Історичний блог: 1991 рік. Демонтаж пам’ятника Леніну на Майдані

25 років тому – 12 вересня 1991-го – у Києві почали демонтувати пам’ятник Леніну на Майдані Незалежності. Ще існував СРСР, проте усунення комуністичного ідола наочно віщувало близький кінець червоної імперії – гранітний Ленін символізував непорушність і міць радянської влади.

"Гуллівер у країні ліліпутів"

Монумент, встановлений у самому серці Києва в жовтні 1977 року, вважався найбільшим в Україні – висота понад 18 метрів.

Офіційно він мав довгу і пафосну назву "Монумент Великій Жовтневій соціалістичній революції" і складався не лише з фігури вождя світового пролетаріату. Біля ніг майже 9-метрового Леніна, виготовленого з червоного граніту, притулилися вдвічі менші бронзові постаті робітника, селянина, робітниці та матроса. Цю скульптурну групу кияни жартома прозвали "Гуллівер у країні ліліпутів".

В ті часи мало хто знав, що під монументом є таємне підземне приміщення. В ньому керівництво УРСР, відстоявши кілька годин на урядовій трибуні під час військового параду або демонстрації трудящих, чаркувало у вузькому колі з нагоди відповідного державного свята. Потрапити в урядове підземелля можна було виключно з будинку консерваторії.

Встановити на майдані засновника пролетарської держави збиралися ще 1967 року – в товаристві трьох "ліліпутів". Але, кажуть, тодішній лідер України Петро Шелест раптом зажадав гендерної справедливості.

"А чому це біля Леніна троє чоловіків і жодної жінки? – запитав, подивившись на ескіз. – Вони що, в революції не брали участі?"

Авторам довелося ґрунтовно змінювати композицію, і в результаті монумент з’явився на 10 років пізніше.

Між тим, пам’ятник Леніну – далеко не перший з демонтованих на майдані.

Повалення вбитого прем'єра

Ще у вересні 1913 року біля Міської думи встановили пам’ятник Петру Столипіну – прем’єр-міністрові Російської імперії, якого смертельно поранив у Києві Дмитро Богров.

Бронзовий голова уряду стояв у повний зріст на чотирикутному постаменті, біля якого вмостилися алегоричні фігури Скорботи і Могутності – жінка, що плаче, та бородань у шоломі й кольчузі.

Навесні 1917 року, коли Микола ІІ зрікся трону, а імперія припинила існування, монумент перетворився на символ ненависного царського режиму. 15 березня міська газета "Последние новости" повідомила про те, що Комітет об’єднаних громадських організацій м. Києва вирішив "снести памятник Столыпину… Фигура Столыпина будет снята, пьедестал же памятника будет оставлен".

Новина викликала неабиякий ажіотаж – раніше в Києві не скидали жодного пам’ятника. Наступного ранку зібралося стільки тих, хто бажав стати свідками, що натовп ледь стримувала кінна міліція. Нарешті о 15.30, інформує газетяр, "фигура, сначала медленно подвигавшаяся, повисла и затем со страшным грохотом свалилась к подножию памятника".

Кияни, прорвавши кінне оточення, кинулися з криками "Ура!" до Столипіна, що впав. За кілька годин його відвезли на завод "Арсенал", де згодом переплавили.

"Це неприпустимо"

Другим поваленим ідолом майдану став невдовзі Карл Маркс – співавтор "Маніфесту комуністичної партії", першого програмного документу європейського комуністичного руху. Його поставили в лютому 1919-го більшовики, оволодівши Києвом. Але протримався цей пам’ятник лише півроку – його без зайвих газетних оголошень скинули представники наступної влади, денікінці.

За кілька років більшовики, остаточно захопивши владу в Києві, відкрили інший пам’ятник Марксу – майже семиметровий. Але самі ж його згодом прибрали. Це було щось новеньке в житті міста: зазвичай пам’ятники попередньої влади скидала наступна, а тут – та сама.

Річ у тім, що монумент вийшов невдалим. Бородате страховисько викликало купу насмішок, з’явилися анекдоти. Це про нього зауважив Михайло Булгаков:

"Ні. Слів для опису чорного погруддя Карла Маркса, поставленого перед Думою в обрамленні білої арки, у мене немає. Я не знаю, який митець створив його, але це неприпустимо".

Глупої ночі 1933-го одіозний пам’ятник раптом зник. Кияни, що вранці поспішали на роботу, побачили замість Маркса квадрат свіжого асфальту.

"Вічний символ великої революції"

Доля третього поваленого ідола призначалася Сталіну, пам’ятник якому по війні планували встановити на майдані. Після ХХ з’їзду, де засудили кремлівського діяча, цей монумент неминуче демонтували б.

Зганьбленого Сталіна замінили Леніном – універсальним героєм радянських часів, непідвладним будь-якій політичній кон’юнктурі.

1977 року, виступаючи на відкритті монументу, тодішній очільник УРСР Володимир Щербицький заявив: "Пройдуть століття, прийдуть нові покоління. І монумент, який ми сьогодні відкрили, буде вічним символом нашої великої революції, символом торжества безсмертних ідей марксизму-ленінізму".

Головний комуніст України виявився поганим пророком. Ленін простояв менше 14 років. У 1990-му "вічний символ революції" розмалювали графіті, написами "кат!", антиурядовими гаслами. А 1991-го вирішили демонтувати.

Спочатку збиралися закласти вибухівку в стики між гранітними блоками. Тоді один з авторів монумента скульптор Валентин Зноба пояснив, у який спосіб можна прибрати споруду без вибухівки. І навіть розшукав бригаду монтажників, яка колись збирала монумент – вона й здійснила демонтаж. Спочатку зняли бронзових "ліліпутів", тоді настала черга й самого Леніна.

У жовтні 1991 року 84 гранітні блоки (кожен важив 12-16 тонн!) перевезли на подвір’я Музею історії Києва, який містився у Кловському палаці. Пізніше їх передали АТ "Укрреставрація" для повторного використання.

Прибирання Леніна з майдану стало знаковою подією для України і фактично відкрило нову сторінку її історії.