“Темний туризм”: подорожі, про які не заведено говорити

Після нещодавнього серіалу "Чорнобиль" популярність турів у це місце екологічної катастрофи злетіла до небес. Але ще до серіалу Чорнобиль охрестили "перлиною українського туризму".

За даними Міністерства екології, у 2018 році зону відчуження відвідали 63 тисячі людей. Це майже у вісім разів більше, ніж було ще п'ять років тому.

Я їздила в Чорнобиль і Прип'ять на початку 2000-х у рамках студентської конференції. Тепер, якщо ви іноземець, поїздка на один день обійдеться вам у сто доларів.

"Мертве місто" не самотнє у своїй популярності. Подорожі до місць трагедій, геноцидів, ув'язнення та катаклізмів мають назву "темний туризм" (в англійській мові є низка синонімів — dark, black, grief tourism тощо).

Хоча сам термін досить молодий, історія цього явища дуже тривала: масові відвідини Колізею у Давньому Римі, коли глядачі приходили подивитися на смертельні бої гладіаторів, — це подія такого ж штибу.

Розрізняють танатотуризм (концентраційні табори), некропольний туризм (кладовища, як-от Личаківський цвинтар у Львові чи Пер-Лашез у Парижі), туризм катастроф (Чорнобиль), містичний туризм (Стоунхендж, озеро Лох-Несс, окультні місця) та інші напрями.

Є окрема індустрія, яка спеціалізується на темному туризмі. Один із напрямів — постконфліктні території або ті землі, де й зараз триває війна, наприклад, Сомалі. Деякі фірми возять туристів у Північну Корею чи конфліктні пострадянські території, наприклад, Карабах.

І тут, окрім питання етичності, постає проблема безпеки таких подорожей для туристів.

Згадаймо історію американського студента Отто Вомбієра, який у складі туристичної групи відвідував КНДР наприкінці 2016 року. Його ув'язнили за "скоєння ворожого акту" проти країни (спробу вкрасти пропагандистський плакат з готелю) та засудили на 15 років трудових таборів.

Отто Вомбієр впав у кому в північнокорейській в'язниці. Через 17 місяців після ув'язнення його привезли на батьківщину в несвідомому стані, де й помер.

Відтоді КНДР для американців з країни, не рекомендованої для поїздок перетворилась на країну, заборонену для відвідування без спеціального дозволу від Держдепу.

Дуже дорогий туризм

Організований темний туризм — це дуже дорогий туризм і в такі тури їздять люди з розвинутих країн.

Хто вони? Любителі скорботи? Ті, хто переситилися звичними подорожами?

Ними можуть бути й ті, хто "колекціонує" країни, тобто хоче відвідати всі країни світу.

Англійський актор Дом Джолі, який 2010 року видав книжку "Темний турист" (The Dark Tourist: Sightseeing in the world's most unlikely holiday destinations) каже, що для нього темний туризм — це спосіб доторкнутися до історії.

Ті, хто цікавиться питанням, можуть навіть звернутися до робіт Інституту вивчення темного туризму (The Institute for Dark Tourism Research) на базі Університету Центрального Ланкаширу у Великій Британії. А прихильники Netflix можуть подивитись новозеландський документальний серіал "Темний турист" (Dark Tourist) 2018 року.

Популярні напрямки темного туризму

Північна Корея

Країна відкрила двері для туристів наприкінці 1980-х і наразі її відвідують тисячі людей на рік.

"Перлина" північнокорейського туризму — мавзолей Кім Ір Сена та Кім Чен Іра, розташований у столиці Пхеньяні. Іноземні туристи мають доступ до мавзолею двічі на тиждень у супроводі місцевих гідів, наданих урядом.

Меморіальний комплекс і музей 11 вересня

Музей нью-йоркської трагедії побудували в 2014 році у кратері від зруйнованих веж-близнюків Всесвітнього торгового центру.

Аушвіц-Біркенау

Колишній нацистський концентраційний табір на території Польщі перетворили на музей у 1955 році. 2017-го музей відвідали понад 2 мільйони людей.

Руанда

В Руанді є кілька місць пам'яті масового геноциду 1994 року, коли, за різними оцінками, загинуло від пів мільйона до мільйона людей.

Туольсленг

Музей геноциду "Туольсленг" у столиці Камбоджі Пномпені відкрився у 1980 році. Колишня школа була в'язницею за режиму Червоних Кхмерів, де катували і вбивали. Музей зберігає величезний фотоархів тодішніх в'язнів-жертв режиму.

Я розпитала українських мандрівників, які їздять "складними" країнами або регіонами, куди не ступає нога звичайного туриста, чим їх приваблюють постконфліктні території?

Оксана Лоїк

мандрівниця, про Афганістан та Пакистан

Я б не ділила світ на країни "чорного" та "білого" туризму. Ці явища присутні у кожній країні.

Можна захоплюватись "прилизаними" містами Казахстану, а потім від'їхати на якусь сотню кілометрів від Нурсултану і пити чай, зварений на кизяках з майже червоної води.

Можна блукати у смітті вулицями Кабулу, а потім потрапити в райони міста, де розумієш, що "Афганістан" і "розкіш" - цілком тотожні поняття.

Можна захоплюватись архітектурними дивами Еміратів, а тоді жахнутись умов, у яких живуть заробітчани.

У моїй колекції з сорока країн більшість - не надто привабливі для туристів. Але з тих, які вважають небезпечними - Афганістан та Пакистан. Обидві мене позитивно здивували.

Я думала, що їду в глухе темне Середньовіччя, а приїхала в банально бідну країну (Афганістан) та країну разючих контрастів (Пакистан). Жодної хвилини не відчувала там страху і була заворожена їхнім туристичним потенціалом.

Я не прагну розказувати, як безпечно в Афганістані та що все, поширюване ЗМІ, - це легенди. Ні, це все правда!

Просто зсередини все виглядає зовсім інакше - афганці живуть звичайним рутинним життям, а про всі теракти, як і решта світу, дізнаються із телевізора.

Пакистан, попри консервативний імідж, - абсолютно вільна країна, де можна собі дозволити і голі руки, і алкоголь, куплений у спеціальних точках чи у місцевого населення, і веселі гулянки (в умовах відсутності нічних клубів).

І попри все, ці країни - не для кожного. Щоб туди поїхати… ні, не обов'язково бути сміливим. Але потрібно забути все, що ти знав про них досі, сильно вірити в людей та людяність і бути готовим до пригод.

Костянтин Симоненко

перший українець, який відвідав усі країни світу, про Сомалі

Відвідати всі країни світу було моєю початковою метою і давньою мрією. Усі країни — це саме всі, включно із Сирією, Сомалі, Єменом. Їздити до небезпечних країн я почав саме тому, я просто мав там побувати заради здійснення своєї мрії. Потім вже втягнувся, так би мовити.

Відвідування небезпечних територій, наприклад, Сомалі — це не знайомство з якимись визначними пам'ятками або красою природи, їх тут немає. Це абсолютно незвідана, смертельно небезпечна і повна адреналіну територія.

Уявіть, я йшов вулицями зруйнованого міста серед руїн колись гарних італійських маєтків, назустріч напівголі місцеві тягли на плечах тигрових акул... Ліворуч і праворуч від мене йшли автоматники в шльопанцях і з гранатами за поясом. Я відчував себе космонавтом.

Але не варто думати, що мандрівники, які їдуть в такі країни, - божевільні та безстрашні екстремали. Подібні поїздки дуже добре готують.

Передусім, це вивчення країни: де небезпечні зони, де відносно безпечні, коли не варто їхати, а коли в країні відносне затишшя і можна ризикнути. Завжди дуже ретельно вибираю приймаючу сторону, яка буде мене супроводжувати, і якій я, по суті, довіряю своє життя.

Зазвичай я користуюся рекомендаціями знайомих професійних мандрівників, які вже були в країні і користувалися послугами місцевих провідників.

Світлана Ославська

журналістка,авторка книги про Туреччину "Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії", про турецький Курдистан

Вперше я потрапила до Східної Туреччини (регіон цей ще називають Турецьким Курдистаном) у 2013 році, і одразу - в Діярбакир, неофіційну курдську столицю.

Тоді якраз був період потепління стосунків курдів і Туреччини і я багато провела в старому місті Діярбакира, ходила вузькими вуличками, дивилася, як бавилися діти і віталася двома мовами - курдською і турецькою - з жінками, які сиділи на порогах будинків або пекли хліб у печах надворі.

Це старе місто буде сильно зруйноване вже за кілька років, коли конфлікт загостриться знов.

Подорожувати було безпечно - ми з колегами-волонтерами багато їздили автостопом, люди були загалом раді бачити іноземців, бо це не дуже туристичні регіони, там немає втоми від туристів і немає ще відпрацьованих схем, як заробляти на тобі.

Але в усій Туреччині існує пристойне автобусне сполучення, тому автостоп - не єдиний спосіб там пересуватися.

Діярбакир, Мардін, Антакія, Ван, Шанлиурфа та інші регіони східніше та південніше від Ґазіантепа приваблюють людей, які шукають спадщину і архітектуру, або які просто хочуть знайомитися з людьми і дивитися на те, як вони живуть.

Даша Непочатова

співзасновниця Creative Women Space, про Національний меморіал і музей 11 вересня у Нью-Йорку

11 вересня 2001 року, у день, коли стався теракт у Нью-Йорку, я працювала у Великій Британії у тренінговому центрі британської організації дівчат-гайдів і ми разом з ними бачили падіння веж-близнюків у прямому ефірі.

Той день назавжди залишив відбиток у моєму серці. Поїхати на місце трагедії стало моєю мрією.

Вперше я потрапила до Нью-Йорка через 16 років після трагедії. Мені не сподобалося це місто через його постійний шум і натовп.

Але, на диво, в ньому я знайшла місце, де почувалася добре: Граунд Зіро - частина нижнього Мангеттена, де стояли вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру.

Це місце спокою, утворене з неспокою. Місце тиші, народженої з шуму. Тут все пронизано колективним контактом зі смертю. Я почала повертатися сюди знову і знову. Граунд Зіро стало моїм місцем сили.

Це музей, у якому неможливо рухатися швидко, бо крім візуальної інформації, в ньому величезні пласти психологічної інформації, яку ми зчитуємо всім тілом на рівні несвідомого.

Окрім того, що музей розповідає про одну з величезних трагедій XXI століття, він ще показує те, як американці проживали горе від втрати близьких та знайомих.

Владислав Романович

мандрівник, про Сирію та Пакистан

Я прагнув відвідати Сирію та Пакистан, аби побачити тамтешні численні історичні пам'ятки, та тому, що цікавлюсь подіями в світі. Хотів подивитись, як там насправді, а не з екрана телевізора, і переконався, що це — дві різні картинки.

Сирія, де я був двічі (у 2018 та 2019 році), лише за рік загоїла багато своїх ран, особливо в очі впадає інфраструктура та нові будівлі. Мирне життя повертається у міста.

Пакистан для мене — це країна з найгостиннішими людьми у світі. Так, люди живуть незаможно, проте намагаються якнайкраще показати свою країну. Чемні, виховані, доброзичливі. Майже кожен знає англійську, що мене дуже здивувало.

У ЗМІ сюжети про такі країни показують з точки зору небезпеки, війни, терору, проте реальність дещо інша.

Вулична злочинність у Сирії чи Пакистані майже дорівнює нулю. А уявити, що хтось вкраде твій телефон чи гроші, або підніме руку на гостя, — взагалі на рівні фантастики. Я спокійно залишав свій рюкзак з макбуком чи телефоном у Алеппо та Лахорі — і ніхто навіть не дивився на нього.

Дар'я Анцибор

фольклористка та мандрівниця, про культуру пам'яті

Місця, пов'язані з певним травматичним, трагічним досвідом цікаві для мене з багатьох причин, починаючи з історичної, закінчуючи суто практичною.

Мені цікаво, що музеї роблять для того, аби не просто донести історичний матеріал, але й змусити відвідувачів по-справжньому осягнути жах трагедії.

Наприклад, в "Аушвіці" я була двічі, і досвід був геть іншим. Там є організовані екскурсії, і першого разу екскурсоводка закцентувала на зображенні повсякденності в'язнів - вона детально описувала спогади про життя в бараках, з усіма нюансами харчування, антисанітарії тощо. І це справило на мене колосальне враження.

Другого разу екскурсоводка більше розповідала про статистику, намагалася показати весь страх трагедії. Але наш мозок не здатен усвідомити, що таке 3 000 чи 30 000 загиблих. Він тільки усвідомлює, що це дуже багато.

І якраз тому для мене відвідання меморіалів та інших пам'ятних місць - це спосіб відчути та поспівчувати. І водночас проаналізувати, як цей досвід можна було б використати в Україні.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!