Блог історика. 1926 рік: смерть академіка Миколи Біляшівського

90 років тому – 21 квітня 1926-го – в Києві помер науковець і видатний діяч українського руху Микола Біляшівський. До його життя найкраще пасує слово "перший": один з перших українських академіків, перший директор Київського міського музею, автор першого Закону Української республіки про охорону пам'яток історії, культури і мистецтва тощо.

Хоча насправді життя Миколи Федотовича вмістило набагато більше, ніж тільки наукова чи пам’яткоохоронна діяльність.

Він був редактором історичного щомісячника "Киевская старина", одним із засновників Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтв, видавцем – власним коштом! – "Археологічного літопису Південної Росії" (назву "Україна" вживати не дозволяли), фундатором історико-краєзнавчого музею на Волині, одним з організаторів Національного зразкового театру.

Це він "відкрив" Абрама Маневича – побачив на київський фабриці Бауера талановитого розписувача меблів, а тоді знайшов мецената, щоб юнак поїхав навчатися до Мюнхенської академії мистецтв.

Двічі Біляшівський побував депутатом від Київської губернії – у 1-й Державній думі Російської імперії та в 2-му складі Української Центральної Ради.

І все це не рахуючи численних археологічних розкопок, етнографічних експедицій, укладання словників, активної участі в організації художніх виставок тощо!

Така громадська активність вражає ще й тому, що протягом двох десятиліть Біляшівського гризли базедова хвороба й грудна жаба. А останні п’ять років життя ще й допікала радянська влада. Вона з підозрою ставилася до "буржуазного націоналіста" з Центральної Ради.

У 1923 році академіка вигнали з музею, біля витоків якого він стояв і яким керував понад двадцять років. А коли більшовики взялися перевозити Академію наук з Києва до утвореної ними столиці Харкова, Миколу Федотовича викинули зі списків.

"Навіщо нам ця чепуха здалася?" – пояснив партієць, відповідальний за переїзд. Біляшівський тяжко переживав усе це. Не витримавши, відійшов у 58 років.

21 квітня 1926 року академік Сергій Єфремов занотував у щоденнику: "Помер Біляшівський". А 23-го додав: "Вирішив їхати з тілом Біляшівського до Канева".

Записи важливі, адже в багатьох довідниках, а також у Вікіпедії стверджують, ніби Микола Федотович помер 26 квітня в Каневі. Ні, насправді це сталося 21-го в Києві.

26 квітня вранці домовину поставили на пароплав, і жалобна процесія вирушила Дніпром до Канева. Там на пристані труну зустріли голова виконкому і близько двадцяти учасників конференції вчителів, що саме відбувалася в Каневі. Домовилися, що похорон відбудеться о 5-й годині вечора.

Але ж радянська церемонія прощання з небіжчиком не передбачала релігійної відправи. Тому священик з сусідньої Прохорівки, аби уникнути незручних моментів, прибув о 2-й годині та одправив похорон. Було присутнє вузьке коло людей – усі свої.

Проте о 5-й годині представники влади не прибули. Жодної особи! Натомість від конференції учителів приїхали три людини, але вони щось ніяковіють у сторонці. Запитали їх, чи виступатимуть. Кажуть, ще не вирішили.

– А в чому справа?

– Та от же ж – духовенство…

Ага, ось воно що: до Канева хтось уже оперативно повідомив про священика.

– Ні, духовенства не буде.

– Але ж було?

– Було.

– Ну, то нам незручно…

І поїхали геть, не дочекавшись власне поховання.

А може, воно й на краще – не було офіціозу, нещирих промов про нібито більшовицькі симпатії небіжчика тощо.

Ховали академіка Біляшівського на його хуторі біля Канева. Прийшло багато людей з сусіднього села Пекарі. Прощальне слово сказали академіки Данило Щербаківський і Сергій Єфремов.

Останній зауважив, що є різні науковці – одні поводяться як собака на сіні, а інші щедро діляться зі спільнотою своїми знахідками та відкриттями. Біляшівський належав саме до другої групи. Невдовзі крихітним накладом 200 примірників вийшла друком невеличка брошура Андрія Винницького "Микола Теодотович Біляшівський. Його життя та музейна робота", а також відбулося засідання Академії наук, присвячене пам’яті науковця.

Відтоді про М. Біляшівського забули на довгі чотири десятиліття. Наступного разу про нього згадали до 100-річчя, в 1967 році – "Український історичний журнал" приділив ювілярові аж дві сторінки.

Наступного року на його честь назвали вулицю на околиці Києва, а 1987-го, до 120-річчя, відкрили невеличкий пам’ятник біля Національного художнього музею України.

Микола Федотович став родоначальником династії діячів науки і культури. Його син Микола став фахівцем з гідротехніки, доктором технічних наук. Онук Борис – перекладачем і дипломатом, працював 1-м секретарем посольства України в Канаді з питань культури, інформації та зв’язків з громадськістю. А правнук Богдан нині очолює Національний заповідник "Биківнянські могили".