"Ну коли ж воно прилетить". Як живе Харків під загрозою обстрілів

Вже протягом місяця у Харкові відносно спокійно. У місті чути звуки вибухів. Але прильоти фіксують по селах та селищах поблизу Харкова. Більшість повідомлень у чатах про повітряну тривогу супроводжується вже класичним - “Вильотів з БНР немає”.

Та розуміння того, що нічого не завершено і може прилетіти будь-коли, не полишає. Тиша не заспокоює, а ще більше нервує. Одна з моїх співрозмовниць, повернувшись до міста з евакуації, постійно очікувала вибухів:

“Було таке внутрішнє очікування - ну коли ж воно прилетить, коли ж воно розпочнеться. І чим довше не прилітало, тим сильніше воно напрягало”.

І у цьому неспокої мене найбільше дивують люди. Люди, які дають вистави просто неба, або відкривають абсолютно новий бізнес, попри загрозу втрати все.

Новий бізнес посеред війни

“Це не бізнес. Це ідея. Ми хочемо відкрити велику ферму та дати робочі місця. Це не потребує спеціальної освіти. І хочеться, щоб люди приїжджали до нас, на Харківщину”, - каже мені Юлія Герасименко.

Ми стоїмо посеред приватної садиби Герасименків. Розташована вона в одному з районів Харкова. П’ять місяців тому тут була територія для вигулу собак. В подружжя двоє вівчарок. Зараз майже весь двір відведено під новий бізнес.

Чому вирішили вирощувати їстівних равликів та ще у місті, де є загроза прильотів, Юлія не може точно пояснити. Каже, минулої весни від божевілля війни її врятував город.

“Не знаю, може земля силу давала - я собі так уявляю”, - розмірковує жінка. Тож вирішили взятися за щось близьке до городництва.

За фахом Юлія - лікарка-педіатр. Її чоловік до повномасштабного вторгнення займався автівками. 17 років він будував власне СТО. Справу його життя в один момент зруйнувала російська ракета. Подружжя каже - літало через їхню садибу, були прильоти неподалік, по вулиці.

“Ми не знали як нам бути далі. І як взагалі жити, дуже були раді, що ми живі, що будинок наш цілий. Страшно, так, але треба щось робити і ми впевнені, що скоро буде перемога”, - каже Юлія.

Равликові будні

Будувати абсолютно новий бізнес подружжя почало у січні цього року. Для стартового капіталу довелося продати автівку. Інвестори поки що не готові вкладатися у новий бізнес у зоні бойових дій.

Герасименки придбали 60 кілограмів равликів. З сараю зробили так званий маточник - місце, де молюски паруються та відкладають ікру.

Новоспечені равлиководи кажуть: створили такі гарні умови для молюсків, що ті дуже швидко назбирали їм 30 кілограмів ікри. Її називають перлинами Афродіти. Ікринки справді схожі на маленькі перлинки. Вважаються афродизіаками, дуже корисні та дороговартісні.

Юлія озвучує ціну у тисячу євро за кілограм у Європі. Зараз фермери зайняті пошуком найкращого рецепта посолу ікри.

Частину ікри відклали в інкубатор і вже почали висаджувати малька на підготовлені поля з щитами та спеціальною травою.

Автор равликового поля - Сергій Єншин, він співвласник ферми. За фахом будівельник. Ідеєю захоплений не менше Юлії та Миколи. На моє питання, чи не страшно починати новий бізнес у місті, яке все ще під загрозою обстрілів лише знизує плечима:

“Якщо усього боятися, то навіщо щось розпочинати?”

Весняний Харків

Рік тому, прогулюючись центральними вулицями Харкова, ми раділи кожній автівці на дорозі. Напруга відчувалася просто у повітрі. Навіть звичайне фотографування квітів у саду Шевченка викликало підозри. Нас із колегами перестрів військовий, який цікавився, що саме ми знімаємо та для чого.

Чи не єдиним кафе, яке працювало, був культовий харківський “Кристал”. Там готують класичне морозиво “Білочка” - пломбір, горішки, вершки з гарячим шоколадом. Рік тому там завжди були вільні столики. Попри небезпеку - тоді прилітало по місту з артилерії - ми обирали місця на вулиці. Були дурні чи сміливі - поки що не вирішила.

Зараз дістатися до “Білочки” важко. Майже завжди кав'ярня переповнена. Офіціанти збиваються з ніг, намагаючись встигнути із замовленнями.

“Таке враження, наче ніхто у місті не працює. Наче усі у довготривалій відпустці”, - каже мені Тетяна Світкова.

Вона місяць як повернулася до Харкова з Польщі. За кордон виїхала на початку повномасштабного вторгнення, в Тетяни двоє дітей дев'яти та трьох років. Її квартира на Салтівці, у будинку - три влучання.

Сусіди, які залишалися в мікрорайоні, кажуть: минулого року Салтівка була воротами до пекла. Адже тут чи не щодня щось палало чи вибухало. Та Тетяна каже - помічає війну навіть зараз у відносній тиші:

“Сліди війни в місті є. І цей дух війни він, звичайно, не зник. І ці сирени, і ці забиті вікна. Звичайно, що зелень маскує ці сліди. І здається, що не все так погано. І кількість людей психологічно маскує це все”.

“Моє крісло мене врятує”

У Харкові зазвичай спочатку вибухає і лише згодом лунає сирена. Все через короткий час підльоту ракет з Бєлгорода - менше хвилини. Мабуть, тому харків’яни перестали активно реагувати на попереджувальні сигнали.

У чатах слідом за червоними позначками з сиреною йдуть повідомлення, за якими можна визначитися, чи варто лякатися.

“З БНР вильотів немає” - є час у спокої випити кави, “Всі в укриття! Летить ракета!” - варто подумати про пересування до трьох стін. Хоча дехто, судячи з внутрішніх чатів будинків чи районів, рахує ракети на балконі. (Абревіатуру "БНР" жартома використовують щодо Бєлгородської області Росії, за аналогією із самопроголошеними "ДНР" та "ЛНР" на території України).

Останнім часом у Харкові відносно тихо. До міста частіше доринають вибухи з передмістя. Росіяни унадились до Циркунів, били по Мерефі та Липцях С-300.

Деякі з цих вибухів добре чути в районі Тетяни. Гуляючи з дітьми на майданчиках, вона підмічає реакцію інших мам на тривоги:

“Є мами, які навіть не звертають увагу, а були такі мами, які забирали своїх дітей і йшли до дому. Я, звичайно беру телефон та дивлюся, чи є вильоти з БНР”.

Коли повернення до Харкова було ще у планах, Тетяна у Польщі звернулася до психолога. Зараз їй легше заспокоїтися та не лякати своїх малих:

“В мене є такий настрой, я не лякаюся, коли сирени, коли чути вибухи і вони також цього не відчувають”.

Тетяна вважає, що сховок від ракет - доволі умовна річ. Один з прильотів у багатоповерхівку, де живе її сім’я, стався просто у підвал:

“Сусідка, яка була тут усю війну, в неї є крісло м’яке. Вона сідає в нього і каже: мені здається, що воно мене врятує. Вона розуміє, що це брєд божевільного, але вона каже: знаєш, мені там спокійно”.

Мабуть єдине, чого зараз найбільше боїться Тетяна, - що росіяни поновлять масовані обстріли міста, і їй знову доведеться тікати з Харкова з дітьми.

Схованка у театрі ляльок

Нас з колегою пригощає кавою головна художниця харківського лялькового театру Наталія Денисова. Ми сидимо на кухні справжнього театрального підвалу. На початку війни він перетворився на бомбосховище та притулок. Тут жили актори та робітники театру, їхні друзі та знайомі.

“Ми називали свій театр ковчегом. Тому що було дуже багато людей. Було 17 дітей із сотні людей, було 14 котів, 5 собак, дві криси, черепаха і наші тварини, які живуть в театрі. В нас постійно було багато транзитників, які тут ночували, залишалися на декілька днів, приходили до тями, їхали”, - пригадує Наталія Денисова.

Тут були занедбані та темні підвали, каже художниця. Сиро та душно. Зараз же є світло, вода, тепло та каналізація. А кухня виглядає справжнім артпростором. Усе це театрали робили самотужки та за допомогою волонтерів.

“Ми постаралися придумати так, щоб цей простір міг приймати, в залежності від кількості людей, все більше і більше”, - пояснює Наталія.

Це сховище розраховане не лише на трупу театру, а й глядачів, які приходитимуть на вистави.

Гра просто неба

Наприкінці березня Харківська обласна військова адміністрація з міркувань безпеки заборонила будь-які культурні заходи у приміщеннях. Організовувати виставки, спектаклі, концерти можна лише у трьох місцях, які, на думку чиновників, можуть убезпечити глядача, - виставковому “ЄрміловЦентрі” у підвалі університету Каразіна, малому залі оперного театру та метрополітені.

Вистави просто неба обмежені у кількості відвідувачів. Їх має бути не більше пів сотні.

Це рішення змусило акторів вийти у двір лялькового театру. Цей простір, попри невелику площу, дуже затишний. Високі стіни будівлі зі старої червоної цегли не давлять, а наче захищають.

Робота журналіста дозволяє побути за лаштунками. Щоправда, тут вони умовні, як і сцена, за яку править килим. Актори “проганяють” виставу за твором Миколи Гоголя “Майська ніч”. Через брак місця свої рухи корегують просто під час репетиції.

“Нівелюється цей кордон між глядачем і сценою. По суті ось сидить глядач і тут же виходить актор і грає. Це більше прийом вуличного театру починає працювати. А деякі вистави були розраховані на те, що це камерно, що зараз глядач дивиться на маленьку лялечку”, - пояснює особливості гри просто неба актор театру Павло Савельєв.

“Вуличні спектаклі - це приголомшливий напрямок. Але для цього потрібно робити окремі вистави. Добре, що в нас виходить все це винести у двір і це працює. Затребуваність театру в глядача є і ми намагаємося її закрити”, - додає Наталія Денисова. За годину до вистави вона підправляє декорації та ляльок. У цій виставі вони всі з тканини.

А у холі театру потроху збираються ті, кому пощастило придбати квиток. Серед натовпу бачу колегу. Вітаюся, питаю, чи не за роботою вона прийшла. Та щасливо посміхається - ні, просто давно хотіла потрапити до лялькового театру.

“Хочеться вже якось трішки видихнути. Нелегкі часи. Але подарувати собі декілька годин такого приємного, що колись було у мирному часі, це необхідно психологічно”, - ділиться зі мною інша глядачка Альона Якутіна.

До місць глядачів проводить головна режисерка театру. Люди схвильовано розсаджуються по лавах, приймаючи теплі пледи, розкладені тут же. Стільцями займають проходи і затримують дихання. На імпровізованій сцені загоряються вогні і западає та сама гоголівська ніч.