Велосипед для прем'єр-міністра...
|2010-06-25, 7:02
Не минуло і двох тижнів з того часу, як прем'єр-міністр України Микола Азаров в інтерв'ю Бі-Бі-Сі заявив: "Європейська інтеграція завжди була, є і буде нашим пріоритетом у зовнішньополітичній стратегії. Цей курс президента України Віктора Федоровича Януковича є послідовним, фундаментальним курсом. Ми з ним працюємо вже разом багато років, він двічі очолював уряд України, я працював його першим заступником. І я чудово знаю, що це відповідає нашим ідеологічним настроям". Звучить дуже гарно, особливо - про ідеологічні настрої. Щоправда, недарма кажуть, що диявол криється в дрібницях. За пафосними словам інколи нелегко розгледіти правду, а от коли розмова переходить до речей повсякденних, тоді все стає одразу простіше і зрозуміліше...
Днями журналіст "Української правди" викликав пана прем'єра саме на таку розмову запитаннями про можливі скорочення видатків уряду. У підсумку Микола Янович не витримав: "Так і зробимо. Запропонуємо мені доїхати на велосипеді до Кончі-Заспи. Скільки буду їхати?", а у відповідь на пропозицію пересісти з броньованого "Мерседесу" на "Шкоду", заявив, що думав про це... коли почав їздити на автомобілі, що залишився від уряду Юлії Тимошенко, і на якому, за словами Азарова, їздити було неможливо. Думав-думав, але на "Шкоду" так і не пересів.
Іронію українського прем'єра зрозуміти легко. При цьому, навіть якщо б його будинок знаходився б не у Кончі-Заспі, а лише у двох кварталах від приміщення уряду, навряд чи хтось би порадив йому користуватися велосипедом. Причин для цього багато, починаючи від питань елементарної безпеки та відсутності в Києві спеціальних велосипедних доріжок. Однак головна і найбільша - в тому, що дякуючи заслугам в тому числі і нинішнього прем'єра, який, нагадаємо, не вперше в уряді, за 19 років в країні не створено такої системи, за якої політик був би звичайною людиною. Навпаки, політик в Україні належить до певної касти недоторканих, тільки не в первинному індійському змісті цього слова. Права перших осіб держави - безмежні, а обов'язки - мінімальні. І цей процес розширення прав з одночасним звуженням обов'язків триває практично безперервно. Політик в Україні - це певна божественна істота яка одна, і лише вона, може вирішити будь-яку проблему (за умови відповідного жертвоприношення, звичайно, або, вкрай рідко - і за так, просто заради додаткового пі-ару). І чим вища посада - тим всемогутніший політик. Не дарма останні кілька років в Україні майже на повному серйозі кажуть про божественність влади Президента.
Підкріплювати такий стан справ - чи не єдине справжнє завдання сучасних українських політиків, над яким всі вони, незалежно від кольорів та риторики, працюють без зупинок і перерв. Для цього використовуються всі засоби: збільшення кількості охоронців перших осіб, перекриття руху на вулицях за 20 хвилин (і це в кращому випадку) до проїзду кортежу "перших осіб", самі кортежі, кількість та якісний склад яких постійно зростає... Під час тієї ж прес-конференції пан Азаров сказав, що зраз з ним у поїздках до регіонів літає до 20-ти осіб - керівників різних робочих груп, а тому без урядового літака ніяк не обійтися. Звичайно, не обійтися, якщо не позбутися ще одного анахронізму радянських часів і не передати максимальну кількість повноважень до регіонів. Це було б незайвим і на шляху до євроінтеграції, бо адміністративна реформа, зазвичай, є чи не ключовою вимогою ЄС до нових кандидатів. Але позбутися хоч частки влади??? Здається, це поки неможливе завдання для перших осіб української держави. 
До речі, кортежі перших осіб з України - головний біль не лише українців. Кожен приліт Президента чи прем'єра до будь-якої іншої країни - проблема ще більша. Бо по-перше, таких кортежів на десяток машин, як на цьому фото (в даному випадку - фото кортежу Президента України Віктора Ющенка під час переїзду з Антверпена до Брюсселю у жовтні 2009 року, однак довжина кортежу ніколи не залежала від прізвища першої особи - авт.), в Європі практично не буває - максиму три-чотири машини. По-друге, для європейців так само складно знайти відповідну кількість людей на зустрічі з українськими колегами. Як відомо, рівень представництва має бути приблизно однаковим, і коли українська сторона заявляє про формат "1+5" (перша особа плюс п'ять супроводжуючих) - це вже стає нелегким завданням для європейців - де б відшукати відповідну кількість людей приблизно такого ж рівня, як і з української сторони. Бо звичайний рівень представництва тут - один плюс один, максимум - два-три.
Під час останнього візиту прем'єр-міністра Азарова до Люксембурга 15 червня сталася одна показова історія. Після зустрічі з міністром закордонних справ країни Жаном Ассельборном українська делегація попрямувала пішки у супроводі люксембурзького міністра до палацу герцога (півтора квартали). Проводивши обліпленого, як мухами, охоронцями українського прем'єра, Ассельборн помахав йому на прощання рукою і, спокійно сам повернувся пішки до свого кабінету. 
І головне - рух пішохідними вулицями Люксембурга ніхто не перекривав, додаткових огорож не виставляв - абсолютно неможлива річ для українських реалій, де наявність охорони та огорож не лише символ влади, але й засіб відгородитися від громадян, що у відчаї йдуть з чолобитними до найвищого пана.
Іронія Азарова - очевидна, і зрозуміла. Як очевидне і зрозуміле є те, що, попри всі заяви про намір будувати "світле європейське майбутнє", навряд чи нинішні українські політики першого ешелону здатні відмовитися хоча б від частини своїх привілеїв чи повноважень - а без цього європейцем не станеш. Без цього - не скоро ще в Україні можна буде зустріти ось такий паркінг для велосипедів, як в Амстердамі, чи міністра, який прямував би велосипедом на роботу...
