До кінця проекту Україна залишилось кілька років?
|2010-05-26, 19:16
Дії нової української влади викликають у багатьох українців щонайменше подив. Та й справді, звичайною логікою важко пояснити, як можна пов'язувати в угодах з Росією політику і економіку, як можна і далі "закручувати гайки" для і так слабкого малого бізнесу, як можна в країні, бюджет якої "дихає на ладан", готувати мирову угоду між "Нафтогазом" та Дмитром Фірташем про повернення грошей за нібито незаконно відібраний газ, маючи виграшні стартові позиції в Стокгольмському арбітражному суді... Таких "як" - десятки. І пояснити їх звичайною логікою людини, яка любить свою країну, хоче в ній жити і ростити дітей, хоче в ній заробляти і витрачати гроші, неможливо.
Втім, дії нової влади легко пояснюються, якщо уявити собі, що основні українські олігархи вже прийняли головне стратегічне рішення: висмоктати всі останні соки з цієї території, яка поки носить назву "Україна", а потім - "трава не рости". На жаль, досить багато речей свідчить саме про це. По-перше, очевидно, йдеться про речі ментальні. Наші олігархи, хоч і крутять мільярдами доларів, насправді за способом мислення залишилися хуторянами, для яких немає нічого важливішого за свій клаптик поля і свою пачку грошей в кишені... Пам'ятаю, як ще на початку української незалежності, коли на багатьох підприємствах, що перетворилися на ВАТ ще обирали керівників, мене, тоді ще зовсім молодого і "зеленого", завжди дивувала позиція більшості директорів. "Невже вони не розуміють, що якщо красти менше, а більше вкладати у виробництво та у соціальну сферу, то хай ти не станеш швидко мільйонером, однак зможеш безбідно жити тривалий час, бо тебе щоразу переобиратимуть?", - запитував я сам себе. Відповідь давало саме життя. Нинішні українські олігархи, не залежно від їх прізвищ, мають саме такий підхід: витягнути якомога більше і швидше, і перевести гроші у нейтральні країни, бажано в оффшори, забезпечивши себе "запасними аеродромами". Саме тому фактично не відбувається модернізація на українських металургійних підприємствах, саме тому не відбувається модернізація і на рівні держави. Бо більшість українських політиків - ті самі бізнесмени з хуторянською логікою: "Хапай, поки є можливість". Незалежність України для них - просто порожній звук, незрозумілий і набридливий. 
Якби новий український Президент, яким на останніх виборах став Віктор Янукович, справді хотів би навести порядок в країні (адже, саме він заявив журналістам наприкінці квітня у Страсбурзі про те, що демократія - це порядок), то, очевидно, розпочав би з повернення фінансових потоків крупних олігархів в Україну, з легалізації доходів, із запровадження драконівського податкового навантаження на нібито іноземні інвестиції, під прикриттям яких в Україну приходять незаконно вивезені з неї гроші, врешті-решт - з "круглого столу" з олігархами, на якому запропонував би "скинутися" для того, щоб підтримати країну в нелегкий час економічної кризи. Нічого такого не відбувається. Висновок один: або Президент абсолютно не розуміє, що насправді відбувається в країні, або ж чудово знає про стратегічне рішення і активно займається його реалізацією. Згадати хоча б відому харківську домовленість про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі в обмін на зменшення ціни на газ. Чи не здається дивним той факт, що термін перебування флоту продовжено на 25 років, а знижки на газ - лише на 10, тобто на той максимальний термін, коли Янукович може залишатися Президентом? І чи не означає це, що максимальний термін існування проекту Україна передбачений олігархами саме на цей період, або й менший? Чи не підпадають під цю логіку наміри отримати додаткові кредити від МВФ, які можна легко розкласти "по кишенях", повісивши борг на цю територію, майбутнє якої їх не цікавить? Чи не добре вкладаються в цей сценарій і наміри позбутися "Нафтогазу", як компанії, що перестала приносити "золоті яйця", оскільки є повністю збанкрутілою, в обмін хоч на якісь додаткові "живі" гроші вже зараз? 
Ще одним підтвердженням вірогідності того, що на проекті Україна вирішено поставити хрест є й те, що перед президентськими виборами Янукович неодноразово заявляв про підготовку Партією регіонів цілого плану дій і конкретних рішень, які будуть ухвалюватися і реалізовуватися з перших днів його перебування при владі. Минуло майже 100 днів, і за цей час ми не побачили жодних реформаторських пропозицій. Водночас, - відбувається досить швидкий "розпродаж" останніх більш-менш цінних українських активів: підприємств авіа- та суднобудівного сектору, ядерної енергетики, того ж самого "Нафтогазу". "Покупець" один - Росія, але лише через те, що працювати в умовах українських економічних реалій готова лише ця країна, яка ледь що, знайде можливості захистити свої бізнес-інтереси, навіть із застосуванням сили.
Очевидно, що такий підхід до України поки ще наших можновладців, мав би викликати серйозну стурбованість у всіх нас - так званих "простих" українців. Адже зрозуміло, що політика висмоктування всіх ресурсів до нуля призведе не просто до банкрутства країни, як такої, але й скоріш за все, до її розколу на кілька частин, що, цілком можливо, супроводжуватиметься кровопролиттям. Звичайно, це жахливо уявити собі в 21-му столітті, однак.... Україна вже має такий досвід - і на початку 20-го століття після жовтневої революції, і наприкінці 17-го століття під час Руїни... От як подає причини Руїни "Вікіпедія": "Відсутність загальнонаціонального лідера, глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики, егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих". Що з цього переліку не відповідає сучасним реаліям?
З іншого боку, є в нашій історії, навіть досить недавній і інші приклади мирного спротиву влади зі здобуттям необхідного результату, як, скажімо, "Помаранчева революція" 2004 року, головною метою якої було, зрештою, добитися від влади права на чесні вибори. Що і сталося у підсумку. Можливо, зараз у нас і немає лідерів, здатних поєднати українців в боротьбі за майбутнє всієї України, немає довіри до тих лідерів, які є, не вистачає довіри навіть до сусіда, однак змінити хоч якось ту "матрицю", в якій ми опинилися, більше нема кому. Очікувати по допомогу від Європи - марно, оскільки Європа вже настільки втомилася від невиконаних обіцянок наших лідерів, що просто махнула на Україну рукою. Ба більше, дехто з європейських колег каже і так: "Якщо у вас все так погано, і такі керівники, то, можливо, ви, українці, і не заслуговуєте на незалежність?". І хоч чути такі речі образливо, однак, насправді, зрозуміти їх зовсім нескладно...
КоментаріЗалиште допис
Да, похоже к этому и идет... Странно, что это видят либо иностранцы, живущие в Украине, либо украинцы, живущие за пределами Украины.... :(
Цілком і повністю підтримую думку автора. Наразі головне завдання - як цьому завадити, щоб хижі плани псевдо-лідерів не стали реальністю. Вірю, у автора є на рахунок цього якісь свіжі та прогресивні ідеї. Поділіться!
Дякую Вам, Олександре, за підтримку та гарні слова. Щодо свіжих ідей... то, мушу визнати, з цим набагато складніше. Мені здається, єдиною ідеєю, яка може спрацювати - є ідея сприяння розвитку в суспільстві почуття власної гідності, відповідальності та соліідарності. Звичайно, це дуже складний і тривалий процес, однак, на моє переконання, лише він може захистити і незалежність країни в цілому, і кожного з нас. В цьому контексті не можу не згадати одну зустріч з Арсенієм Яценюком наприкінці березня цього року. Я запитав у нього, чи не вважає він за необхідне допомогати людям у відстоюванні своїх прав, як важливої складової, в тому числі і для його майбутньої політичної кар'єри. На що почув у відповідь: так, ми допомагаємо, я пишу депутатські запити (цитата не точна, але за змістом правильна). Але ж.... написати депутатський запит, щоб допомогти одній конкретній людині, це точнісінько так само, як дати їй рибу, замість вудки. Більше того, такий підхід до вирішення проблем людей - лише сприяє тому способу мислення, за яким всі сподівання - на пана, який може один прийти і вирішити всі проблеми.
На жаль, нашому суспільству потрібно ще довго вчитися. Вчитися тому, щоб не покірно переносити образи від влади (тут я маю на увазі владу в найширшому смислі - від Президента до вахтера в гуртожитку, який також вважає себе владою), а відповідати на них і відстоювати свої права, вчитися підтримувати своїх колег, коли тим не виплачують зарплату чи коли їх утискають, вчитися солідарності і відповідальності як за себе, за своб родину, так і за свій будинок, свою вулицю, своє місто і, зрештою, свою, країну.
Мені здається, зовсім невипадково у Польщі рух проти прокомуністичного керівництва наприкінці 80-х років минулого століття мав назву "Солідарність", адже не було б солідарності у людей, не було б сьогодні і Польщі в Євросоюзі, Польщі, яка активно розвивається і разом з розвитком, дає можливості для покращення життя своїх громадян.
Цей "рецепт" - непростий... але насправді важко вигадати щось краще... І ще... словацькі друзі одного з моїх колег якось не так давно сказали: "Можливо, українці і не варті незалежності". Звичайно, ці слова чути неприємно, але на сьогоднішній день легко зрозуміти, чому такі думки можуть виникати в головах у наших сусідів, та й не тільки. І насправді, незалежність починається з кожного з нас, з відповідальності, з того, що кожен має брати лопату і копати на своєму місці, а як буде потреба - допомогти сусідові: порадою, обороною його порушених прав... Можливо, я повторюся, але саме ці три речі: почуття власної гідності, відповідальність та солідарність, на моє переконання і є тим, з чого складається незалежність...
Сергію, констатую той факт, що погоджуюсь з Вашою дуикою. Почуття власної гідності, відповідальність та солідарність - те, чого нам дійсно не вистачає. Проблема в тому, що це усвідомлюєте Ви, я і ще певна кількість людей. Головне завдання: донести це до якомога більшої кількості громадян країни. ...Чесно, коли спілкуєшся з простими людьми, то розумієш, наскільки вони далекі від цього...
Олександре, скажу відверто, що не можу повністю погодитися з вашою останньою фразою. Я переконаний, що почуття власної гідності є у кожного. Справа в іншому - коли це почуття десятиліттями, якщо не століттями пригнічувалося різноманітними представниками влади, якою б вона не була - чи то наша рідна, вирощена в українських умовах, чи то радянська, чи то польська, російська, або турецька. І, на моє переконання, саме історичний досвід сьогодні не дає можливості багатьом з наших співгромадян гордо піднімати голову проти будь-якої несправедливості. Але мені віриться, що з часом ситуація зміниться на краще. Росте нове покоління, яке вже почуває себе більш вільно, ніж їхні батьки та діди. Звичайно, якщо і ми з вами зможемо чимось допомогти в цьому плані - було б зовсім непогано. А чим допомогти - мені здається одним: власним прикладом. Ну і немовчанням.