Фотографи-папараці – мистецтво на межі злочину

Знімки фотографів-папараці викликають суперечливі почуття. Втім, деяким з них важко відмовити у майстерності та високій художності. Мистецтвознавець та арт-критик журналу Daily Telegraph Елістер Сук розмірковує про суперечливе мистецтво.

У 1968 році британський художник і один із засновників поп-арту Річард Гамільтон почав роботу над циклом картин "Свінгуючий Лондон 67".

Серед експонатів його колекції, більшість яких виставлялась у Лондонській галереї Тейт Модерн, найбільшу увагу викликала серія принтів горезвісного газетного знімка Міка Джаггера. Фотограф зафіксував фронтмена Rolling Stones у поліцейській машині, коли його везли до Чічестерського Магістратського суду через звинувачення у нелегальному зберіганні наркотиків.

Джаггер у бірюзовому костюмі із зеленою смугастою краваткою намагається cховатися від спалаху фотокамери. Рука, яку він підніс до очей, прикута наручниками до зап'ястя його супутника – епатажного арт-дилера Роберта Фрейзера.

За словами американського історика мистецтва Хела Фостера, поза Джаггера – це класичний захисний жест знаменитості, яку зненацька зловили папараці. Він нагадує відому фреску XV століття флорентійського живописця Мазаччо "Вигнання з раю", на якій Адам прикриває своє обличчя двома руками від розпачу та сорому.

Фото символічно свідчить, що рай свінгуючих 60-х завершився. Гучні вечірки перетворилися на судові позиви, наркотики приносили більше штрафів, ніж задоволення.

Невідомо, чи намагався Річард Гамільтон, насправді, викликати алюзії з картиною Мазаччо. Проте, "Свінгуючий Лондон 67" є блискучим прикладом того, як сучасний художник знайшов натхнення у фотографіях, знятих папараці.

Як таке взагалі можливо? Адже важко уявити митця, більше оповитого негативною славою, ніж фотограф, який переслідує знаменитостей. Мало того, що він намагається сфотографувати їх зненацька у незручних позах або ніякових ситуаціях, він ще й продає ці знімки бульварним газетам або світським хронікам.

Після того, як у смерті принцеси Діани звинуватили фотографів, які переслідували автомобіль з принцесою і змусили водія зробити фатальну помилку, слово "папараці" міцно увійшло в сучасний лексикон із різко негативним забарвленням.

Якщо інших фотожурналістів, особливо воєнних репортерів, підносять на п'єдестал, то фотографів-папараці вважають особами з низькими моральними принципами, а то й взагалі злочинцями. Втім, мільйони глядачів по всьому світу обожнюють їхні знімки.

Митці часто дивляться на це по-іншому. Для художників, таких як Річард Гамільтон, естетика фотографій папараці не виходить за рамки пристойності. Вона може так само надихати та бентежити, як і будь-який інший сюжет, який став об'єктом мистецтва.

Спалахи натхнення

Термін "папараці" походить від імені надокучливого фотографа Папараццо з фільму Федеріко Фелліні "Солодке життя". Це поєднання слів "pappataci" (комар) і "ragazzо" (хлопчик).

Прототипом героя Фелліні став італійський фотограф Таціо Секкьяролі, який був одним з перших папараці. Він сфотографував зірку "Солодкого життя" Аніту Екберг, коли вона вночі прогулювалася вулицями Рима зі своїм чоловіком. Це було за кілька років до виходу фільму.

За словами куратора виставки "Папараці! Фотографи, зірки та митці" Керола Сквайєрса, коли Таціо Секкьяролі полював із камерою на шведську актрису у 1958 році, "він й гадки не мав, що стане провісником багатомільярдної індустрії, відомої сьогодні як фотографія знаменитостей".

Не міг він передбачити й впливу індустрії на художнє мистецтво сучасності. Чимало художників від Герхарда Ріхтера до Вільяма Кляйна і Енді Воргола надихалися фотографіями світських хронік.

Герхард Ріхтер, приміром, у шістдесяті роки зробив розпливчасту сіру літографію королеви Єлизавети II, за основу якої він взяв, вочевидь, газетний знімок королеви.

Фешн-фотограф Вільям Кляйн запозичував сюжети модних фотографій для журналу Vogue зі світських хронік. На одному з його знімків модель виходить із жовтого таксі в Нью-Йорку, наче кінозірка на прем'єрі фільму.

Енді Ворхол був одержимий знаменитостями. Він увічнив на своїх полотнах чимало журналістських фото.

"Художники запозичили багато прийомів з фотографій папараці: використання фотоспалаху вночі, зображення людини в момент, коли вона виходить з автомобіля, використання телеоб'єктива", – пояснює французький фотограф Мішель Жіньє, відомий своїми раптовими знімками знаменитостей у 70-90-их.

Те ж саме він міг би сказати про будь-яку зі своїх фотографій, як-от цю, на якій зображені кінозірка Роберт Редфорд і режисер Коста-Гаврас, яких оточили агресивні фотографи біля паризького ресторану в 1976 році.

Цікаво, що думає Мішель Жіньє про художників, які використовують естетику знімків папараці. Чи не вважає він, що фотографи світських хронік не отримують належного визнання.

"Я не вважаю себе художником, – відповідає він, – але деякі з моїх світлин мають риси художнього твору".

Наприклад, фотографія Джекі Кеннеді вночі на паризькій вулиці, освітленій лише спалахом моєї камери, або знімок Джона Траволти на задньому сидінні автомобіля. По склу стікають краплі дощу, а актор кепське виглядає після ночі у клубі. Краплі води на збільшеному знімку створюють сюрреалістичний ефект. Люди зазвичай лицемірять, коли звинувачують папараці, а самі із задоволенням роздивляються їхні фото".

Правда про фотографії папараці у тому, що ми зневажаємо їх й водночас обожнюємо. Це до певної міри пояснює, чому так багато сучасних художників захоплювались цими знімками. Вони передають ілюзію дійсності, асоціюються зі злочином, провокують наші темні вуайеристські бажання – все те, що зазвичай використовує справжнє мистецтво.

<italic>Прочитати <bold><link type="page"><caption> оригінал</caption><url href="http://www.bbc.com/culture/story/20140220-pictures-we-love-to-hate" platform="highweb"/></link></bold> цієї статті англійською мовою ви можете на сайті <bold><link type="page"><caption> BBC Culture</caption><url href="http://www.bbc.com/culture" platform="highweb"/></link></bold>.</italic>