Архіви 2010-08

Гортаючи місцеву пресу одного приморського департаменту Франції, випадково натрапила на статтю про Кубанський хор, що мандрував з концертами по тутешніх гірських містечках. Придивилася до фотографії артистів та пізнала двох паризьких українців, яких час від часу випадало зустрічати на різних акціях. Проект заінтригував, тож подорож під самі хмари, у бік іспанського кордону не видалася довгою.

Репертуар музичного колективу було заявлено в часописі як "релігійні православні російські співи". Чого ж? Може бути, хоч із стереотипом кубанського козацтва це не зовсім сполучається. Проте, реальна програма, з якою можна було ознайомитися безпосередньо на місці, виявилася геть строкатою. "По долинам и по взгорьям", "Калинка-малинка", "Из-за острова на стрежень", але також - "Ніч яка місячна", "Їхав козак за Дунай", українська різдвяна колядка...

Для рекламної афіші музики обрали за тло не кубанську станицю з щемливими вишневими садками, а бані храму Василія Блаженного в Москві. Літургійні співи, варто сказати правду, також були. Зокрема, декілька музичних творів українського композитора Дмитра Бортнянського. Але про Україну ані в програмі, ані в пояснювальних репліках керівника колективу практично не йшлося.

Було дивно. З-поміж п'яти музикантів, які обрали собі сценічне псевдо кубанських козаків -- четверо українців. Власне, символ кубанського козацтва як перетину української та російської культури міг би бути використаний, аби представити менш відому по французьких провінціях українську культуру, відштовхуючись від добре знаних російських брендів. Це було б, мабуть, тим більш нескладно зробити, що один з співаків - чоловік працівниці української дипломатичної місії в Парижі. А що є робота дипломатії, як не використання кожної нагоди, аби просунути здобутки культури, економіки, науки власної держави?

Проте чомусь ця зв'язка не спрацювала. Керівник художнього колективу розповідав аудиторії про Росію, апелював до російських знакових символів, проголосив "молитву за Росію"... Не маю нічого проти, аби українські артисти цивілізовано ставилися до культурних здобутків сусідніх країн. Співали білоруських, польських, російських, угорських пісень. Але називаючи російську музику - російською, українську - українською, румунську - румунською. Пояснюючи, чому саме цей чи інший твір потрапив до програми, якою є його змістовий сенс та символіка. А так - "перше, друге й третє - все в одній тарілці", - як казала моя шкільна вчителька.

Чому талановиті українські музиканти настільки не вірять у привабливість власної культури, що добровільно розчиняють її у російському оформленні? Комплекс меншовартості, бажання передовсім комерційного успіху, відсутність політичної свідомості?

Суміш з більшовицьких пісень, релігійних співів, старовинних романсів та народних колядок є за суттю не українською або російською, - і точно не кубанською, - програмою. Вона є радянською. Невмирущо радянською еклектикою, яка пояснює і результати останніх президентських перегонів в Україні, і запізнення в побудові правової держави, і багато чого іншого, що тягне Україну долу, назад, у минуле.

Як вирішувати "радянську проблему"? Ясно, що не молитвами за сусідню державу без особливої на то нагоди. Мабуть, український шлях до себе, до власних джерел, на колективному рівні ще не пройдено. Можливо, саме нині, за часткової реставрації радянських світоглядних стандартів чинною українською владою, і відбувається кристалізація нової української свідомості. Історія не раз доводила, що логіка спротиву в подібних ситуаціях - гарний живильний грунт.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

"Юпітере, ти метушишся, тож, мабуть, боїшся за своє крісло", - прокоментувала одна з французьких газет масові виселення циган до Румунії, до яких вдається уряд Ніколя Саркозі. Місцева преса рясніє цифрами: 70 щойно депортованих, 700 запланованих до кінця літа. Ліва опозиція голосно засуджує "цинічний популізм". Праві провладні кола аргументують рішення відповідними нормами закону від 2007 року. Але що воно відбувається насправді?

Кочові цигани, або, як сором'язливо визначає французьке право, "подорожні особи", звично мандрують французькою територією не рік і не два. Не можна сказати, щоб переважна більшість французів виявляла до них надмірну гостинність. Радше навпаки. Раптова поява тимчасових циганських таборів у двох кроках від власної домівки непокоїть та насторожує. Не самих лише французів, звичайно, але й мешканців усіх тих країн, де звикли бачити ромів.
Можна багато казати про підсвідому ксенофобію та острах невідомого, про політичну експлуатацію людської беззахисності та про недосконалість правничої системи.

Але факти залишаються фактами. Ромське населення століттями не зважає на чужі кордони, міжнародне чиновництво час від часу чинить спроби заштовхати ромів у стандартні правові рамки. Які, - справедливості заради варто зазначити, - в принципі мусять бути однаковими для всіх, незалежно від походження та культурної традиції.

Що з цього виходить? Переважно - політичні скандали різної сейсмічної потужності. Зазвичай, чиновницька активність щодо циган має у Франції часову прив'язку або до виборів, або до іміджевих провалів влади. Бо цигани, скільки їх не висилай літаками до Румунії, не припинять мандрівного життя. А закони, скільки їх не вдосконалюй, ніколи не забезпечать бездоганної своєї реалізації.

Отже, кому вигідні видовищні депортації румунських циган вкупі з потужним комунікативним супроводом? Виглядає так, ніби нинішня французька влада прагне вбити відразу двох зайців. Перша мета - відновлення довіри виборців, що різко впала від початку податкового скандалу навколо мільярдів родини Бетанкур. Середній клас, незадоволений постійним зростом податків усупереч виборчим обіцянкам президента, зовсім не зрозумів дивних привілеїв, що ними користуються обрані мільярдери. Згідно з опитуваннями, традиційна електоральна база правлячої партії шукає іншої політичної сили, яка б краще втілювала її прагнення.

Уряд, отже, намагається перемкнути увагу свого виборця з одного скандалу на інший. Схема стара, як світ, але не факт, що не спрацює. Другий аспект - зміцнення позицій ультраправих політиків, які традиційно сполучають тему небезпеки з проблемою імміграції. Не лише Саркозі, але й його попередник Жак Ширак не раз пробували привернути на свій бік правих радикалів. Вибори не за горами - звідси очевидна потреба розширити електоральну базу.

В ідеалі, чинний французький закон зобов'язує кожне містечко з населенням, більшим, ніж 5000 мешканців, мати спеціально облаштовану паркову зону, де можуть зупинятися "мандрівні особи". Але в реальності лише половина великих та малих міст відповідає букві цього документу. Відразу після президентських виборів невідповідністю особливо не переймалися. Але настали інші часи. Криза, фінансово-політичні скандали та близькі вибори створюють умови до більшої чиновницької вимогливості. Поки що - без надмірного ефекту. Бо старий репертуар ніколи не збирає аншлаг.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

В Україні все це вже проходили: таємні магнітофонні записи, мільярди на рахунках у швейцарських банках, "руки, які ніколи не крали", але мали поруч себе інші, набагато хуткіші... Грошові скандали в перспективі майбутніх виборів, взаємні звинувачення конкуруючих політичних партій, примхи мільярдерів... Українці - модерна нація, і нічому такому не дивуються.

Але французи інші. Ціле літо вони тільки й сперечаються про те, чи піде з посади міністр праці Ерік Вьорт. Причиною імовірної відставки можуть стати таємні записи, які майже рік здійснював колишній слуга спадкоємиці косметичної імперії "L'Oreal", 87-річної Ліліан Бетанкур. Стало відомо, що дружина цього міністра є однією з фінансових радниць найбагатшої жінки Франції, яка упродовж довгих років не зовсім чесно сплачувала податки зі своїх 17 власних статків на суму 17 мільярдів євро.

"Коли міністр проштовхує в парламенті непопулярну в народі пенсійну реформу, його жінка радить мільярдерам, як краще ухилятися від податків", - обурюються французи.

Дочка мільярдерки, вражена надмірною щедрістю Бетанкур до друга, молодшого від старої дами на чверть століття, зажадала її психіатричної експертизи та позбавлення фінансової дієздатності. Подейкують, що саме донька замовила шпигунську операцію колишньому мажордому. Але, не виключено, справа значно складніша, бо має очевидний політичний підтекст.

Одна з наближених до Ліліан Бетанкур осіб зізналася під час допитів, ніби до примхливої багатійки часто заглядали й політичні лідери. Приходили вони зазвичай напередодні виборів - по гроші. Виглядає так, що саме завдяки політичній щедрості -- або завбачливості - цієї пані її ніколи не турбувала податковими перевірками жодна влада, - що права, що ліва. Хоч мусила б.

Цей французький касетний скандал, мабуть, залишився б суто родинною історією з категорії "багаті також плачуть," якби не два моменти. Перший - той факт, що радницею родини Бетанкур є дружина не просто близького до Президента Саркозі міністра, а власне ключової особи, що здійснює гучну урядову кампанію з розшуку прихованих від податків зарубіжних рахунків. Слідчі лише почали працювати, а вже знайшли щонайменше 85 мільйонів євро Бетанкур у швейцарських банках... Чи знала про це дружина досі зразкового й популярного міністра? Свідчення зацікавлених сторін не збігаються.

Другий аспект - очевидне послаблення позицій Саркозі в перспективі не таких уже й далеких президентських перегонів 2012 року. Преса пише, що і він таємно послуговувався фінансовою підтримкою з боку Ліліан Бетанкур, хоч публічно завжди виступав за відокремлення політики від великого бізнесу. Французи значно поблажливіші до неправдивих політиків, ніж американці. Але і їхнє колективне терпіння має межі.

Гроші та влада, політична брехня та комунікативні маніпуляції... Українці, французи, італійці, мексиканці та решта світу так часто усе це бачили, що, мабуть, втомилися дивуватися. Проте, політичні й соціальні наслідки подібних скандалах по різних країнах відрізняються. Власне, ступінню вимогливості громадянського суспільства до своїх керманичів. Та здатністю їх досить швидко, технічно поміняти на інших - до наступних скандалів.

Можливо, ротація можновладців не є найвищим винаходом демократії. Але часткова ефективність краще необмеженого свавілля за байдужого мовчання більшості.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

Що таке демократичні стандарти, кожний політик розуміє на свій розсуд. Розбіжності в поглядах чудово ілюструє модна цього літа тема зменшення міністерської зарплатні.

Якщо норвезькі, британські, фінські можновладці поставилися до справи послідовно, скоротивши на 5, 10 а то й 15 відсотків винагороду керівників міністерств, Французька Республіка обмежилася скороченням кількості міністерських радників. Криза є криза - народ чекає від своєї влади символічних прикладів. На Півночі Європи ці очікування переважно справджуються. Але не на батьківщині Наполеона Бонапарта. Тут міністри не лише не бажають частково відмовлятися від комфортної платні, але й не погоджуються обговорювати її розміри у пресі.

Через різночитання словосполучення "демократичні стандарти" ми ледь не посварилися з близькою приятелькою.

 Мусиш розуміти, - переконувала мене французька телевізійниця з двадцятирічним стажем, - ми маємо у Франції надто глибоку монархічну традицію. Придивися до будівель, в яких розміщуються інститути влади. Всі вони - монументальні, важкі, статусні. Зовнішні ознаки влади були і є важливими для французів. Так було за Людовіка Чотирнадцятого, і Великій Французькій революції не вдалося зруйнувати цієї горизонтальної, ієрархічної моделі спілкування політиків з народом.

 Але ж, заперечую, - Норвегія, Данія, Велика Британія досі є монархіями. Проте норвезькі громадяни мають повний доступ до інформації не лише про винагороди міністрів, але й про загальні державні витрати. І королівська родина тому не перешкоджає. А ось міністри всенародно обраного Саркозі у спілкуванні з пресою лише кивають на прем'єра, який також уникає конкретних сум...

Моя колега наголошувала, ніби мої виміри демократичного стандарту -підміна дійсності мрією, "як у всіх, хто народився в несвободі". Що європейська модель лише формується, як така собі політична юшка з різними національними компонентами. Що, врешті, чітких уніфікованих стандартів як таких немає досі - є лише різні політичні практики, зумовлені традицією.

І можна було би погодитися. Чому б ні? Якби не секретні фонди Єлисейського палацу, не шикарні службові авто французьких міністрів та не заяви французького президента про те, що "кожного колишнього іноземця, який зчинив серйозний злочин або вистрелив у поліцейського, треба позбавляти французького громадянства". Отак - монаршою немилістю, як у старі добрі часи. Чим не Янукович, який вибірково виганяє з героїв тих чи інших історичних діячів?

Виглядає так, ніби нинішня французька модель рухається не стільки в напрямку норвезької прозорості або британської логіки, скільки в бік поміркованого авторитаризму італійського розливу. Ляпас, що його отримав під час зйомок оператор французького ТБ від охоронця президента - також, мабуть, "пережиток абсолютизму". Саркозі тоді приїхав з почтом до одного з "проблемних передмість" й наразився на брутальні образи, що вигукували молодики на вулиці. Охоронець закомандував ТБ припинити запис. Його не почули... але відчули.

Приватні міністерські літаки, фешенебельні службові квартири високих посадовців... Все це більше нагадує Україну та Азербайджан, ніж заявлені Брюсселем вимоги "особистої скромності" стосовно політичних лідерів. Навіть у такій усталеній демократичній країні, як Франція, боротьба зі спокусами влади є вельми непростою справою. Важко сказати, що тут від державної традиції, а що - від особистості конкретного політика.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?