кортежі перших осіб з України - головний біль не лише українців. Кожен приліт Президента чи прем'єра до будь-якої іншої країни - проблема ще більша. Бо по-перше, таких кортежів на десяток машин, як на цьому фото (в даному випадку - фото кортежу Президента України Віктора Ющенка під час переїзду з Антверпена до Брюсселю у жовтні 2009 року, однак довжина кортежу ніколи не залежала від прізвища першої особи - авт.), в Європі практично не буває - максиму три-чотири машини. По-друге, для європейців так само складно знайти відповідну кількість людей на зустрічі з українськими колегами. Як відомо, рівень представництва має бути приблизно однаковим, і коли українська сторона заявляє про формат "1+5" (перша особа плюс п'ять супроводжуючих) - це вже стає нелегким завданням для європейців - де б відшукати відповідну кількість людей приблизно такого ж рівня, як і з української сторони. Бо звичайний рівень представництва тут - один плюс один, максимум - два-три.
Під час останнього візиту прем'єр-міністра Азарова до Люксембурга 15 червня сталася одна показова історія. Після зустрічі з міністром закордонних справ країни Жаном Ассельборном українська делегація попрямувала пішки у супроводі люксембурзького міністра до палацу герцога (півтора квартали). Проводивши обліпленого, як мухами, охоронцями українського прем'єра, Ассельборн помахав йому на прощання рукою і, спокійно сам повернувся пішки до свого кабінету. І головне - рух пішохідними вулицями Люксембурга ніхто не перекривав, додаткових огорож не виставляв - абсолютно неможлива річ для українських реалій, де наявність охорони та огорож не лише символ влади, але й засіб відгородитися від громадян, що у відчаї йдуть з чолобитними до найвищого пана.
Іронія Азарова - очевидна, і зрозуміла. Як очевидне і зрозуміле є те, що, попри всі заяви про намір будувати "світле європейське майбутнє", навряд чи нинішні українські політики першого ешелону здатні відмовитися хоча б від частини своїх привілеїв чи повноважень - а без цього європейцем не станеш. Без цього - не скоро ще в Україні можна буде зустріти ось такий паркінг для велосипедів, як в Амстердамі, чи міністра, який прямував би велосипедом на роботу...

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

Сучасна українська політична еліта не відрізняється високими моральними якостями. Принаймні, коли зустрічаєшся з українськими політиками на рівні витягнутої руки, як досить часто доводилося і доводиться в житті автору цього допису, досить швидко не лише втрачаєш "рожеві окуляри", а й починаєш серйозно замислюватися над тим, як не підхопити "бактерію аморальності". Разом з тим, не можна не визнати, що в цього "захворювання" є багато різних форм: від досить легких до фатальних... Одне з останніх інтерв'ю нинішнього голови СБУ, за сумісництвом власника групи телеканалів "Інтер" та члена Вищої ради юстиції пана Хорошковського, здається, сміливо може бути занесене до ТОП-10 цинізму та нахабства. Чого варті хоча б його слова про те, що ніде в світі бізнес не відокремлений від політики. Очевидно, що такі речі могла б заявляти хіба що людина, яка під "усім світом" має на увазі країни пост-радянського простору, або - африканського континенту, де дійсно, бізнес та політика ідуть завжди поруч. Що ж до тієї ж Європи, до якої нова влада так активно прагне дійти, щоправда, виключно на словах, то тут володіння будь-яким бізнесом може стати суттєвою перешкодою для приходу до влади.
Один з останніх яскравих прикладів - обрання нового складу Європейської комісії, фактично, Кабінету міністрів Європейського Союзу. Згідно з процедурою, кандидатури на посади комісарів представляють уряди країн-членів ЄС. Однак, для остаточного отримання статусу комісара (читай - міністра), кожному з кандидатів доводиться пройти через "сито" Європарламенту. На початку січня цього року кандидат від Болгарії на посаду комісара з питань міжнародної співпраці, гуманітарної допомоги та відповіді на кризу Руміана Желева на своєму власному досвіді зрозуміла, до чого може приводити навіть маленька неправда. В поданих на розгляд депутатів документах болгарська кандидат "забула" згадати про те, що володіла приватизаційною компанією Global Consult. А відповідаючи на запитання своїх колишніх особливо допитливих колег з Комітету з питань розвитку, заявила, що припинила володіння цією компанією в 2007-му році - після приходу до Європарламенту. Разом з тим, ряд депутатів з Болгарії надали інформацію про те, що всупереч болгарському законодавству, пані Желева володіла компанією ще протягом двох років - до квітня 2009-го, про що, власне, і "забула" повідомити як депутатів Європарламенту, так і свого можливого майбутнього шефа - Президента Єврокомісії Жозеф Баррозу. На цьому європейське політичне майбутнє, яке тільки-но зажевріло для Руміани Желєвої, закрилося, і, скоріш за все, назавжди. Це лише один приклад. Звичайно, що час від часу і в розвинутих європейських демократіях виникають скандали пов'язані з тими, чи іншими корупційними діяннями, однак не тому, що, як в Україні, хтось з кимсь "не поділився"...
Цинізму пан Хорошковський навчився досить давно. Один з найяскравіших "подвигів" у його житті пов'язаний з колишнім директором "Українських новин" Михайлом Коломійцем. У жовтні 2002-го року Коломійця знайшли повішеним в лісі під Молодечно - в 70-ти кілометрах від Мінську. Тоді все списали на самогубство. За словами матері загиблого журналіста, коли вона звернулася до пана Хорошковського, який тоді був компаньйоном її сина, з проханням надати додатково грошей для пошуку зниклого Михайла, сподіваючись, що це можна було б зробити за рахунок частки акцій, що належали родині, у відповідь почула, що родині належать тільки борги... Щоправда, тепер це не заважає Хорошковському робити вигляд набожної людини. "І хочу вас запевнити, що всі дії Президента (Віктора Януковича - авт.) і зустрічі, що відбувалися на горі Афон, були дуже корисними і дуже необхідними державі Україна. І сказати, що це була прогулянка - це не просто богохульство, а в прямому смислі неправда", - це вже цитата з останнього інтерв'ю голови СБУ. Як ще не запропонував запровадити в Україні інквізицію - незрозуміло.
В цілому ж, аналізувати окремі висловлювання пана Хорошковського в одному інтерв'ю справа невдячна, тим більше, що там ледве не кожен вислів - своєрідний шедевр. Будь-який європейський політик, скажи він лише десяту частину того, що наговорив наш голова СБУ, вже б сильно поплатився за свої слова. Однак, в Україні дозволено все. В Україні політики можуть вважати себе "білими людьми", називаючи виборців "бидлом", в Україні політики можуть "приватизовувати" державні дачі; отримувати офіційні копійки - і витрачати мільйони на запонки; грабувати малий бізнес, оберігаючи "акул" і цей перелік можна продовжувати нескінченно. І, очевидно, що жоден "гарний цар" нічого не змінить, поки всі ми, українці, дозволятимемо їм залишатися безкарними.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

Минулий тиждень завершився в Україні професійним святом журналістів. Але цьогорічне свято було дещо затьмарене перспективою втратити право на професію у не такому вже й далекому майбутньому. Ця перспектива, насправді, не є новою для української журналістики, однак за останні 5 років, ми нібито забули про те, що означає обмеження свободи слова і до чого воно призводить...
Сьогодні після відомих заяв журналістів "1+1" та СТБ вже сміливо можна говорити про наявність спроб взяти інформаційний простір під щільний контроль. Ці спроби місцями виходять напряму з Банкової, однак найчастіше, власники медіа, які не хочуть втратити можливості впливати на суспільство, намагаються не "дражнити" владу через "дрібниці". Втім, детально причини та наслідки цензурного чи стилістично-редакційного (кому що ближче) тиску на журналістів нехай вивчають соціологи. Мене ж, як журналіста, надзвичайно порадував той факт, що практично одразу після перших тривожних повідомлень, колеги у Києві створили рух "Стоп цензурі!". Насправді, я вважаю, що всі протестні рухи, коли їх вимоги справедливі, а методи дії - законні, мають підтримуватися, і не лише самими журналістами (в цьому конкретному випадку), але й суспільством. На жаль, із суспільною підтримкою, проблем на сьогодні якраз чи не найбільше. І, як здається мені, винні в цьому і самі журналісти.
Отримавши на початку 2005 року право зрештою відкрито говорити все, що завгодно, ми захопилися самим цим фактом настільки, що намагалися вилити на "голови" своїх співгромадян все, що вдавалося дізнатися самим і навіть трішечки більше. Ми не гребували користуватися будь-яким "компроматом" навіть досить сумнівного походження - сумнівного з точки зору того, на скільки ті чи інші матеріали збиралися без порушень основних прав і свобод людини-головного фігуранта. Ми намагалися бути першими за будь-яку ціну, а у підсумку, - перетворили наші видання на "жовті", які спочатку, можливо були цікавими суспільству, як нова лялька "Барбі", однак так само швидко набридли.
Інша причина відриву медіа від суспільства полягає в тому, що за 5 років президентства Віктора Ющенка ми практично перестали вимагати від влади будь-якої реакції на критичні матеріали. Серед "гучних" справ 2005 року реакції, хоч якоїсь, вдалося добитися хіба що на серію матеріалів в "Українській правді" про розваги президентського сина Андрія. Та й та реакція полягала в тому що журналіста видання Президент назвав "найнятим кіллером", а своєму синові привселюдно порадив у майбутньому ставити всі папери, що їх хочуть бачити журналісти, їм прямо "перед мордою". Що ж до реакції на матеріали, які стосувалися повсякденного життя: свавілля міліції, встановлення тарифів на комунальні послуги, транспорт, прибирання сміття чи чищення доріг від снігу, то органи влади всіх рівнів фактично почали ігнорувати виступи преси, а журналісти змирилися з таким станом справ, не намагаючись наполягати на тому, щоб влада справді займалася своїми справами, а не обіцянками, інтригами та бійками. Ми не вимагали від влади відповідей і фактично не робили ніяких демаршів, які могли б сприяти тому, щоб ці відповіді були отримані. Серед колективних демаршів я особисто пам'ятаю лише один: коли в 2005 році журналісти, що займалися висвітлюванням діяльності прем'єр-міністра (а тоді на цій посаді була Юлія Тимошенко) звернулися до неї з колективним листом. Справа полягала в тому, що анонсовані прес-конференції Тимошенко в ті перші місяці її прем'єрства завжди починалися із п'яти-шести, а то й більше-годинними затримками, що, зрештою, обурило нас усіх, і змусило написати листа прем'єру на тих клаптиках паперу, що були під руками, відкрито вручити його на початку прес-конференції і отримати у відповідь запевнення в тому, що така ситуація більше не повториться (що, насправді, було виконано).
Звичайно, коли зараз журналісти фактично опинилися один на один з власникам та медіа без будь-якої суспільної підтримки, боротися буде важче, тим більше, що в нинішній ситуації, очевидно, йтиметься саме про боротьбу. Водночас, найголовніше, щоб ми в цій боротьбі добивалися захисту права на професію і на роботу, а не боролися за те, хто кращий "борець". Для ефективної боротьби за свободу слова не завадив би і європейський досвід. А він тут - величезний. Особисто мені, наприклад, дуже сподобався той факт, що між Асоціацією іноземної преси, яка об'єднує в Брюсселі всіх закордонних представників медіа, та прес-службами європейських інституцій підписані окремі угоди про співпрацю. В цих документах доволі чітко регламентується, хто за що і як відповідає, і порушення цих угод, які, хоч і не мають офіційного статусу, а скоріше, схожі на джентльменські домовленості, може дорого коштувати порушнику. В 2007 році після обрання на посаду Президента Франції свій перший візит Ніколя Саркозі здійснив до Брюсселя. Тут же, після переговорів з Президентом Єврокомісії Жозе Баррозу, обидва політики вийшли на прес-конференцію. Зала була забита вщент. І все ж, разом з Саркозі примудрилися прийти члени його політичної команди - майбутні міністри Франції, які, по завершенню прес-конференції, влаштували невеличку овацію. Вже наступного дня на традиційному щоденному брифінгу Президент Асоціації іноземної преси нагадав голові прес-служби Єврокомісії про те, що прес-центр не є місцем для політичних шоу, а призначений виключно для роботи журналістів. Прес-секретарю довелося погодитися і пообіцяти, що більше такого не повториться. Чи можливо таке в сучасній Україні? Запитання риторичне, але, переконаний, добитися таких відносин з владою цілком можливо. Ось ще один приклад з роботи європейського прес-корпусу. Пару років тому Бюро з протидії шахрайствам виявило проблеми з використанням коштів на утримання приміщень Єврокомісії в усьому світі. Коли ж журналісти почали просити представників прес-служби надати бекграундну інформацію щодо того, скільки взагалі приміщень має Комісія в світі, скільки щорічно витрачається на їх утримання, з'ясувалося, що прес-служба була неготова до цього. Журналістам запропонували послухати прес-конференцію одного з комісарів, після якої обіцяли підготувати всю інформацію. Втім, весь прес-корпус (за винятком двох-трьох журналістів) залишив залу для прес-конференцій і вже не повернувся.
Насправді, солідарність - це, хіба не основна риса, якої не вистачає сьогодні не лише журналістам, а й взагалі українському суспільству. Ми звикли до того, що кожен має виживати сам по собі, і це добре. Але тепер було б непогано почати звикати і до того, що без допомоги один одному, без спільних зусиль нам все одно не обійтися.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?