Батьківщина і досі вважає їх такими, що пропали безвісти. А вони не зникли безслідно!
На ці могили приходять нащадки колишніх ... ворогів. Щоб доглядати за ними
У ці дні вшановуємо ветеранів Великої Вітчизняної війни та вдячно згадуємо тих, котрі полягли смертю хоробрих, обороняючи рідну землю від окупантів. Представники влади несуть офіційні вінки до офіційних пам»ятників, рідні загиблих і просто нормальні люди - тюльпан чи гвоздику на могилу нехай не родича-воїна, але нашого.
А до цих могил з написами на пам»ятниках: «Червоноармієць...», «Радянський солдат...» у переможні травневі дні прийдуть не земляки, не представники офіційних українських делегацій, а нащадки тих, хто розв»язав кровопролитну війну, яка забрала їхні життя. Не в бою, а в полоні, куди вони потрапили найчастіше не з власної волі. Не прийдуть зокрема й тому, що їх начебто й не було на землі, а їхні рідні багато десятиліть тому одержали не «похоронки», а коротке повідомлення: «Пропав безвісти». Їхні рідні не знали про них буквально нічого! Адже звідти, де вони опинилися - німецьких концентраційних таборах - не сповіщали про це, а офіційна Батьківщина, за волею генералісимуса Йосипа Сталіна, вважала, що у нас немає військовополонених, а лише її зрадники. То хто б ними опікувався, та ще й під час війни, на якій гинули мільйони?
Та й після неї тема військовополонених була не популярною у Німеччині, а про СРСР годі говорити. Тим часом, за різними даними, кількість радянських військовополонених становила від 3,5 до 4,4 мільйона осіб. Доля їхня - ворогу не побажаєш. Адже мало хто знає, що саме радянські військовополонені першими потрапили у газові камери Освенціма. Чи те, що більшість з них були знищені як расово неповноцінні, а тих, хто всупереч голоду, холоду та хворобам бодай якось тримався на ногах, до самої смерті використовували, як рабів. Ця група жертв нацизму - друга за величиною після європейських євреїв, але про них просто забули. Але вони були, і, з»ясовується, не всі зникли безслідно!
Шанс знайти
Об»єднання «Саксонські меморіали» та Народна спілка Німеччини з догляду за військовими могилами, за дорученням та за фінансової підтримки уряду ФРН, реалізовують неймовірний проект: збирають інформацію і систематизують дані на військовополонених, котрі померли від нелюдських умов утримання чи були страчені за якусь провину, а також установлюють місця їх поховання.
Пошук триває уже понад десть років. Результатом став перший том Книги пам»яті: встановлено понад 500 тисяч імен. Півмільйона з кількох мільйонів солдатів і офіцерів, замучених, закатованих, розстріляних, померлих від ран і хвороб у німецьких таборах! У їхніх рідних з»явився цілком реальний шанс знайти могили тих, хто, здавалося, зник без щонайменшого сліду.
Шанс насправді реальний, оскільки у Книзі пам»яті надруковані детальні дані про померлих чи страчених радянських військовополонених. На старих фотографіях - худі обличчя, що заросли щетиною, поголені голови, позападалі очі. Солдат Трохимчук Яків, 36 років, старший сержант Зуйков Михайло, 49 років, молодший лейтенант Йолкін Євгеній, 22 роки... Поруч з фотографіями - відбитки пальців і особисті дані: прізвище, ім»я, по-батькові, дата народження, зріст, віросповідання, дівоче прізвище матері, адреси рідних, які чекають на нього удома, коли потрапив у полон, і де саме, помер, чи живий на день закінчення війни - усього 30 пунктів. Останній - від чого помер, і де знаходиться могила. 
Коли читаєш останні пункти - перехоплює подих: табірний чиновник лаконічно указував діагноз, якщо бранець помер від хвороби, і так само - як, і за що його розстріляли. Одного - за спробу втекти, другого за вкрадену картоплину, а якогось 21-річного Тимося з Вінничини - перед строєм 300 таких само, як він, за ... зв»язок з німецькою жінкою. У картці також указується, на якому саме цвинтарі похований, і хто саме доглядає за його ... могилою! Та додається сучасне фото поховання...
Якщо родичі побажають...
Німецька пунктуальність: персональні реєстраційні картки були оформлені на кожного військовополоненого, котрий прибував у концтабір, а в разі його смерті вони доправлялися у довідкову службу Вермахту. За роки війни там накопичилися мільйони таких карток. Але, незважаючи суворі інструкції, вони не завжди заповнювалися за всіма пунктами. Тому встановити долі усіх полонених уже не вдасться. Якщо родичі тих, чиї дані встановлені, побажають, то німецька сторона готова передати копії документів, щоб вони могли приїхати й уклонитися могилам своїх близьких. Або надіслати їм фото поховання з адресою, де саме воно розташоване. Щороку уряд ФРН спрямовує на догляд за могилами колишніх радянських громадян - вояків, які загинули під час війни, військовополонених, примусових робітників, похованих на території Німеччини, 25 мільйонів євро.
Президент Народної спілки Німеччини з догляду за військовими могилами Райнгард Фюрер сказав на презентації Книги пам»яті: «Ми - боржники цих людей. Ми зобов»язані з»ясувати їхні долі, розшукати могили. Передовсім - з міркувань гуманізму. Адже вони - жертви війни, розв»язаної Німеччиною. Ця робота важлива і для нас, німців, і для мільйонів росіян, білорусів, українців, родичів полеглих. Хоч тепер вони зможуть дізнатися, де поховані їхні рідні». Райнгард Фюрер сподівається, що громадяни Росії, Білорусії, України з розумінням ставитимуться до облаштування німецьких кладовищ на їхній землі, і виявлять повагу до мертвих. «Як ми це робимо щодо червоноармійців, похованих у Німеччині».
Скажу, що німці це роблять добре, керуючись тим, що кожен померлий повинен мати гідне місце останнього спочинку. Тож пам»ятники, меморіали, надгробки, хрести чи просто камінь на могилі - норма, якої тут неухильно дотримуються.
А тепер про сумне
Об»єднання «Саксонські меморіали» надало Службі безпеки України дані про поховання 150 тисяч військовополонених, мобілізованих з території України. З тим, щоб вони були оприлюднені, у тому числі, в українських ЗМІ. Щоб 150 тисяч сімей нарешті змогли дізнатися про долю та останні хвилини своїх рідних, а, можливо, і побувати на їхніх могилах. Адже для них вони не зрадники, а брати, батьки, дядьки, племінники. Хто читав, або чув про це в Україні? Та невелика кількість людей, яка користується Інтернетом? А решта, зокрема в селах, звідки пішли на війну і потрапили в полон сотні тисяч українців, де не всі знають навіть про факс, не те, що про Інтернет? Я переглянула купу видань, але в жодному не знайшла про це детальної інформації, якою могли б скористатися родичі тих, хто безвісти зник на війні.
Пошук інформації про таких людей - надзвичайно складна і копітка робота. Німецьким пошуковцям без допомоги українських архівістів з нею важко справлятися. Але ані українську державу, ані українських істориків, ані наші архіви ця проблема чомусь не цікавить. Бідкалася посол України в Німеччині пані Наталія Зарудна, як було ніяково, коли прем»єр-міністр землі Саксонія просив її посприяти у тому, щоб цей інтерес був вищим. Або бодай активніше скористатися даними, які вже зібрали німецькі пошуковці. Нам це не цікаво, чи для СБУ колишні військовополонені і досі - вороги, зрадники Батьківщини?
КоментаріЗалиште допис
Як зв'язатися з "Саксонськими меморіалами"?