Чи можлива свобода слова без солідарності?
|2010-06-08, 7:50
Минулий тиждень завершився в Україні професійним святом журналістів. Але цьогорічне свято було дещо затьмарене перспективою втратити право на професію у не такому вже й далекому майбутньому. Ця перспектива, насправді, не є новою для української журналістики, однак за останні 5 років, ми нібито забули про те, що означає обмеження свободи слова і до чого воно призводить...
Сьогодні після відомих заяв журналістів "1+1" та СТБ вже сміливо можна говорити про наявність спроб взяти інформаційний простір під щільний контроль. Ці спроби місцями виходять напряму з Банкової, однак найчастіше, власники медіа, які не хочуть втратити можливості впливати на суспільство, намагаються не "дражнити" владу через "дрібниці". Втім, детально причини та наслідки цензурного чи стилістично-редакційного (кому що ближче) тиску на журналістів нехай вивчають соціологи. Мене ж, як журналіста, надзвичайно порадував той факт, що практично одразу після перших тривожних повідомлень, колеги у Києві створили рух "Стоп цензурі!". Насправді, я вважаю, що всі протестні рухи, коли їх вимоги справедливі, а методи дії - законні, мають підтримуватися, і не лише самими журналістами (в цьому конкретному випадку), але й суспільством. На жаль, із суспільною підтримкою, проблем на сьогодні якраз чи не найбільше. І, як здається мені, винні в цьому і самі журналісти.
Отримавши на початку 2005 року право зрештою відкрито говорити все, що завгодно, ми захопилися самим цим фактом настільки, що намагалися вилити на "голови" своїх співгромадян все, що вдавалося дізнатися самим і навіть трішечки більше. Ми не гребували користуватися будь-яким "компроматом" навіть досить сумнівного походження - сумнівного з точки зору того, на скільки ті чи інші матеріали збиралися без порушень основних прав і свобод людини-головного фігуранта. Ми намагалися бути першими за будь-яку ціну, а у підсумку, - перетворили наші видання на "жовті", які спочатку, можливо були цікавими суспільству, як нова лялька "Барбі", однак так само швидко набридли.
Інша причина відриву медіа від суспільства полягає в тому, що за 5 років президентства Віктора Ющенка ми практично перестали вимагати від влади будь-якої реакції на критичні матеріали. Серед "гучних" справ 2005 року реакції, хоч якоїсь, вдалося добитися хіба що на серію матеріалів в "Українській правді" про розваги президентського сина Андрія. Та й та реакція полягала в тому що журналіста видання Президент назвав "найнятим кіллером", а своєму синові привселюдно порадив у майбутньому ставити всі папери, що їх хочуть бачити журналісти, їм прямо "перед мордою". Що ж до реакції на матеріали, які стосувалися повсякденного життя: свавілля міліції, встановлення тарифів на комунальні послуги, транспорт, прибирання сміття чи чищення доріг від снігу, то органи влади всіх рівнів фактично почали ігнорувати виступи преси, а журналісти змирилися з таким станом справ, не намагаючись наполягати на тому, щоб влада справді займалася своїми справами, а не обіцянками, інтригами та бійками. Ми не вимагали від влади відповідей і фактично не робили ніяких демаршів, які могли б сприяти тому, щоб ці відповіді були отримані. Серед колективних демаршів я особисто пам'ятаю лише один: коли в 2005 році журналісти, що займалися висвітлюванням діяльності прем'єр-міністра (а тоді на цій посаді була Юлія Тимошенко) звернулися до неї з колективним листом. Справа полягала в тому, що анонсовані прес-конференції Тимошенко в ті перші місяці її прем'єрства завжди починалися із п'яти-шести, а то й більше-годинними затримками, що, зрештою, обурило нас усіх, і змусило написати листа прем'єру на тих клаптиках паперу, що були під руками, відкрито вручити його на початку прес-конференції і отримати у відповідь запевнення в тому, що така ситуація більше не повториться (що, насправді, було виконано).
Звичайно, коли зараз журналісти фактично опинилися один на один з власникам та медіа без будь-якої суспільної підтримки, боротися буде важче, тим більше, що в нинішній ситуації, очевидно, йтиметься саме про боротьбу. Водночас, найголовніше, щоб ми в цій боротьбі добивалися захисту права на професію і на роботу, а не боролися за те, хто кращий "борець". Для ефективної боротьби за свободу слова не завадив би і європейський досвід. А він тут - величезний. Особисто мені, наприклад, дуже сподобався той факт, що між Асоціацією іноземної преси, яка об'єднує в Брюсселі всіх закордонних представників медіа, та прес-службами європейських інституцій підписані окремі угоди про співпрацю. В цих документах доволі чітко регламентується, хто за що і як відповідає, і порушення цих угод, які, хоч і не мають офіційного статусу, а скоріше, схожі на джентльменські домовленості, може дорого коштувати порушнику. В 2007 році після обрання на посаду Президента Франції свій перший візит Ніколя Саркозі здійснив до Брюсселя. Тут же, після переговорів з Президентом Єврокомісії Жозе Баррозу, обидва політики вийшли на прес-конференцію. Зала була забита вщент. І все ж, разом з Саркозі примудрилися прийти члени його політичної команди - майбутні міністри Франції, які, по завершенню прес-конференції, влаштували невеличку овацію. Вже наступного дня на традиційному щоденному брифінгу Президент Асоціації іноземної преси нагадав голові прес-служби Єврокомісії про те, що прес-центр не є місцем для політичних шоу, а призначений виключно для роботи журналістів. Прес-секретарю довелося погодитися і пообіцяти, що більше такого не повториться. Чи можливо таке в сучасній Україні? Запитання риторичне, але, переконаний, добитися таких відносин з владою цілком можливо. Ось ще один приклад з роботи європейського прес-корпусу. Пару років тому Бюро з протидії шахрайствам виявило проблеми з використанням коштів на утримання приміщень Єврокомісії в усьому світі. Коли ж журналісти почали просити представників прес-служби надати бекграундну інформацію щодо того, скільки взагалі приміщень має Комісія в світі, скільки щорічно витрачається на їх утримання, з'ясувалося, що прес-служба була неготова до цього. Журналістам запропонували послухати прес-конференцію одного з комісарів, після якої обіцяли підготувати всю інформацію. Втім, весь прес-корпус (за винятком двох-трьох журналістів) залишив залу для прес-конференцій і вже не повернувся.
Насправді, солідарність - це, хіба не основна риса, якої не вистачає сьогодні не лише журналістам, а й взагалі українському суспільству. Ми звикли до того, що кожен має виживати сам по собі, і це добре. Але тепер було б непогано почати звикати і до того, що без допомоги один одному, без спільних зусиль нам все одно не обійтися.
