"Ніколи не бачили авто чи телевізора". Люди, яких у 1961 році евакуювали з найвіддаленішого острова світу

Після виверження вулкана на крихітному острові Тристан-да-Кунья в Південній Атлантиці до Британії евакуювали 264 острівʼянина. Ось що вони розповіли BBC про своє знайомство із сучасним британським життям.

"Ще майже рік тому вони ніколи не бачили автомобільного руху, дороги чи будинку, вищого за котедж", - сказав Тім Брінтон у програмі BBC 1963 року.

Він розповідав про мешканців Тристан-да-Куньї - найвіддаленішого населеного острова світу.

Розташований посеред Південної Атлантики, приблизно на півдорозі між Кейптауном у Південній Африці та Ріо-де-Жанейро в Бразилії, цей крихітний британський острів лежить за понад 2400 км від будь-якої іншої населеної території, і дістатися до нього можна після семиденної подорожі човном.

Але 10 жовтня 1961 року раптове виверження вулкана вирвало острів'ян з їхньої чудової ізоляції та перенесло в індустріалізований сучасний світ.

"Спочатку ми почули гуркіт, потім земля просто почала розколюватися… Потім із землі почали виходити дим і вогонь", - розповів один із них BBC у фільмі 1998 року.

Інша мешканка, Мері Свейн, згадувала, що побігла до чоловіка і вигукнула: "Швидше вставай, Фреде, Земля розколюється!"

Вулкан на острові не вивергався відтоді, як Тристан-да-Кунья вперше заселили 150 років тому.

Але за кількасот метрів від головного села, яке називається Единбург Семи Морів, у землі з'явилися великі тріщини.

На той час, коли острів'яни втекли на своїх рибальських човнах на сусідній острів Найтингейл, їхнім будинкам уже загрожувала лава. "Весь острів тремтить від землетрусів, - повідомляв репортер BBC, - а східний край тріскається й руйнується".

264 мешканці Тристан-да-Куньї були змушені евакуюватися.

Наступного дня їх підібрав нідерландський лайнер, який випадково опинився неподалік. За лічені години громада опинилася на борту.

Мешканців острову поселили на покинутій військовій авіабазі неподалік Саутгемптона, портового міста на південному узбережжі Англії.

"Для них так багато всього є дивним, - казав Брінтон. - Вони ніколи не бачили магазинів, тому що на острові гроші не використовували. Човни були їхнім засобом для існування. Для них промислової революції не було. І протягом 150 років вони жили простим сільськогосподарським життям, не стикаючись із розвитком світу".

Хоча Тристан-да-Кунью відкрив у 1506 році португальський адмірал, який дав острову своє ім'я, минуло ще 300 років, перш ніж там оселилися люди. До того острів був домівкою лише для морських птахів і тюленів.

У 1816 році Велика Британія анексувала острів, щоб не допустити його використання як бази для спроб визволити Наполеона Бонапарта з ув'язнення на південноатлантичному острові Святої Єлени.

Наступного року, коли британський гарнізон вивели, на острові залишився шотландець, капрал Вільям Гласс. Разом зі своєю родиною та кількома іншими людьми він заснував перше постійне поселення.

До 1961 року населення острова площею 100 квадратних кілометрів, утвореного вулканічною породою, зросло до 264 людей.

Багато з них були нащадками людей, які вижили після кораблетрощ біля острова, і всі вони мали лише сім прізвищ.

Кілька разів неврожай картоплі або загибель рибальських човнів ставили остров'ян на межу голоду. Але вони залишалися на острові, навіть попри кілька спроб британського уряду евакуювати їх.

Адаптація до британського життя

Коли виверження вулкана змусило острів'ян залишити свій дім, вони зіткнулися з труднощами під час облаштування в Англії.

Вони ніколи не бачили автомобіля, велосипеда, телевізора чи бланка податкової декларації. До того ж клімат виявився непростим.

"Тут надто багато газу й диму", - розповів BBC у 1963 році мешканець острову Джої Репетто. Він казав, що дорогою до їхнього першого місця проживання він "безперервно кашляв".

Адаптуватися до робочого графіка з дев'ятої до п'ятої також виявилося складно для громади фермерів і рибалок.

"Тут, коли ти вранці йдеш на роботу, у тебе є одна робота. Ти маєш цілий тиждень вставати в один і той самий час, приходити в одне й те саме місце, щодня виконувати ту саму роботу", - ділився батько Джої, Джеральд, який звик до більш різноманітного життя, визначеного природними ритмами.

Проблемою для острівʼян також стали фінанси.

"В Англії вам потрібні гроші, щоб жити. Але на Тристані - ні. Якщо в нас немає грошей, ну, ми просто обходимося без цього. Нас це зовсім не турбує… якщо в мене немає грошей, я все одно можу піти й викопати власну картоплю. Я все одно можу піти й наловити собі риби", - пояснювала Свейн.

Вона не стримувалася, висловлюючи свою думку про британське життя. "Нам не подобається погода… Тут надто багато хвороб, і нам це місце зовсім не подобається".

Попри те, що на острові був лише один поліцейський, який носив британську форму, на Тристані майже не було злочинності.

Громаду шокував випадок в Англії, коли на одного з острів'ян напали двоє молодиків і побили його. Вони забрали його найдорожчу річ, золотий годинник, і розбили його.

Але деякі елементи британського життя припали острів'янам до душі, особливо молоді, яка розповідала, що полюбила італійські костюми та програвачі.

"Ми найбільше любимо музику кантрі та вестерн - Джонні Кеша та Ернеста Табба", - сказав один із підлітків, якому також сподобалися вечірки з танцями.

"Відтоді, як я сюди приїхав, я танцюю твіст і локомоушн - усе це. Ми забули, як танцювати вальс. Але мені подобається твіст".

Попри це, більшість острів'ян прагнули повернутися додому.

У 1962 році британський уряд направив на Тристан експедицію, щоб оцінити ситуацію. Хоча вулкан усе ще димів, геологи дійшли висновку, що він знову перебуває у стані спокою.

Повернення на Тристан

Дивовижно, але село Единбург постраждало напрочуд мало. В останню мить лава змінила напрямок і потекла в море - острів'яни вважали це Божим промислом.

Деякі солом'яні дахи згоріли, але більшість житла залишилися неушкодженими. Однак за їхньої відсутності село пограбували, а частину худоби забрали моряки, які пропливали повз.

Втім, багато тварин залишилися живими, а кількість курей навіть зросла. Хоча собаки здичавіли та винищили овець, велика рогата худоба добре харчувалася соковитою острівною травою, і на світ з'явилися нові телята.

Лава вкрила пляжі, але повернення було можливим.

Британська влада провела таємне голосування на авіабазі ВПС, де жили острів'яни. Усі мешканці Тристан-да-Куньї віком від 21 року взяли участь у голосуванні, і результат був майже одностайним: 148 голосів проти п'яти - за повернення.

Після того як передова група повернулася на острів, щоб висадити насіння для врожаю картоплі наступного року, більшість острів'ян прибули на Тристан-да-Кунью в листопаді 1963 року.

Коли Свейн запитали, чого вона найбільше чекала від повернення на острів, вона сказала BBC: "Вільного життя. Ми можемо самі ловити рибу і знову мати все своє там, без грошей".

Елейн Репетто, яка народилася на острові, але вирішила виїхати у 1984 році, розповіла BBC у 1998 році, чому він мав таку силу тяжіння.

"Ми дуже незалежні й звикли боротися зі стихіями, щоб вижити… Ми змушені покладатися одне на одного так, як це, мабуть, відбувається в небагатьох інших місцях".

Вона описала вплив подій 1961 року: "Сьогодні вулкан і досі димить, нагадуючи про події, які сформували наше уявлення про самих себе та про наші зв'язки із зовнішнім світом".