Як люди вдаються до самоцензури?

Багатьом відомі ризики цензури, яка веде до укріплення авторитарної влади, посягаючи на найвищу цінність людини – свободу.

На перший погляд, достатньо не обмежувати ЗМІ, забезпечити прийнятні умови для роботи медіа - і свобода від цензури з часом буде тільки зміцнюватись.

Насправді, механізми цензури дещо складніші. І в першу чергу це радше пов’язане з внутрішньою самоцензурою, ніж з прямими обмеженнями свободи слова від влади.

Крім того, коли ми говоримо про цензуру, йдеться не тільки про медіа, але й про літературу, мистецтво, кінематограф і навіть науку.

Наприклад, на початку двотисячних у США Національний інститут здоров’я, урядова організація, ініціювала перевірку низки наукових досліджень.

Вони стосувались сексуальної поведінки, вживання наркотиків та питань, пов’язаних із боротьбою з ВІЛ-інфекцією. Більшість з перевірених досліджень були захищені на внутрішній комісії і їм поновили фінансування з фондів уряду.

П’ять років потому Джоана Кемпнер з університету Ратжерс в Нью-Джерсі опитала вчених, проекти яких перевірялись урядовою організацією.

Як виявилось, більшість з них після прецеденту вдались до самоцензури. Саме після критики їхніх досліджень вони перестали використовувати так звану чутливу лексику у заявках на гранти, а деякі теми взагалі перестали досліджувати.

Наприклад, одна із опитаних дослідниць, перефразувавши свої заявки, перестала досліджувати "працівниць сексуальної сфери" ("sex workers") і натомість почала працювати з "жінками у ризикових ситуаціях" ("women at risk").

Ця ситуація показує, наскільки крихкою є свобода слова, як легко людина схиляється до самоцензури.

Самоцензура ЗМІ

Так, редактор може уникати різких матеріалів, свідомо чи несвідомо намагаючись уникнути конфліктних ситуацій.

Видавець теж керуватиметься не тільки естетичними преференціями, а й оцінюватиме виданий матеріал на предмет того, чи не викличе він небажаного резонансу.

Інтернет ЗМІ, які залежать від реклами, будуть цензурувати власний контент, тримаючи на думці привабливість видання з точки зору рекламодавців.

Минулого року, проводячи опитування серед західних журналістів щодо того, чому вони після року війни на сході України називали бойовиків "повстанцями" чи навіть "українськими повстанцями", ставлячи їх в один ряд з протестуючими на Майдані, я запитувала, чи існує якась внутрішньоредакційна цензура щодо того, як називати членів озброєних угруповань, які діють на Донбасі. Відповідь була – ні. Просто працює внутрішня цензура, коли з різних причин не хочеться давати надто гострі визначення.

Одним з найбільш ілюстративних випадків самоцензури вважаються трансформації російського медіа-ландшафту. Згідно з дослідженням університету Ліверпуля і Манчестера, яке вийшло ще в 2010 році, російські медіа вдались до самоцензури набагато швидше, ніж держава почала обмежувати свободу слова.

Фактично, масова російська журналістика обігнала формальні обмеження, цензуруючи свої матеріали власними силами. Вчені доходять до висновку, що конформізм російських медіа у більшості випадків – свідомий вибір журналістів.

Люди вдаються до самоцензури, навіть коли їм нічого не загрожуватиме, якщо вони почуватимуться вільніше з інформацією, але внутрішній цензор та прагнення до конформізму робить свою роботу.