"Найбільше боюся, що Кривий Ріг стане прифронтовим". Як живуть діти з інвалідністю в Україні

"Що таке війна?" - запитує 14-річна Єва, граючись у шкільній бібліотеці з однокласниками.

"Я знаю, що війна - це літаки, гелікоптери, танки, ракети, бомби та дрони", - підсумовує вона.

Єва, народжена з епілепсією та помірною інтелектуальною інвалідністю, розуміє, що війна - це коли хтось на когось нападає, але не більше того, пояснює її мати Анастасія Павлова.

"У неї розуміння п'ятирічної дитини, і вона часто плутає українських солдатів з іншими. Вона не до кінця розуміє, хто з ким воює", - каже вона.

Єва та її мама живуть у Кривому Розі.

Єва ходить до школи, де навчається 233 дитини з особливими освітніми потребами. Коли звучать сирени повітряної тривоги, всі учні ховаються в бомбосховищі будівлі.

"Коли я чую гучний шум, мені стає страшно, - каже Єва. - Тоді мама дає мені таблетку, і мені стає краще".

З початку повномасштабної війни у ​​2022 році психічне здоров'я та успішність Єви погіршилися.

"Коли нас бомбардують, у Єви підвищується рівень стресу, що може спровокувати епілептичний напад", - каже її мати. Але найбільше вона боїться, що їхнє місто може стати прифронтовим.

"Єві 14, і вона виглядає гарно, як і будь-яка інша дівчина її віку", - каже вона.

"Але у неї інтелектуальна вада. Найбільше я боюся, що одного дня російські солдати можуть її скривдити, і ця думка страшніша за будь-яку ракету", - додає Анастасія.

Найбільш вразливі

Війна в Україні мала руйнівний вплив на життя кожної дитини. Однак, як і під час інших криз, діти з інвалідністю є одними з найбільш постраждалих, каже Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ).

"Діти з інвалідністю є особливо вразливими до насильства, переміщення та тривалого стресу", – констатує організація.

З початку повномасштабної війни понад 300 000 людей в Україні отримали інвалідність через поранення, пов'язані з війною, і 1,8 мільйона людей з інвалідністю потребують гуманітарної допомоги, повідомляє Європейський форум інвалідності, незалежна неурядова організація, яка представляє групи захисту прав людей з інвалідністю у всій Європі.

По всій Україні кілька організацій підтримують дітей з інвалідністю та їхні родини, надаючи безпечні місця, а також психологічну та емоційну підтримку.

Однією з таких організацій є невелика київська група "Літай", заснована Валентиною Уваровою, яка сама має дитину з інвалідністю. Вона допомагає таким дітям переживати війну, що триває.

Валентина Уварова у 2014 році втекла з окупованого росіянами Луганська та стала внутрішньо переміщеною особою. Вона дуже добре розуміє величезні виклики, з якими стикаються біженці від війни, які виховують дітей з інвалідністю.

У "Літай" вона тепер підтримує інших жінок, надаючи гуманітарну допомогу, навчальні курси та арт-терапію, а також допомагаючи їм розпочати власний бізнес. Також організація організовує інклюзивні заходи та поїздки для дітей з інвалідністю.

"Кожна дитина має почуватися прийнятою, не просто глядачем, а справжнім героєм", – каже Уварова.

"Нова сім'я"

Холодної лютневої неділі жінки з "Літай" збираються в кафе у Києві зі своїми дітьми.

Серед них - Наталія Гутнік з невеликого села поблизу Мар'їнки, яке зараз перебуває під російською окупацією, разом зі своїм 12-річним сином Назаром.

Назар народився з розщепленою губою та піднебінням рівно за рік до початку російсько-української війни у ​​2014 році. Війна – це все, що він коли-небудь знав, розповідає Наталія BBC.

"Наше село атакували з трьох різних боків, - згадує вона. - Авіаудари були безжальними. Ми думали, що не виживемо".

Згодом волонтери евакуювали її родину. Потім вона з сином переїхала до Києва, а чоловік знайшов роботу в іншому місті.

"Тепер Назар повинен постійно бути поруч зі мною. Мені постійно потрібно тримати його за руку. Він боїться, що я можу померти або зникнути", - каже вона.

"Після всього, через що ми пройшли, він почав заїкатися, і йому досі важко говорити", - додає Наталія.

Сьогодні Назар може вимовляти лише кілька слів та складати короткі речення. Його здатність вільно говорити зникла.

"Літай" дає Наталії більше, ніж просто підтримку.

"Таке відчуття, що я знайшла нову сім'ю, – каже вона. - Тут ми разом маємо надію".

"Місце сили та любові"

12-річний син Тетяни Саєнко Сергій перебуває у незворотній комі після нещасного випадку на воді минулого року. Він паралізований, непритомний і не може говорити.

"Ми жили на четвертому поверсі. Коли місто трясло від вибухів, всі сусіди кидалися в підвал. Але син був завеликий, щоб я могла нести", – згадує Тетяна.

"У мене не було іншого вибору, як залишитися біля його ліжка, спостерігати за ним, поки місто було під бомбардуванням", - додає вона.

Зневірившись знайти безпечне місце для свого сина і все ще сподіваючись на диво, Тетяна звернулася по допомогу. Саме тоді вона отримала відповідь від "Міста Добра", української благодійної організації в Чернівцях, неподалік від румунського кордону.

"Місто Добра", засноване у 2016 році Мартою Левченко, є найбільшим дитячим центром в Україні.

Організація опікується 280 дітьми, більшість з яких є сиротами, а також має хоспіс і реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю. Там працюють 73 медпрацівників.

"Коли ми починали, ми називали нашу організацію "місцем сили та любові"", - розповідає Левченко BBC.

“Діти з інвалідністю часто стають непомітними під час війни, але тут ми ставимося до них як до рівних. Вони заслуговують такої ж турботи, такої ж любові. Ми сприймаємо їх усіх як наших дітей", – каже вона.

Тетяна погоджується. Хоча Сергій не може говорити, вона відчуває, що він у надійних руках, регулярно отримує реабілітацію, масаж і терапію.

"Я вважаю, що йому тут подобається. Він виглядає здоровішим, він набрав вагу. Вперше за багато років я маю надію щодо майбутнього", - каже вона.