1946 рік: як під час "Київського Нюрнбергу" покарали нацистів

70 років тому – 29 січня 1946-го – в Києві привселюдно покарали на горло нацистських злочинців, які лютували в Україні протягом 1941-1944 років.

Страті передував судовий процес. Його вважали продовженням Нюрнберзького, що розпочався в листопаді 1945-го (тривав паралельно з київським і ще понад півроку після нього). Але в Нюрнберзі судили представників керівництва ІІІ рейху, а у Києві – п'ятнадцятьох тих, хто "відзначився" саме в Україні.

Слідство вели в Москві. Далі 22 томи кримінальної справи передали до столиці УРСР. Сюди ж під конвоєм відправили й підсудних. Їх помістили до Лук'янівської тюрми.

Для судового засідання надали залу Будинку Червоної Армії (нині – Будинок офіцерів на вулиці Грушевського). Перед трибуналом Київського військового округу постали три генерали, один підполковник та військовослужбовці званням понижче – аж до обер-єфрейтора і вахмістра.

Вони під час війни обіймали посади комендантів українських міст (Коростишева, Коростеня, Первомайська тощо), начальників таборів військовополонених, керівників жандармерії різного рівня, військовослужбовців дивізій СС та поліцейських батальйонів. Такі посади означали особисту участь у масових розстрілах або керівництво каральними акціями.

Судове засідання розпочалося 17 січня. Підсудні все заперечували. Але після виступів численних свідків – засідання тривало протягом 11 днів – стався перелам.

"Підполковник Труккенброд ще вчора доводив, ніби він був "винятковим" комендантом: масові розстріли не його справою – їх просто не було при ньому, – повідомляв із зали суду кореспондент газети "Радянська Україна". – Сьогодні, викритий і впізнаний свідками, колишній комендант Первомайська і Коростеня блідне, бурмоче щось нерозбірливе у відповідь на свідчення, що саме він організовував і масові розстріли, і каральну експедицію в Андріївку на Первомайщині, де було розстріляно і повішено понад 130 людей".

Інші підсудні теж визнали свою участь в облавах, каральних експедиціях, розстрілах у єврейських гетто, спалюванні людей живцем та інших злочинах.

Поет Володимир Сосюра, який був присутній на судовому засіданні, написав у ті дні:

За Бабин Яр прийшла година суду!

За нашу кров, за тьми свавільний гніт,

Це зла потвор, і безуму, і бруду

Рука відплати витягла на світ.

Судіть же їх, судіть в ім’я народу…

Виступ прокурора – він зажадав смертної кари для всіх підсудних – передавали по радіо. Натомість не транслювали промови адвокатів, які наполягали: підзахисні лише виконували накази.

28 січня трибунал оголосив вирок: 12 обвинувачених отримали смертну кару. Ще трьох, наймолодших за званням, засудили до каторжних робот у таборах терміном 15 та 20 років.

Наступного дня на площі Калініна – нині Майдан Незалежності – спорудили шибеницю. Хоча тогочасний Карний кодекс передбачав як найвищу міру лише розстріл. Про кару на горло в ньому ані слова.

Невже у Києві порушили закон? Ні.

Річ у тім, що крім Кримінального кодексу, мали юридичну силу укази президії Верховної Ради СРСР. Один з них, від 19 квітня 1943 року, встановлював для "німецьких, італійських, румунських, угорських, фінських фашистських лиходіїв, викритих у скоєнні вбивств і катувань цивільного населення і полонених червоноармійців" особливе покарання – смертну кару через повішення.

Указ передбачав, що виконання вироків слід "здійснювати привселюдно, при народі, а тіла повішених залишати на шибениці протягом декількох днів, щоб усі знали, як караються і яка відплата спіткає кожного, хто вчиняє насильство і розправу над цивільним населенням".

Шибеницю встановили на площі ближче до теперішньої Костельної вулиці. Зібралося близько двохсот тисяч глядачів. Ешафот оточила кінна міліція.

Вдень на площу в’їхали з боку Хрещатика чотири вантажівки. У кожній на соломі лежали по три злочинці в наручниках. Їх підняли, накинули на шию зашморг.

Радянський полковник зачитав вирок. По команді вантажівки від’їхали. Нацисти загойдалися у повітрі.

Мотузка на шиї підполковника Труккенброда обірвалася. За неписаними правилами, ще з давніх часів, такому приреченому дарували життя. Проте глядачі цього не зрозуміли б.

Тому принесли запасну мотузку і повісили вдруге…

Натовп тріумфував. Інваліди, які постраждали від нацистів, милицями лупцювали трупи повішених. Їх зняли лише надвечір і повезли ховати на спецділянці МДБ.

А тих трьох, яких відправили до таборів, згодом амністували – на підставі указу президії Верховної Ради СРСР від 28 вересня 1955 року "Про дострокове звільнення німецьких громадян, засуджених судовими органами СРСР за скоєні ними злочини проти народів Радянського Союзу в період війни".

Після звільнення їх мали вислати до Німеччини. Якщо, звісно, вони дожили до цього моменту.