Як Путін програв вибори в Україні і це назавжди змінило Росію

Помаранчева революція 2004 року в Україні стала однією з точок неповернення у відносинах Москви з Києвом. Через 20 років у цьому переконані як безпосередні учасники тих подій, так і сторонні спостерігачі. Але український Майдан 2004 року також визначив і внутрішню російську політику - саме тоді президент Володимир Путін повірив у "помаранчеву загрозу" і далі діяв, виходячи з її реальності.

2004 року Путін вперше програв президентські вибори. Не російські – він переобрався на другий термін, отримавши понад 70% голосів. Цілий рік Путін займався ще однією кампанією - в Україні.

Спливав другий президентський термін Леоніда Кучми, той мав передати владу наступнику, і вибір ліг на прем'єр-міністра Віктора Януковича. Основним опонентом став колишній прем’єр Віктор Ющенко. Але кампанія пішла не за задуманим Путіним сценарієм.

Україна стала іншою

Російський президент, коментуючи ті вибори і кризу, що виникла після, часто казав, що їхній результат "вирішить український народ". Насправді, як вважають співрозмовники ВВС, у суб'єктність народу - ані українського, ані російського - Путін не вірив ніколи.

Він побачив в українській революції американську технологію та вважав, що перемогу у нього забрали не незадоволені українці, а американці.

"Ми бачимо, до яких трагічних наслідків призвела хвиля так званих кольорових революцій, і ми зробимо все для того, щоб цього ніколи не сталося в Росії", - скаже Путін 20 листопада 2014 року, через 10 років після першого українського Майдану та через рік після другого - "революції гідності".

На той час Росія вже анексує Крим і потрапить під міжнародні санкції, а росіяни повірять у те, що "кольорова революція" - зло. 2005 року, за даними російських опитувань, 36% респондентів вважали, що Україна від подій на Майдані швидше програла, а 2016-го так думали вже 81%.

По суті Путін звинувачував Захід у тому, що той втрутився в українські вибори вдаліше, ніж він. Москва збиралася посадити в крісло президента України свою людину. Держпропаганда звинувачувала штаб Віктора Ющенка, переможця виборів, у тому, що його підтримали політтехнологи з-за кордону, але й на його опонента, Віктора Януковича, на якого поставила Росія, працював десант іноземних російських консультантів.

Путін дорікав західним лідерам, що вони розкритикували порушення, а після перемоги Майдану вітали Ющенка. При цьому і сам російський лідер не приховував своїх симпатій і двічі привітав із перемогою Януковича ще до оголошення офіційних результатів.

"Це не секрет, господи! - говорив у 2012-му у фільмі ВВС "Путін, Росія та Захід" колишній президент України Леонід Кучма. - А що, Захід не обговорював, хто буде в Україні президентом? Так увесь Захід і одна Росія, один Путін".

За його словами, "Росія бачила Ющенка, знала його позицію, його висловлювання. У Путіна не було величезного бажання, щоб він прийшов до влади".

Виборами в Україні Путін займався як власними. 2004 року він з'їздив в Україну сім разів. З тодішнім лідером Леонідом Кучмою бачився чи зідзвонювався чи не щомісяця - приводів вистачало: то відкриття молодіжного фестивалю "Дружба", то вибори голови ради глав держав СНД.

26 жовтня, за п'ять днів до першого туру голосування, Путін провів "пряму лінію" з Києва з громадянами України. В ефірі трьох загальнонаціональних телеканалів - "Першого національного", "1+1" та "Інтера" - він годину відповідав на питання про відносини Росії та України.

Підкреслено відмовлявся від перекладу питань з українською на російську, цитував Тараса Шевченка і хвалив Януковича. Він поважно відгукувався і про Леоніда Кучму. Путін казав, що в українського колеги "життєвого й політичного досвіду більше", ніж у нього, згадував, що той керував "Південмашем".

Бомбити "Південмаш" новими ракетами і хвалитися цим ударом Путін буде через 20 років, коли почне проти України війну.

Кампанії Януковича допомагали політтехнологи, які працювали на Путіна, на чолі з Глібом Павловським. Сам він у 2018 році казав "Медузі", що тоді працював кимось на кшталт "спеціального помічника у зв'язку між адміністраціями Києва та Москви".

За українські вибори відповідав тодішній голова Адміністрації президента Дмитро Медведєв. Всі разом - Путін, Медведєв, Кучма та Янукович 28 жовтня за три дні до виборів стояли на трибуні в центрі Києва, спостерігаючи за парадом на Хрещатику з нагоди 60-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників - національним святом цей день в Україні стане лише за п'ять років.

Цей парад запам'ятається - але не тільки тим, що в ньому брала участь бойова техніка часів Другої світової. Хітом стало відео, на якому Янукович, стоячи на трибуні під час параду, дістав з кишені льодяники і, поклавши один за щоку, запропонував цукерки спочатку Медведєву, а потім і Путіну. Останній відмовився.

Перший тур не визначив переможця, Янукович набрав 39,2%, Ющенко - 39,9%. 12 листопада Путін знову приїхав в Україну та зустрівся з Кучмою та Януковичем у Керчі - разом вони відкривали поромну переправу. 21 листопада відбувся другий тур виборів - на наступний день ЦВК України оголосив, що, за попередніми даними, переміг Янукович - у нього 49,4%, у Ющенка - 46,7%.

У цей час на Майдані в Києві почали збиратися прихильники Ющенка. Вони вимагали нового голосування через повідомлення про фальсифікації результатів на користь Віктора Януковича. Площу заповнив багатотисячний натовп із помаранчевою символікою.

25 листопада Путін знову привітав Януковича з перемогою, вже письмово, оголосивши, що "український народ зробив свій вибір - вибір на користь стабільності, зміцнення державності".

Мітинги в цей момент йшли уже в містах по всій Україні, західні лідери відмовляються визнати підсумки виборів, Верховний суд України забороняє ЦВК офіційно публікувати підсумки до розгляду скарги опозиції, а Кучма шукає в Європі посередника для врегулювання кризи. Від Росії на переговори вирушить спікер Держдуми Борис Гризлов.

Вечір 2 грудня 2004 року. Москва, "Внуково-2". Російський президент Володимир Путін зустрічається зі своїм українським колегою Леонідом Кучмою - прямо в урядовому аеропорту. За офіційною версією, президенти обговорили українську кризу і домовилися, що вирішувати її потрібно в рамках закону.

Натовп, який зібрався після другого туру на Майдані в Києві на підтримку кандидата Віктора Ющенка, не розходився вже понад тиждень. І Путін, і Кучма на публічній частині зустрічі у "Внуково-2" критикували ідею "третього туру".

У фільмі ВВС у 2012 році Кучма згадував: Путін натякав йому, що той має діяти з опозицією жорстко.

"Путін - людина жорстка, - задумливо говорив у кадрі експрезидент України. - Якісь натяки, так би мовити, були. Це не секрет. Але в лоб: "Давай танки на площу" - він не говорив".

За словами Андрія Іларіонова, помічника Путіна з економіки в 2000–2005 роках (він розповів про це "Українській правді" в 2013 році, вже перейшовши в опозицію), російський лідер під час переговорів в аеропорту вмовляв Кучму розігнати натовп на Майдані силою.

Кучма на умовляння не піддавався і казав: "Володимире Володимировичу, ви не розумієте - Україна стала іншою".

"Почекайте, ми ж з вами домовлялися!.." - дивувався Путін. А Кучма повторював: "Україна стала іншою".

При цьому в Україні часто лунають думки, що в 2004 році Кучму змусили зробити ставку на Януковича як наступника, хоча сам він схилявся до інших кандидатур після того, як сценарій "третього строку" не вдався. А зробити такий вибір його змусив саме Путін.

Таку думку нещодавно висловив журналіст Віталій Портніков, а сам Кучма в останньому інтерв'ю заявив агенції "Інтерфакс-Україна", що Януковича він не підтримував.

"Януковича, всупереч легенді, я напряму не підтримував. Навіть якщо хотів би, то не мав права. Але й не хотів. І не при мені Янукович виграв президентські вибори, а при Ющенкові", - заявив Кучма у жовтні 2024 року.

Кучма ****** [зрадив]

Зараз Марат Гельман відомий як галерист, але на початку 2000-х він був більш відомий як політтехнолог.

Він пропрацював радником Кучми до рішення останнього зробити Януковича наступником. Гельман був проти - він та український олігарх Віктор Пінчук написали записку, в якій критикували цей вибір, записка лягла на стіл Кучмі вже після його власного рішення про вибір кандидата в президенти.

Гельман, як він говорить сам, після цього автоматично перестав бути радником. Вибір Януковича він пояснює тим, що Кучма не хотів займатися фандрейзингом, і єдиним, хто сам міг забезпечити фінансування власної кампанії, був Янукович.

Гельман вважає, що відмову Кучми йти до кінця сприйняли в Кремлі як зраду: "Кучма не виконав свої обіцянки. Все було напоготові. У Донецьку тітушки чекали тільки сигналу, щоб розігнати [Майдан]. Але Кучма заборонив. Кремль так це сприймав - Кучма ****** [зрадив]".

"Путін вважає досі, що саме США натиснули на Кучму, щоб він не застосовував силовий ресурс для розгону революції", - розповідає політолог Станіслав Бєлковський.

Він у 2004 році створив Інститут національної стратегії України і брав участь у передвиборчій кампанії Віктора Ющенка. Свою роботу він описує так: "Це, скоріше, була роль психолога: переконати вождів Помаранчевої революції в тому, що вони можуть зробити революцію".

Бєлковський працював у Києві на гроші опального російського олігарха Бориса Березовського - той уже емігрував до Лондона. За його словами, у революцію Березовський вклав $40 млн. В Україні цю тезу про $40 млн часто критикували як таку, що не відповідає дійсності.

Політтехнолог приїхав до України за кілька місяців до першого Майдану і зрозумів дві речі: "Перше - що не допустити перемоги Януковича можна лише революційним шляхом, все одно Януковича оголосять президентом. І друге - що революція можлива, вона не блеф і не фантом".

Бєлковський каже, що неформальним гаслом кампанії Януковича було "не опирайтеся неминучому, все одно Янукович буде президентом": "Це українському народу не сподобалося, неприйнятна сама технологія за принципом жеріть, що дають".

"Спочатку ситуація здавалася ігровою. Але не все вирішують політтехнологи, саме це і було помилкою в підході російського керівництва", - погоджується політолог Георгій Чижов.

Під тиском протестувальників Верховний суд України визнав факт фальсифікацій у другому турі 21 листопада і призначив повторне голосування. За його підсумками перемогу здобув Ющенко. Помаранчева революція перемогла.

За наступні три з половиною роки (до закінчення свого другого терміну) Путін з'їздив в Україну лише двічі. Натомість незабаром він почне дорікати "західним друзям", які активно підтримали "помаранчеві події" в Україні, що й субсидувати економіку цієї країни мають також вони.

Російські наші проти ненаших

Саме після Помаранчевої революції 2004 року український порядок денний почав впливати на внутрішньоросійську ситуацію.

"Відчуття, що українці нав'язують Росії свою адженду, а не навпаки", - жартує політолог Чижов. 2004-го він працював у Росії заступником гендиректора Інституту регіональних проблем. 2009-го переїхав до Києва, живе і працює там.

Після поразки в Україні Кремль кинув усі зусилля на те, щоб не допустити повторення "помаранчевого сценарію" в Росії. Ризики здавалися реальними.

"Перемога Ющенка дала серйозний імпульс демократичним силам у Росії, хоча від них уже тоді мало чого залишилося", - стверджує Чижов.

У грудні 2004 року в Росії відбулися останні вибори губернаторів (Путін вирішив замінити їх призначеннями після теракту в Беслані), і в трьох регіонах у другий тур вийшли кандидати від ліберального "Союзу правих сил". Чижов згадує, що інститут, яким він тоді керував, випустив статтю із заголовком "До другого туру губернаторських виборів у російських регіонах вийшов Віктор Ющенко".

У 2005 році після монетизації пільг - переходу від натуральних пільг до грошових компенсацій - десятками міст Росії прокотилися протести, аж до перекриття вулиць. У Петербурзі мітингувальники навіть встановили в центрі міста намети як символ того, що в місто прийшла Помаранчева революція; в Уфі на мітингу з'явилися помаранчеві прапори.

Концепція суверенної демократії, скасування виборів у Держдуму по одномандатних округах, скорочення кількості партій і посилення законодавства про неурядові організації, створення пропагандистського телеканалу Russia Today - лише кілька пунктів з великого списку змін у внутрішній політиці Кремля після Помаранчевої революції.

З другої половини 2000-х Кремль, вивчивши технологічну підготовку першого Майдану, відреагував на нього з технологічної точки зору, розмірковує Роберт Шлегель.

За майже 20 років із заснування молодіжного руху "Наші", він зробив у ньому кар'єру, ставши федеральним комісаром руху, а 2007-го обрався до Держдуми від "Єдиної Росії" та став тоді одним із наймолодших депутатів. Однак 2019 року він пішов із політики та виїхав з Росії до Німеччини - у владі Шлегель розчарувався.

Одним із завдань створених у 2005 році "Наших" було "не віддати вулиці Москви опозиції".

"Це було прямо артикульовано. Існував напрямок діяльності, який називався "масові заходи" - нас вчили, як організовувати масові акції", - розповідає колишній речник руху Роберт Шлегель.

Ідеологічною обробкою займався перший заступник голови адміністрації президента Владислав Сурков. За спогадами Шлегеля, учасники руху щиро вірили, що зовнішні сили можуть спробувати повалити владу за допомогою Помаранчевої революції.

Було відчуття, що "десь поруч збираються ці люди, ці полки, і дуже скоро вони вийдуть на вулиці [Москви]", говорив Павловський в інтерв'ю для фільму ВВС "Путін, Росія та Захід" у 2012 році. У відповідь, вважав політтехнолог, треба було "швидко вивести в політично лояльний Путіну простір молодих безробітних людей".

За словами іншого прокремлівського політолога Сергія Маркова, рух "Наші" спеціально організували в регіонах приблизно за 10 годин їзди на автобусі від Москви, "щоб вони за ніч могли приїхати на Червону площу і сказати: "Ми захистимо суверенітет".

"Наші" були спробою Кремля працювати зі своєю молоддю, "щоб з нею не працювали чужі", каже політолог Михайло Захаров: "Однією із вголос декларованих цілей створення руху була така - раптом що, площі займе наша молодь, а не якась інша".

Шлегель каже, що в "Наших" частина людей "щиро вірили у свою місію і щиро помилялися", як і він сам. Інші, за його словами, просто професійно працювали. Для багатьох робота в русі під керівництвом Василя Якеменка стала щепленням від подальшої участі в політиці.

Шлегель стверджує, що "Наші" як противага "помаранчевій загрозі" перестали існувати з приходом у Кремль Дмитра Медведєва - вони перетворилися на звичайний молодіжний рух і більше не були політичною організацією, метою якої було протистояти втраті суверенітету та іншим "помаранчевим" революціям.

За своїм прямим призначенням "Наші" знадобилися Кремлю в 2011 році - під час протестних мітингів через фальсифікації на грудневих думських виборах "Наші" зайняли Тріумфальну площу, щоб вона не дісталася опозиціонерам. Поки протестувальників поліцейські відправляли в автозаки, молоді люди з "Наших" били в барабани і скандували "Народ, Медведєв, Путін!"

Найбільше, втім, запам'яталося інтерв'ю однієї з "Наших" - відео зі Свєтою з Іванова, яка розповідала кореспондентові, що завдяки "Єдиній Росії" "ми стали більш краще одягатися", набрав мільйони переглядів.

Політолог Станіслав Бєлковський в ефективності "Наших" сумнівається і називає рух проєктом з освоєння бюджету першим заступником голови адміністрації президента Владиславом Сурковим: "Щойно Сурков пішов з посади кремлівського куратора внутрішньої політики, так і розсмокталися всі проєкти такого типу".

Бєлковський вважає, що жодної "помаранчевої загрози" Сурков не боявся: "Як будь-який класичний політтехнолог, він вважав: щоб освоювати кошти, потрібно отримувати кошти і потрібна якась народна гвардія, здатна чинити опір Майдану".

Путін же, на думку політолога, вважав, що для боротьби з революцією потрібні офіційні силові структури. У 2008 році вже Медведєв, який тоді став президентом, створив у структурі МВС Головне управління з протидії екстремізму - Центр "Э".

У боротьбі з "помаранчевою загрозою" держпропаганда в 2000-х не лишилася осторонь. Опитування свідчили, що в 2005 році 42% допускали в Росії революцію. У 2007-му - тільки 25%. Дані "Медіології" підтверджують: тема "помаранчевої революції" не сходила з екранів телебачення в 2004-2005 роках і повернулась у 2011–2012, коли в Росії йшли протестні мітинги, а президентом України вже став Віктор Янукович, який програв перший Майдан.

Знову про Помаранчеву революцію активно заговорили на російському ТБ у 2014 році, коли в Україні перемогла Революція гідності, на якій жодної помаранчевої символіки не було.

"[До цієї теми] повернулися, бо це зручна тема, яка має під собою якусь кількість прикладів, - міркує Роберт Шлегель. - Є контент, грубо кажучи, напрацьований вже, а у людей є якісь спогади з цим пов'язані, які можуть, скажімо, ожити".

За його словами, ця тема зручна, оскільки виставляє "в поганому світлі тих, хто намагається щось зробити проти влади".

Влада доклала великих зусиль для того, щоб переконати людей у ​​небезпеках Помаранчевої революції. Путін дивився в Україну як у дзеркало і боявся повторення аналогічного сценарію в Росії, кажуть відразу кілька політологів у розмові з ВВС.

"Нинішнє російське керівництво просто хворе на українську тему", - вважає політолог Чижов. З 2005 року, свідчать дані "Левада-Центру", ставлення росіян до України погіршувалося, а в 2009-му ті, хто сприймають її негативно, опинилися в більшості. Тренд змінився з приходом до влади Віктора Януковича. Другий Майдан знову його перевернув, прихильники України в Росії знову стали меншістю, вже в 2014-му.

Найнебезпечнішим для Путіна було б, якби люди в Росії подумали, що живуть гірше, ніж в Україні, каже Марат Гельман: "У двох країн спільне минуле і схожий бекграунд. Тому таке нервове ставлення до того, що в Україні. Обов'язково треба довести, що там погано".

Російське ТБ переконувало глядачів, що після перемоги Помаранчевої революції Україна провалилася і перетворилася на колонію США, каже політолог Чижов. За його словами, пропаганда дуже серйозно включалася і не зупинялася ні на хвилину, намагаючись дискредитувати все, що відбувалося в Україні після осені 2004 року.

Росіяни, особливо ті, хто в Україні не бував, повірили, що там усі живуть у злиднях - політолог каже, що іноді в реальність створеного ними ж міфу вірили і російські телевізійники.

"Панянки з одного з центральних телеканалів працювали в цих шоу-двохгодинках ненависті. Вирішили поїхати подивитися, як живуть люди в Україні. І відверто були вражені, побачивши, що в метро люди їздять з айфонами - думали, що поїхали в якусь країну, що нагадує африканську, тільки там люди білі".

Морду Путіну набили не американці, а українці

Нікого з відповідальних за українські вибори-2004 Путін не карав. ФЕП Павловського продовжував отримувати держконтракти, а сам політолог у розмові з "Медузою" у 2018-му називав час із 2004-го по 2008 рік періодом свого "путінобісся".

Він почав вести на НТВ пропагандистську передачу "Реальна політика" та говорив, що щиро захоплюється президентом. Голова адміністрації президента Дмитро Медведєв, що відповідав за Україну, через рік після Помаранчевої революції стане віцепрем'єром, а ще через три - президентом.

Річ не у доброті Путіна. "По-перше, Путін не визнає своїх помилок, а тому, якщо ти розділяв з Путіним помилки, то, значить, ти не винен, - пояснює Бєлковський. - А по-друге, у всьому винні США, проти лому немає прийому. Не команда погано спрацювала, а просто американці перевернули шахівницю".

За його словами, у жодну політичну суб'єктність народу чи активної творчої меншості Путін не вірив.

Політолог Чижов згадує, як на одному з круглих столів у Москві після Помаранчевої революції хтось вдало сказав: "Росія наполягає на тому, що їм набили морду американці в Україні, хоча їм набили морду українці".

Він вважає, що всі політтехнологи, які працювали у тій кампанії, починаючи з Медведєва, змогли довести, що не зробили грубих помилок, що проблема - в цій наймогутнішій Америці.

В оцінці реального впливу США на українські вибори співрозмовники ВВС розходяться.

Колишній єдинорос Роберт Шлегель досі наполягає, що американські НУО, які працювали в Україні, хоч і не підтримували Ющенка безпосередньо, але допомагали з моніторингом чистоти голосування і пропагували демократичні цінності: "В очах Кремля вони працювали на якусь європейську інтеграцію України та її відштовхування від Росії".

Політолог Чижов каже, що американські консультанти на українських виборах у 2004-му працювали, був і інтерес західних спецслужб, їхні представники відкрито зустрічалися з політиками в Києві: "Інтерес був, вплив Заходу був, але я б його не переоцінював".

Бєлковський натомість вважає, що Америка підтримала Помаранчеву революцію заднім числом: "Якби революція програла, то Америка прекрасно визнала б легітимним президентом Януковича".

"Це переломний пункт і у внутрішній політиці Росії, і у зовнішній. Путін розуміє, що Захід невиправний, що, мабуть, його хочуть західні партнери якимось чином задавити, і він починає їм протистояти як вміє", - каже Чижов.

Ані Бульдозерна революція в Сербії, що скинула Слободана Мілошевича, ані Революція троянд у Грузії, коли замість Едуарда Шеварднадзе до влади прийшов Михеїл Саакашвілі, не справили на Путіна такого враження, як українська Помаранчева. Саме після неї, вважає Чижов, Путін остаточно розійшовся із Заходом і відмовився від будь-яких правових і демократичних обмежень.

Бен Роудс, який працював у 2009-2017 роках заступником голови радника з національної безпеки в адміністрації Барака Обами, в розмові з ВВС згадував, як одного разу Путін сказав Обамі: "Неважливо, що ви мені скажете - ніщо не переконає мене в тому, що США не намагаються мене повалити".

З 2005 року ФСБ і адміністрація президента почали успішно просувати ідею того, що кольорові революції - екзистенційна загроза для Росії, ставлячи основною метою розширення власної влади, писав у статті для академічного журналу Russian Politics політолог Кирило Петров.

Соціальний конструкт у вигляді значущої "помаранчевої загрози" не тільки сформував реальність у Росії, але й створив ресурси для протидії цій загрозі.

У результаті вплив в групах еліт перейшов від політичних до силових. Уявна екзистенційна загроза кольорової революції дала можливість навішувати на політичних опонентів ярлики "небезпечних зрадників" і "маріонеток Заходу", позбавляючи їх таким чином доступу до ресурсів.

Дослідник медіа Антон Гуменський вважає, що російська влада у своїй риториці дійшла до того, що жоден розсудливий нормальний росіянин не може бути проти неї. Протестувальник - це або проплачений ворог, або наївний дурник. Причому наївність - не пом'якшувальна обставина, підкреслює дослідник, бути наївним, бути дурником, коли батьківщина в небезпеці, не можна.

"Немає можливості у будь-якого нормального росіянина бути проти. Нормальний росіянин не має агентності, на думку чинної російської влади, - вважає Гуменський. - Це величезна проблема: якщо немає агентності, то ніхто не може йти на вибори альтернативним кандидатом. Кандидата, який висловлює народні сподівання, не може бути, він кимось проплачений, несамостійний, за ним хтось стоїть".

Повірити в те, що Ющенко в 2004 році привели до влади українці, а не Захід, у Кремлі так і не змогли.

Більше того, на думку Гуменського, в агентності російська влада відмовляє всім, крім трьох центрів - самої себе, Китаю та Заходу.

"Причому певний Захід - це, звичайно, не публічні постаті, тому що в російському масовому дискурсі є переконання, що ніхто з американських президентів не самостійний. Західний центр влади десь в Америці, але де - точно ніхто не знає".

Редакторка - Анастасія Лотарева