Блог історика. 1926 рік: як у Києві саджали міліціонерів за корупцію

90 років тому – 15 квітня 1926 року – в Києві розпочався "антикорупційний" суд над керівництвом київської міліції. 113 правоохоронців опинилися на лаві підсудних. То був перший і останній такий процес за всю історію Києва.

Ця унікальна історія розпочалася в липні 1925-го, коли місто накрила хвиля масових арештів.

Гепеушники (працівники спецслужб) "брали" виключно міліціонерів. Київ гудів. Ще б пак, адже ув’язнили начальників губернського, міського, районного рівнів, їхніх заступників, помічників і багатьох підлеглих!

Містом закружляли чутки. Городяни пояснювали арешти злодієм, якого нібито "кришувала" міліція. Мовляв, самі ж "мєнти" надумали його прибрати – надто багато знав. Його затримали й хотіли застрелити під час "спроби втечі".

Але під час втечі стрілець промазав і злодій утік. Попрямував до ГПУ, де виклав, кому з міліцейських начальників скільки заносив.

Насправді ця наївна міська легенда мала під собою ґрунт. Було так: відомий бандит Кельманський на прізвисько Мучник, діставши за вироком суду "вищу міру", повідомив київському прокурору про намір розкрити зв’язок київської міліції з кримінальним світом.

Прокурор вислухав, але… не повірив, настільки неймовірними виглядали свідчення бандита! Проте доручив ГПУ перевірити факти. Невдовзі виявилося, що начальник київської губернської міліції Федір Коваленко через свою дружину Лідію регулярно одержує хабарі від начальників районів, підлеглих і взагалі всіх зацікавлених у вирішенні питань на свою користь. Що начальник промислової міліції Малишев віддає державі лише половину грошей, які збирає за охорону підприємств. Що начальник постачання Лялицький закуповує для міліції канцтовари у приватних торгівців за завищеними цінами, маючи з того чималий "відкат". Що начальник міліції Центрального району Родіон Менабде надсилає до магазинів, які не хочуть давати йому "підношення", наряд міліції з обшуком – ті під виглядом обшуку просто нищать заклад: ламають підлогу, псують товар тощо.

Під час арешту начальник київської губернської міліції Федір Коваленко застрелився у своєму кабінеті. Інших затримали і допровадили до Лук’янівської в’язниці.

Слідству чинили опір. Наприклад, у середині січня 1926-го слідчий Євгеньєв віз із столичного Харкова до Києва важливі документи київської міліції. Дорогою безслідно зникла величенька валіза з тими документами. Слідчий повідомив, що валізу вкрали злодії. Хоча схоже було, що він сам її навмисно кудись прилаштував. Аж тут несподіванка – валізу виявили безпритульні діти і, не знайшовши собі поживи, віднесли "бомаги" з печатками до найближчого відділку міліції…

У березні-травні 1926 року, ще під час слідства, київська газета "Комуніст" почала друкувати низку статей, де викривала підслідних (ще не засуджених!), розвінчувала їхнє професійне та сімейне життя.

Справу "київської міліції" розглядала виїзна сесія Верховного Суду УСРР. Засідання розпочалися 15 квітня у великому залі червоного корпусу Київського університету (тоді називався Київським інститутом народної освіти).

На лаві підсудних сиділи 113 осіб. Серед звинувачених виявилося 16 членів партії, що виглядало скандалом, адже держава подавала партійців як кришталево чесних людей, з яких інші мають брати приклад.

Головував член Верховного суду Романов. Також справу слухали члени Верховного Суду Тетін, Кумбикевич і Усачов. Звинувачення представляли троє – прокурор Верховного Суду Пригов, прокурор Києва Зорін і його помічниця Короткая. Захист складався з 17 адвокатів.

Потрапити на засідання могли обрані, які мали перепустку. Газета "Комуніст" щодня подавала репортажі свого кореспондента Аграновського із залу суду.

Засідання розтягнулися на півтора місяці. Судді допитали 120 свідків і вислухали 13 експертів. Більшість підсудних не визнали своєї провини. Інші розуміли, що виправдувального вироку не буде, а тому визнавали провину лише за окремими пунктами. Проте всі категорично заперечували участь у діях, що мали ознаки організованої злочинності – за таке саджали надовго.

Прокурори натомість доводили існування саме організованої злочинної групи. Наприклад, її учасники створили умовну мову. "Жандармом" називали міліціонера Поліщука, який за дорученням начальника губернської міліції Ф. Коваленка приїздив до начальників районних міліцій по гроші. Самі ж гроші звалися "транспортом на Київ" тощо.

Адвокати робили акцент на колишніх революційних заслугах підзахисних. Приміром, начальник міліції Центрального району Родіон Менабде за свою революційну діяльність був засуджений до смертної кари ще царським судом 1913 року. Інші корупціонери теж мали бездоганні більшовицькі біографії.

28 травня оголосили вирок. Чотири керівники київської міліції дістали "вищу міру". Їхнє прохання про помилування було відхилено. Надвечір 1 червня їх розстріляли. Інших міліціонерів засудили на терміни від 7 до 10 років. Дружини, які "працювали" посередницями у одержанні чоловіками хабарів, дістали від 2 до 5 років.