"Я робив покійників красивими". Історії посмертних фото

"Моя робота полягала в тому, щоб посадити покійника на стілець і зафіксувати так, щоб він сидів прямо", - розповідає Равіндран про свій перший робочий день.

"Потім я мав підняти йому повіки, щоб фотограф міг зробити знімок".

Свій перший професійний досвід Равіндран отримав у 1972 році, йому тоді було лише 14. Батько хлопчика мав власну фотостудію і долучав сина до роботи.

Інший фотограф Річард Кеннаді почав ще раніше - у дев'ять. Йому доручили тримати ширму за стільцем, на якому сидів мрець.

"Я був наляканий і тремтів. Тієї ночі я взагалі не міг заснути, - розповів він ВВС. - Потім мені часто снились покійники. Це було жахливо".

Батьки обох чоловіків мали фотостудії у південноіндійському штаті Таміл Наду.

Вони розповіли ВВС про свою незвичайну й тривожну роботу, за яку в Індії в 1970-х і 1980-х роках добре платили. В професійному активі обох фотографів понад тисячу світлин покійників.

Боротьба зі страхом

Ще кілька десятиліть тому в індійському штаті Таміл Наду вірили, що фотографування скорочує тривалість життя людини. Тому багато людей отримували свою першу світлину лише після смерті.

Равіндран народився у невеликому індійському селищі за 400 км від столиці штату. У підлітковому віці вчитись йому зовсім не хотілось, тому навіть така неприємна робота стала своєрідним виходом.

Після кількох місяців навчань він зміг робити фото самостійно.

"Я боровся зі своїми страхами і потроху полюбив цю роботу. Моїм головним завданням було зробити так, щоб померлі гарно виглядали і були на фото, як живі", - розповідає він.

Важкі моменти

Річард Кеннаді почав свійт професійний шлях ще раніше. Вже в дев'ять років він допомагав батьку в студії.

За його словами, найважче було фотографувати новонароджених малюків.

Їх зазвичай ошатно одягали, на обличчя наносили трохи гриму.

"Дитину клали на коліна до матері. Все виглядало так, ніби вона спить", - згадує фотограф.

Але при цьому атмосфера булу гнітюча. Батьки - спустошені. Мати невтішно плакала. Емоційно дуже важко.

Одним сім'ям вистачало кількох знімків, інші хотіли більше.

"Іноді я ходив на могилу і фотографував сам момет поховання", — згадує Равіндран.

Фото були чорно-білі. Все доводилось робити швидко. Проявляли і друкували знімки вночі, оскільки на ранок вони могли знадобитись для жалобних ритуалів. Часто посмертні світлини зберігали в сімейних молитовних кімнатах.

Кошмари

Окрім студії, Річард також працював у поліцейському відділку. Йому доводилось фотографувати дуже понівечені тіла самогубців, жертв злочинів та дорожньо-транспортних пригод.

"Було дуже неприємно. Іноді після цього я не міг їсти чи спати".

Іноді його фото використовували як докази в суді, щоб допомогти родинам отримати компенсацію.

Платили за таку роботу непогано - вдвічі більше, ніж за звичайне фото. Також родичі покійного давали щедрі чайові, але у суспільстві існувала стигма щодо цього.

"Багато клієнтів не запрошували мене для зйомки інших заходів", — каже Річард.

А індуїстська сім'я Равіндрана вважала будь-які місця, пов'язані зі смертю, нечистими, тому перш ніж увійти в будинок або студію, він проховив обов'язкове очищення.

"Я щоразу приймав ванну. А тато навіть бризкав водою на мою камеру, перш ніж нести її в студію", - згадує чоловік.

Поширена практика

Практика посмертних фото була поширена в Європі й Америці другої половини XIX століття. Такі світлини були своєрідною втіхою, допомагали зберегти пам'ять про померлих.

Похід у студію для сімейного фото був справою дорогою, а запросити фотографа додому могли собі дозволити лише заможні люди, тому в багатьох не було жодної фотографії покійного за життя.

Зйомки часто проводили всередині будинків, а тіла поміщали на крижану брилу.

Посмертні світлини також були дуже важливими для тих членів сім'ї, які не змогли або не встигли приїхати на похорон.

Посмертні портрети були, зокрема, популярні у вікторіанській Британії.

У містах, що часто потерпали від кору, дифтерії, скарлатини, краснухи, смерть була звичним явищем, тому багатьох просто не встигали сфотографувати за життя. І посмертне зображення часто було останнім шансом зберегти зображення близької людини, зокрема дитини.

Але в ХХ столітті в більшості країнах світу цей жанр пішов на спад, можливо, тому, що зросла тривалість життя - хоча у Таміл Наду та інших індійських штатах, таких як Західна Бенгалія та Одіша, а також у священному для індуїстів місті Варанасі вона зберігалась довше.

Наближається кінець

Наприкінці 1980-х ринок заполонили дешевші фотокамери, якими міг користуватися кожен, і страх фотографуватися почав зникати.

"Багато людей купили маленькі фотоапарати і почали самі фотографувати", — пояснює Річард.

Коли попит на його послуги впав, він почав висвітлювати церковні події і фестивалі.

Равіндран, своєю чергою, зосередився на шкільних і громадських заходах. Згодом він став весільним фотографом.

Зараз йому за шістдесят, і він вдячний мертвим людям, які допомогли йому опанувати своє ремесло — і подолати страх смерті, — але він не хоче, щоб ця практика продовжувалася.

"Я не хочу, щоб мене хтось фотографував після смерті", — категорично заявляє він.

А от 54-річний Річард з ним не погоджується. Він фотографував свого дідуся після смерті й має посмертні світлини трьох поколінь своїх предків.

"У нашій родині завжди зберігали фото пращурів. Я сказав своєму молодшому сину, щоб зробив і моє фото після смерті, воно має стати частиною сімейної спадщини".