"Не треба нас жаліти". Три історії успіху вихованців інтернату

"Нам казали: "Ви інваліди, нікому не потрібні й нічого не досягнете". Але багато залежить від волі й віри в себе", - розповідає Віктор Булка, випускник Олешківського дитячого будинку-інтернату на Херсонщині.

Цей будинок приймає на виховання дітей із важкими формами інвалідності.

Булка власним прикладом довів, що сирітство, інвалідність та інтернатівське виховання - не перешкоди для успіху. Хоч статистика показує, що випускники інтернатів мають проблеми з соціальною адаптацією. Особливо ті, в кого зовсім немає рідних.

В інтернатних закладах України проживає майже 100 тисяч дітей, 92% з них мають біологічних батьків. Не готові до самостійного життя 90% випускників. Половина з них схильні до насильства та порушень, 23% можуть стати безхатченками. Такі дані навів Леонід Лебедєв, радник міністра соціальної політики.

Тим часом в Україні триває реформа деінституціалізації. Вона має значно зменшити кількість інтернатів і дитячих будинків.

Їх мають перетворити на центри денного перебування або ж реабілітаційні установи. Так у Мінсоцполітики відповіли на запитання ВВС News Україна про майбутнє інтернатів для дітей із порушеннями розвитку. Триватиме цей процес до 2026 року.

На їх базі можуть також створити центри підтриманого проживання. Там вихованцям допомагатимуть самостійно організувати побут. Держава обіцяє підтримувати розвиток сімейних форм виховання.

За даними "Unicef", поки що діти з інвалідністю не можуть повернутися з інтернатів до родин через те, що в загальноосвітніх школах бракує інклюзивної освіти. Вона передбачає навчання дітей з інвалідністю в звичайних класах.

Ще одна причина - бідність сімей.

Ми поговорили з трьома успішними випускниками Олешківського інтернату про стереотипи щодо сиріт та людей з інвалідністю.

Віктор Булка, громадський діяч

Я народився 5 січня 1985 року. Через чотири дні від мене відмовилися батьки. До трьох років був у пологовому будинку, у відділенні для покинутих немовлят.

Батьки це зробили, тому що народився із вродженими аномаліями розвитку верхніх і нижніх кінцівок. Тоді ніхто не працював з батьками, ніхто їм не пояснював, що таке інвалідність.

Моїм батькам сказали, що дитина довго не житиме, краще відмовитися.

У три роки я потрапив до Тульчинського будинку дитини на Вінниччині. У 1993 році мене відправили в Олешківський дитячий будинок-інтернат. Це єдиний інтернат, який приймав дітей-сиріт з важкими формами інвалідності.

У будинку знайшлася людина, яка хрестила мене у церкві й опікувалась. Вона мене називала "булочкою", любила, смачненьке приносила.

Але мені не вистачало підтримки, ласки. Були такі вихователі, які били нас. Деякі нас захищали. Досі пам'ятаю, як одна нянечка била дитину при інших мокрим рушником.

Деяких виховательок ми любили і називали "мамами". Але таких, які працювали не для галочки, було мало.

Найбільше з життя в Олешківському інтернаті запам'яталось, як я вперше поїхав до Німеччини. Нам допомогла одна німецька організація. В українському інтернаті прийнято: туди не піди, туди не встань, для всього графіки й режим. А німці давали свободу, любили нас.

Я особливо вдячний моїм німецьким друзям Інгрід і Дітеру. Вони допомогли мені зробити складні операції. Завдяки цьому мене поставили на ноги. Я зміг повноцінно ходити.

До Німеччини я був жорстким, шибайголовою, багато чого не розумів. Німецька сім'я, яка мене супроводжувала і допомагала на всіх етапах операції, перевернула мою свідомість.

І я зрозумів, що багато чого залежить від мене.

У замкнутому середовищі інтернату за тебе все роблять його працівники.

Потім навіть не знаєш, як елементарно зробити яєчню. Нам ніхто не дозволяв доторкнутись до пательні чи плитки, навіть увімкнути щось. Вони дуже боялись. Вони повністю відповідали за наше життя і здоров'я.

Я поїхав в Хмельницьку область, вступив у Кам'янсько-Подільський технікум, вивчився на соціального працівника. Ми в гуртожитку жили, отримували пільги, підтримку. Більш-менш було нормально, а потім ти стикаєшся з безліччю бар'єрів. Це фізичні бар'єри, це несприйняття, пошук людей або підтримки.

Глобальна проблема - це житло. Поки навчаємось, є гуртожиток, а далі?

Так, законодавством передбачає житло за чергою. Але в Херсоні, приміром, немає соціального фонду житла.

Я поставив собі за мету не боятись, йти вперед, говорити! Хто поїде в міську раду? Я! Хто поїде в соціальну службу! Я! Знаходилися люди, які мені допомагали.

Якщо ти відкритий, якщо ти готовий до спілкування і готовий досягати чогось, не сидиш і не бідкаєшся - тоді виходить.

Можливо, якби не моя впертість, наполегливість, я б усього цього не досяг. Я почав розуміти ці слова: ти нікому не потрібен, якщо ти сам про себе не подбаєш.

Є такі, хто опускає руки, деякі йшли жебракували, пили, не хотіли жити, щось міняти. А деякі потрапили у геріатричний пансіонат - їх це влаштує, за них і далі все роблять.

Все залежить від волі, мотивації, віри в себе. В тій системі, в якій ми були, нам казали: "Ви інваліди, ви нікому не потрібні, нічого не досягнете. Ви слабаки".

Що далі з інтернатом?

Будуть зміни. Про це BBC News Україна розповіла директорка Олешківського інтернату Тетяна Княгніцька.

Ці зміни будуть частиною обласного плану реформ. Влада розглядає можливість створити на базі інтернату реабілітаційне та паліативне відділення. Перше буде розраховане на дітей, яким потрібне лікування. Друге - на дітей із невиліковними захворюваннями.

Тоді в закладі відкриють більше вакансій для фахівців, що працюють з дітьми з інвалідністю.

Хтось у те повірив і зламався. А когось зламали невдачі: людина пробує - їй відмовляють.

Більшість випускників інтернатів живуть за принципом: "Нам усі повинні". Хотів би, щоб вони почали діяти.

В інтернаті бракувало хороших психологів. Діти не довіряли психологу, яка в нас працювала. Вона все розповідала вихователям. Діти не могли відкритися. Я вважаю, що в таких інтернатах має бути не один психолог, а кілька. Вони мають любити свою роботу, щоб це була місія для них.

Під час навчання в коледжі я знайшов своїх батьків. Коли зустрівся з ними, хотілося дізнатись, чому вони покинули мене. Я їм сказав: "Я нічого від вас не вимагаю. Заробляю собі на життя і живу, як можу. Я просто хочу спілкуватись".

Батько сказав: "Я хочу надолужити втрачене, шкодую, що не був у твоєму дитинстві, але хочу тобі допомагати". Він допоміг і з ремонтом, і з операцією, коли я лікувався. З мамою було складніше. Зараз вона теж зі мною спілкується.

Зараз працюю фахівцем з соціальної роботи в Херсонському центрі соцслужб для дітей і молоді. Закінчив у 2009 році Херсонський державний університет, факультет психології, історії та соціології. Зайнявся громадською діяльністю із захисту прав людей з інвалідністю.

Я також керівник Всеукраїнської організації осіб з інвалідністю "Велід". Є слово invalid. Якщо прибрати "in", то буде valid - це "спроможний", "здатний". Сьогодні я є представником Національної асамблеї людей з інвалідністю в області і радником губернатора з питань дотримання прав людей з інвалідністю.

Мрія - створити власну родину і знайти кохану людину, яка завжди буде підтримувати тебе, стати батьком, бути щасливим.

На мою думку, поки що Україна не готова повністю закривати інтернати. У сім'ях є домашнє насильство. Нам потрібна потужна соціальна служба, яка супроводжує таких дітей. Потрібно також створювати дитячі будинки сімейного типу.

Мені болить, коли закликають закрити всі інтернати. І дають на це 5 років. Це дуже мало. Треба хоча б 20 років на реформу.

Віталій Пронько, актор

Не скажу, що моє дитинство було суперовим.

Мама кинула мене у будинку немовлят. Залишила в директора на столі та пішла. Вона нібито кілька разів намагалася мене віддати. Спочатку мене не приймали без документів.

Потім вона навіть гроші просила за мене. І якось вона психанула, донесла якісь документи та залишила мене там.

У будинку для немовлят я провів близько півтора року. Потім мене перевезли в Олешківський дитячий будинок.

Я досі не розумію, чому мене одразу відправили до розумово відсталих дітей. Мені було тоді чотири роки. Навколо мене були діти навіть у гамівних сорочках - це дуже страшна картина.

Жахливо було з харчуванням для тих дітей. Навколо тебе всі лежачі, манеж посеред групи. Няня там ходить час від часу і дивиться, що ви робите у манежі. Це страшно!

Може, вони подумали: якщо в мене батьки алкозалежні, то дитиною ніхто не займався, а отже, вона відстала? Можливо, я на той момент не подавав ознаки розумового розвитку?

Це мало закінчитися тим, що я не вчився б у школі. Але якимось дивом я потрапив до першого класу.

Що я пам'ятаю зі свого дитинства? Те, що коли я перейшов з того відділення, мене довго принижували. Саме через те, що був звідти.

Діти, якщо десь щось скажу чи когось ображу, називали мене "те відділення". Для мене "те відділення" був найгірший матюк з усіх.

Я відчував себе поганим, не таким, як усі. Мовляв, усі навколо розумні, а я один дурний. Потім я став розуміти, що відбувається.

У мене виникла ідея стати актором. Брав участь у всіх заходах, святах, постановках казок. Учився не боятись публіки, не боятись інших людей.

Був тихою дитиною, постійно мріяв про щось, любив дивитися телевізор, фільми.

Я просив вихователів допомогти мені знайти батьків. Вони знали, що мої батьки алкозалежні. Не хотіли про це розповідати, аби не розчаровувати мене. Ми пробували писати листи батькам, але відповідей не отримували.

З віком я покинув цю ідею. Я виріс і зрозумів, що тепер вони мені не потрібні. Коли мене питають колеги в театрі, що для мене значать мама з батьком, я відповідаю: "Нічого".

У моєму житті цих людей не було, а значить їх не існує. Це не добре, не погано.

В інтернаті нам бракувало уваги. Дітей у групі багато, всі різні, запальні. Якщо ми бачили, що вихователь до когось краще ставився, ревнували.

Я завдяки дитячому будинку побував за кордоном. Багато разів відвідував Німеччину, був у Польщі. Це з позитивного.

Кажуть, що дитячий будинок - це добре. Кого не спитай - всі вдячні. Це все ж таки брехня. Не скажу, що там всі такі погані. Але основна маса викладачів - це не ті люди, яким ми кричимо: "Дякуємо вам!".

Коли вийшов з дитячого будинку, не розумів елементарні речі. Ми виходили звідти, мов якісь мауглі, які нічого, окрім джунглів, не бачили.

Завдяки тому, що ми йшли вчитися після інтернату, ми соціалізувалися.

Я прожив 16 років в інтернаті, а в мене за весь цей час не було статусу сироти. Як мені сказали: "Вибач, не вийшло оформити". В технікумі мені платили стипендію сирітства, знаючи про те, що в мене немає статусу. Вони бачили, що я сирота, немає батьків.

Про коледж у мене хороші спогади. Він мені дав старт у творчості. Там я їздив в на різні фестивалі, конкурси.

Досі є совкові стереотипи, що інтернатівець - обов'язково злодій, стоїть на обліку в поліції, з ним не можна мати справу. Коли вчився в університеті, помічав, як, дізнавшись про моє сирітство, люди починали ставитися до мене з пересторогою.

Інвалідність та сирітство накладали тавро, що ти не такий, як усі.

Я навчався в Херсонського державного університету на факультеті культури та мистецтва, на кафедрі культурології.

Мені посміхнулась доля. Коли ще вчився в університеті, мені зателефонував Олександр Книга, директор Херсонського театру імені Миколи Куліша. Він сказав: "Віталію, ти б не хотів попрацювати в театрі?" Я тільки почув "працювати в театрі", то й кажу: "Звісно!"

Вони вирішили запросити на головну роль у виставі "Каліка з острову Інішмаан" людину з інвалідністю." В Олешківському інтернаті їм розповіли про мене. І мені дали шанс.

Режисер Сергій Павлюк подивився на мене. Повернувся до Книги і каже: "Будемо працювати".

Він мені сказав: "Ти точно хочеш бути актором? Якщо ти налаштований, я не буду до тебе ставитись якось по-особливому. Я буду ставитися, як до всіх. Буду лаяти та хвалити, як і усіх". Я відповів, що саме цього і хочу.

Відтоді я працюю п'ять років. Зіграв у багатьох виставах: "Каліка з острову Інішмаан", "Лісова пісня", "Травнева ніч", "Фея в царстві тролей", "Лускунчик", "Лавина", моновистава "Vitalius".

Фактично до навчання та театру ніхто мене не підтримав у бажанні стати актором. Ніхто в це не вірив. Всі мене намагались відмовляти, пояснюючи це тим, що хвилюються за мене, переживають, щоб мене не образили. Почали розповідати, що театр - це таке месиво, де мене знищать.

І в дитячому будинку я не відчував такої підтримки. Ми поставили виставу випускним класом "Сватання на Гончарівці", де я зіграв Стецька. Тільки викладачка Ірина Миколаївна, яка з нами ставила виставу, і вірила в мене.

А так - домагався всього сам, завдяки бажанню, впертості і тому, що я не слухав, що мені казали.

Вихователі особливого інтересу до мене не виявляли. Вони звертали увагу на проблемних дітей. У мене була купа свят і концертів, треба було вчити постійно слова. Я жив тим, що хотів стати артистом.

Я звик, що я йду вперед, борюся. Коли тебе жаліють - ти розслабляєшся і думаєш, що бідний, нещасний. Багато наших хлопців так і живуть: їм простіше, коли ними опікуються, про них турбуються.

Як на мене, це звичка. Люди звикають до опіки держави з дитинства. Це теж саме, що і алкоголізм. Ось ти звик пити - і складно кинути.

Мрію про хороше майбутнє для своєї доньки Полінки, щоб була щаслива та здорова.

Я їй бажаю всього тільки найкращого, але не все в моїх силах. Якщо я буду бачити Полінку щасливою, то і я буду щасливим.

Ідея з закриттям інтернатів непогана, але нині у нашій країні поки що говорити про це рано. Суспільство до цього не готове. Ніхто не враховує, що у нас кожен день батьки кидають дітей. Їх знаходять у смітниках, на залізничних коліях, вокзалах.

У Німеччині нам показували їхній інтернат. Це не інтернат як такий, а звичайний дім, де живуть багато дітей. Там немає купи наглядачів, вихователів, нянь. Там дитина відчуває, що живе в родині.

Наприклад, як можна закрити Олешківський інтернат? Куди ви подінете проблемних дітей? Яка родина їх візьме?

Припиніть жаліти випускників інтернатів! Люди, які виходять з інтернату, мають розуміти, що їм більше за інших треба працювати, щоб чогось досягти.

Одного разу нас повели до цирку. Заносять один візок з дитиною, інший. Люди бачать, що приїхали діти з інвалідністю, й починають забирати гроші за квитки. Цирк порожніє. Ми зрозуміли, що це через нас. У 1990 роках люди погано розуміли, що таке діти з інвалідністю.

Я приємно здивувався, коли керівництво цирку вийшло до нас і сказало: "Ви не винні у тому, що сталось". Там сказали: "Їдьте до себе в інтернат, ми зараз їдемо до вас". І відіграли у нас в дитячому будинку всю програму.

Коли ми виходили з інтернату, часто бачили, як мами закривали дітям очі. Щоб ті нас не помітили. Навпаки, нехай діти змалку ростуть і бачать, що в суспільстві є такі люди. Виховувати треба толерантність.

Я би хотів змінити ставлення. Багато хто думає, що я бідний, нещасний, що інвалідність - це моя "фішка", яка має викликати жалість. Дурниці! Треба від цього відходити, доводити, що я можу, я хочу, я це зроблю.

Армен Казарян, художник

Про дитинство в мене світлі спогади, як у звичайної дитини. В мене є дві старші сестри, мама, тато. До семи років я ріс у родині в любові та піклуванні. До школи.

У сім років я пішов у перший клас в Олешківському інтернаті. Я там міг вчитися, не був проти. Хотів потрапити в якийсь соціум.

У сільську школу я не міг ходити. На вихідні мене забирали додому.

Навіть коли були якісь негативні моменти в інтернаті, вони всі зрештою виходили в плюс, все знадобилося в житті.

Мені запам'яталися наші поїздки. Нас часто возили в театри, табори, в різні міста, в Карпати. Хоча на візках це складно. Були вихователі, які допомагали нам брати відповідальність на себе.

Я був принциповим і хотів вступати на художника чи дизайнера. Після дев'ятого класу ми не знайшли місце, де б я міг вчитись, після 11-го так само не знайшлося вишу, де були б умови для мене. Я поїхав у Львівський реабілітаційний центр вчитися на живописця.

Під час навчання шукав далі, куди вступити. Подав документи до одного художнього училища у Львові. У день вступного випробування мене до нього не допустили.

Покликали, пояснили, що в папірці вказана потреба в сторонній допомозі. Вказали на якусь смішну причину. Не було доступу до гуртожитку. Я міг потерпіти. Могли б разом щось придумати.

Після цього в мене була депресія. Я не хотів повертатися додому, поки не вивчуся. Знайшов у Запоріжжі факультет дизайну в Хортицькій національній академії. Сценарій майже ідентичний. Там усе було доступно, навіть пандуси усюди. Але була проблема з житлом.

Після цього я вирішив, що в мене немає на це часу.

Я знайшов студію Оксани Оснач в Херсоні. Ми бачились, коли вона приходила на шкільну виставку шкільну. Я її запам'ятав. В студії займаюся півтора року. Там класно.

В інтернаті мені було простіше та легше, ніж іншим. В мене було відчуття, що хтось є, мене захистять. Були діти, в яких абсолютно нікого не було, вони самі по собі. Їм було складно.

Моя родина мене підтримувала. Хочу - туди їду, хочу - те роблю. З друзями з інтернату досі спілкуємось.

З однокласником ми навіть працюємо разом у бізнесі. Закупили обладнання, зібрали трохи грошей. Ми можемо наносити усілякі принти і малюнки на футболки та різний одяг.

У моєму колі знайомих випускників інтернату є чимало успішних.

Багато людей зазнають невдач у житті. Не можна розділяти звичайних і людей з інтернату.

Моя мета - абсолютна самостійність, багато грошей, щоб я міг дозволити усе, що мені потрібно для життя, забезпечувати себе, родину й допомагати іншим.

Мрію реалізуватись, хочеться бути корисним, аби у мене була родина.

Я нормально ставлюся до закриття інтернатів, якщо перед тим зможуть створити альтернативу.

Дитина з інвалідністю відчує булінг у звичайних школах. Навіть якщо є нормальні однокласники, знайдуться ті, хто тобі зламає психіку. Навіть у нас в інтернаті, де всі діти мали інвалідність, хтось над кимось знущався.

Якби я потрапив у звичайну школу, мені б було важко. Треба виховати суспільство, а потім закривати інтернати.

Я ставився до інтернату просто як до школи. І я хотів би змінити ставлення до людей з інвалідністю. Це просто люди - і все.

Мені не подобається, що є туалети зі значком. Я хочу просто в чоловічий зайти і щоб там було зручно.

Якщо мені буде зручно, то буде зручно насправді всім. Це не моя проблема - це проблема суспільства.

Якось я їхав до художньої студії. До мене підійшла жінка, щоб дати грошей. Я відповів: "Дякую, я розумію що ви з добрими намірами, але ви помилились".

Але багатьом людям з інвалідністю таке подобається. Вони люблять акцентувати на цьому увагу: "Я такий бідний, нещасний".

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.