На візку через всю планету: подорож Миколи Подрезана

У 38 років киянин Микола Подрезан потрапив у аварію і травмував хребет. Зараз йому 65, він побував у 55 країнах світу, проїхав п'ять континетів, подолавши у подорожах літаками, потягами, машинами понад 230 тисяч кілометрів.

Все це українець зробив на інвалідному візку.

Про перемогу над собою, пандуси перед пам'ятками ЮНЕСКО, світанок над Гімалаями - Микола Подрезан розповів ВВС News Україна.

Відкриваю планету попри свої 65

У 2004 році я взяв участь у першій всесвітній естафеті олімпійського вогню, ніс факел на відрізку у Києві. І ця подія мене дуже надихнула.

Я вирішив, що українець навіть на візку може зробити щось подібне і почав їздити світом з олімпійським факелом і нашим прапором. Вирішив відвідати всі країни, де побував олімпійський вогонь.

Так розпочався проект "Планета Земля. Погляд з інвалідного візка".

У 2011 році я стартував на нульовому кілометрі на Майдані Незалежності, звіди поїхав в аеропорт, далі - на захід до Торонто, до Канади. Потім знову від'їжджав з України та повертався.

Через сім років і шість континентів я повернувся на те саме місце зі сходу, з Австралії. Так я проїхав 26 країн світу, де побував Олімпійський вогонь.

Зі мною їздив олімпійський смолоскип, український прапор, маленький глобус і моя дружина Наталя.

Я щаслива людина, я відкриваю планету, не зважаючи на свої 65 років, у мене співає душа. Мені цікаво подорожувати, це моє життя.

Я ніколи не забуду, як сходить сонце над Гімалаями. Рано вранці я стояв на балконі, перед нами простиралась долина Катманду, за нею майже поряд (а насправді - за 70 кілометрів!) - гряда гір восьмитисячників, одна з яких Еверест, цикади співали гучніше за хор Вірського, внизу піді мною були хмари і над горами сходило сонце.

На мисі Доброї Надії у Африці ми стояли на скелі, у дивовижному місці, де об'єднуються води Атлантики та Індійського океану. Перед нами на тисячі кілометрів була вода. 4 тис. км вперед - і там Антарктида, 7,5 тис. км води праворуч - і там Аргентина, 10 тис. км води ліворуч - і там Австралія.

Я залишив напис "Тут був Микола з Києва" на стіні біля студії Abbey Road у Лондоні.

Проніс наш прапор біля пірамід Гізи у Єгипті, хоча там заборонені будь-які акції і прапори.

У мене була унікальна зустріч у Лозанні з президентом міжнародного Олімпійського комітету Томасом Бахом. Ніхто з олімпійських факелоносців у світі, а тим більше на візку, не повторював глобальний шлях олімпійського вогню. Український прапор був першим національним прапором, який побував у нього в кабінеті і який він підписав.

"Долетіти сухим та чистим"

Всі подорожі і перельоти я планую сам. Обираю пристосовані для мене готелі, дивлюсь, де дешевша їжа. Але пригод у нас вистачало.

Одного разу під час перельоту на Шрі-Ланку загубились на пересадці у Дубаях наші валізи разом з моїм візком, на два дні я залишився без ніг.

Дуже складно буває у довгих перельотах, бо я не маю змоги піти до вбиральні і думаю, як це - лише долетіти сухим та чистим.

У одному дуже гарному і здавалося б повністю пристосованому до мене готелі в Афінах був такий вузький прохід у коридорі, що я не міг заїхати. Іноді важко буває, але чого сидіти вдома?

"Піднімали, як валізу"

Я поїхав світами, щоб подивитись, як там все влаштовано для людей з інвалідністю, щоб порадити, що в Україні можна змінити, як адаптувати пам'ятки України, щоб їх могли відвідувати люди з інвалідністю. Ділюсь тут своїм досвідом.

В Україні я проїхав теж багато пам'яток. На жаль, більшість з них не пристосовані до мене. Іноді люди піднімали мене, як валізу, і кудись несли.

Я не можу заїхати майже у всі магазини на Хрещатику. 26 років, що я на візку, я не був у Національному історичному музеї, Лаврські музеї не пристосовані до мене, у святій Софії я не всюди можу потрапити.

Але у Києві вже є і адаптовані місця - це театр ім. Франка, наприклад, музей історії Києва, Мистецький Арсенал, Володимирський собор.

Підйомник на три сходинки

У нас чиновники кажуть, що не можна ставити пандуси, бо це спотворює пам'ятки ЮНЕСКО, фасади. Але я бачив такі пам'ятки у світі, бо їх змінювали для людей.

Перед пам'яткою ЮНЕСКО, храмом Кутуб-Мінар у Делі, стоїть дебелий такий пандус. В одному з найвеличніших музеїв світу, в Акрополі в Афінах, мене піднімали на височезному, приладнаному до музею підйомнику, щоб я і там побував.

Я зміг піднятися на самий верх ратуші Мюнхена, бачив адаптований для інвалідів смітник у Стокгольмі і вуличний фонтанчик у Філадельфії з питною водою, зроблений для звичайних людей, трохи нижчий для людей з особливими потребами і для домашніх тварин. Підйомник навіть на три сходинки є у палаці Пітті у Флоренції.

Ми повинні міняти нашу країну. Поїздки за кордон - це дуже великий каталізатор для людей, щоб спитати у себе: що зробити так, щоб у нас було краще.

Без ремонтів, але з подорожами

Щоб об'їздити всі заплановані країни з маршруту олімпійського вогню, ми продали нерухомість - кімнати у комуналці. Ми так і не знайшли спонсорів, які б допомогли нам організувати подорожі.

Ми з дружиною займаємося підприємницькою діяльністю, я надаю консультації, ще здаємо в оренду одну квартиру. Ми живемо скромно, без ремонтів, але з подорожами.

Іноді нам допомагають друзі, знайомі, у яких ми зупиняємось - у кума в Канаді, у моєї давньої подруги у ПАР та друзів в різних місцях США, у однокурсників у Новій Зеландії, Австралії та Непалі.

Нас дуже тепло зустрічали і допомагали дипломати. Посол у Канбері ніс мої валізи. У Вашингтоні посольство розмістили нас у себе. Так само нам подарували ночівлю наші дипломати у Каїрі та Токіо.

"Я не інвалід"

Людина повинна ставити мету і працювати над її досягненням. Я поставив собі таку мету - повторити шлях Олімпійського вогню навколо світу. Я відчув, що переміг всі обставини, коли завершив подорож.

Травма хребта забрала у мене можливість ходити, але я їжджу швидше, ніж ви ходите. Інвалідом мене робить суспільство.

Якщо б суспільство вважало, що я повноцінна людина, то воно було б зацікавлене в тому, що, якщо я не ходжу, то я міг би їздити на роботу на візочку. Я не хочу, щоб мені не платили пенсію. Навіщо мені платити пенсію, якщо я вважаю та відчуваю себе молодим?

Але в першому документі, який мені видала держава після травми хребта у 1992 році, було написано - "нетрудоспособен, нуждается в постоянном постороннем уходе."

У мене було дві вищі освіти - інженер і режисер - при чому ні там, ні там ноги не були потрібні.

Сьогодні мій досвід, на жаль, дуже важливий для атошників, коли я бачу, що сидить на візочку десантник, людина зі стрижнем, який добровольцем пішов під кулі.

У нього немає ноги, але в мене немає двох ніг вже 26 років і я слабкий фізично. Я показую йому глобус, де я вже був, які країни проїхав без двох ніг і питаю - хочеш плакати, життя закінчилось, питаю?

Я спілкуюсь з такими людьми, ділюсь тим, що пережив я. Життя триває попри все.

...