Трактор як запорука українського патріотизму для посольства Німеччини у Києві
Хоч раз на кілька років я їду в далеке поліське село на Житомирщині, де на харчах покійної бабусі минуло моє дитинство. Там з сусідською дівчинкою-одноліткою я відкривала для себе зовсім інший ніж у місті, неймовірний світ: звідки викочується вранішнє сонце, де береться хліб на столі, скільки треба сіна для коня Орлика. А спільні обіди разом з чималою сусідською сім'єю, коли на стіл виставлялася величезна макітра з варениками - не просто процес поглинання їжі, а такі собі сільські філософські посиденьки з балачками «про життя» - хіба забудеш? Я з нетерпінням починала чекати наступне літо вже з першого дня після закінчення канікул, коли мама забирала мене до Києва. Мені й досі здається, що «сільське» моє дитинство - найкраще, що могло бути в житті.
Не всі посередники в законі?
Моя сільська подружка, закінчивши інститут, залишилася працювати в своєму селі, вийшла заміж за порядного, роботящого тамтешнього хлопця, народила двійко дітей. Вони звили власне гніздо: мають добротний дім, обладнаний індивідуальним газовим опаленням, гарячою і холодною водою, міською ванною і душем. У них міцне господарство з домашньою живністю і навіть власним млином. Мої приятелі самотужки обробляють земельний наділ, для чого придбали трактор та необхідний реманент. Ця сучасна молода сім'я облаштувалася у селі надійно і надовго. Крім того, вони мешкають на одному обійсті з уже похилого віку батьками, яких доглядатимуть до останку.
Навіщо я про це розповідаю? За місяць ми з чоловіком тут, у Берліні, хреститимемо нашого первістка. Тож на це сімейне свято запросили і мою подружку дитинства з чоловіком, з котрими вже майже родичаємося. Крім того, я дуже хочу показати моїм друзям з далекого села Дерганівки і Німеччину, і неймовірний Берлін, і як живуть тут люди. Я вже уявляю, як вони все це сприйматимуть, як дивуватимуться, як ласуватимуть і тутешнім морозивом, і неперевершеним німецьким пивом. Шкода лишень, що сільські клопоти не дадуть змоги мандрувати довше, ніж два тижні. Тому в «програму перебування» втиснули все, що лишень можна було...
Я надіслала друзям запрошення, а також пояснення з сайту посольства Німеччини в Україні, які саме документи потрібні для оформлення шенгенської візи. Скажу, що, знайомлячись з вимогами посольства ФРН в Україні щодо цих паперів, була дуже здивована. Приміром, перший крок, який мали зробити мої потенційні гості -одержати дату для співбесіди. Її надають з 15 до 16 години у середу чи четвер - безплатно, якщо від'їжджаючий приходить особисто. Але не третя особа. Якщо ви мешкаєте в іншому місті чи селі, то маєте сплатити за кожного по 60 гривень у Промінвестбанку. Після чого за добу зателефонувавши в кол-центр консульства та повідомивши номер квитанції, паспортні дані, дізнаєтеся про дату для співбесіди. Виникає запитання: «Чому для одних отримувачів візи ця процедура безплатна, а для інших - платна?» Крім того, філій Промінвестбанку і в самому Києві лише кілька, а в Житомирській області, де мешкають мої друзі, їх усього три - одна в самому обласному центрі та ще дві в райцентрах за кількасот кілометрів від їхнього села. Тож довелося шукати знайомих, які б сплатили збір у банку. Німецька сторона скасувала колишній порядок, коли дату для співбесіди могли безплатно одержати друзі чи знайомі, натомість нав'язала українським громадянам посередника, який за відвідування консульства бере по 60 грн. з тих, хто не може за цією датою прийти особисто. Тобто німецька сторона за гроші довіряє своїм посередникам, але чомусь не довіряє самим українським громадянам.
Окрема тема - вимога посольства «підтвердження про дружні стосунки з тим, хто запрошує (наприклад, листи, виписки з рахунків телефонних розмов з особою, яка запрошує, та інші підтвердження стосунків)». Чи треба казати, що нині листи поштою рідко хто надсилає, а, тим паче - рідко хто їх зберігає. До речі, чи багато людей «складають» у папку в Інтернеті якесь своє буденне листування, де йдеться про те, приміром, як поживають адресанти та їхні діти, чи про те, як доїться їхня корова Лиска? Та й спілкуємося ми переважно в Інтернеті - через скайп-програму, яка, звісно, не залишає жодних слідів такого спілкування. Або з допомогою мобільного зв'язку: про які роздруківки рахунків може йтися? З другого боку, чи посольство Німеччини в Україні зовсім не цікавиться життям в Україні, де в селах ще не лише про Інтернет не всі знають, а навіть про факс нічого не чули? Але чудовим підтвердженням дружби можуть бути фотографії, на яких і зафіксовані миттєвості такої дружби, проте для посольства вони чомусь ... не документ. Чому?
Маєш майно? Ласкаво просимо! А якщо не маєш?
Не менше подивувала вимога посольства про «укорінення в Україні» того, хто має намір на два тижні поїхати в гості до Німеччини, вимагаючи, крім довідки про роботу з даними про зарплату, також довідку про майнові володіння. Як пояснила співробітниця консульства під час співбесіди з моїми друзями, вони потрібні для того, щоб довести посольству ФРН власну платоспроможність, а також гарантію і мотивацію для ... повернення назад в Україну. «Ну, що ви маєте в господарстві? Автомашину, земельну ділянку, дім, трактор? Чудово. Візьміть довідку у сільській раді, що ви їх маєте у володінні, і це буде запорука того, що ви повернетеся в Україну!»
Що на це сказати? Мої друзі не позбавлені почуття гумору, тож зауважили, що в них у селі залишається найвища «гарантія» - двоє неповнолітніх дітей і старенькі батьки. А також що для запоруки їхньої любові до батьківщини, яку вони не мають наміру міняти на іншу, їм не потрібен ні трактор, ні автомобіль...
Тим часом запрошення, яке я одержала у відомстві в справах іноземних громадян у Берліні, сплативши за це відповідну суму, вказується: всі витрати за перебування моїх гостей у Німеччині я беру на себе. Це - стандарт, без якого такий документ у Німеччині не нададуть. Тобто запрошення є моїм фінансовим зобов'язанням щодо моїх гостей, тому їхніми статками аж ніяк не повинна перейматися німецька сторона. І запрошеним, маючи моє фінансове зобов'язання, не потрібно підтверджувати свої майнові чи інші володіння. Тож якщо вже перевіряти чиї фінансові можливості, то тих, хто запрошує в гості й хто зобов'язується їх утримувати.
Слід сказати, що моїм друзям ще пощастило, бо вони потрапили до доброзичливої співробітниці консульства, яка порадила не віддавати підготовлений пакет документів, а «дозбирати» ще якісь гарантії їхнього добробуту та платоспроможності. Бо без них вони неодмінно одержали б відмову у наданні візи, після чого в консульство краще не потикатися: ніхто не з'ясовуватиме, чому саме у наданні візи відмовлено. Отож повернулися мої друзі в село, знову попросивши давню знайому ще раз сплатити в Промінвестбанк за дату ще однієї співбесіди, адже плата за першу спробу не повертається. Чому?
Оце так «лібералізація»...
Дивне складається враження: що більше українські політики переконують громадян у встановленні невдовзі безвізового режиму з країнами ЄС, що більше очільники ЄС запевняють у дедалі ширшій лібералізації цього само режиму, то більше перепон установлюється на шляху охочих мандрувати Європою, зокрема Німеччиною. Ніхто не сперечається, репутацію українським громадянам зіпсували табуни «туристів», які вирушали милуватися собором у Кельні, а чомусь опинилися на мандаринових плантаціях Іспанії, Португалії, Італії.
А також українські «гувернантки», «танцюристки» та «доглядачки» за немічними, котрі з небувалою наполегливістю поповнюють дешеві борделі Німеччини та інших країн. Але чи є це підставою для посольства вбачати у кожній молодій українці повію, а в кожному молодому чоловікові - потенційного нелегального заробітчанина чи сутенера? Хіба не тому від них вимагають «підтверджень дружніх стосунків» та «майнових володінь», а також інших довідок, у яких немає жодної потреби?
І наостанок: я й досі не впевнена, чи не забракне «майнових володінь» моїх друзів, щоб одержати візу для поїздки в Німеччину...
КоментаріЗалиште допис
Знаю, що ця стаття відносно давно написана, але не можу не прокоментувати про поневіряння у європейських посольствах. Моя подруга навчалась, а зараз вже працює, в університеті Болонія, Італія. На другий рік навчання вона вирішила показати своїй родині де і як вона живе. Попросила подругу італійку оформити запрошення. Традиційно - всі витрати на себе бере приймаюча сторона. Звичайно, її батьки та брат-студент (взагалі заможня сім'я) назбирали купу документів про майно та платоспроможнісь та все додаткове (про квартиру, машину, банкові рахунки, роботи та зарплати). Пішли у посольство Італії(нащастя живуть вони таки в Києві). Через 2 тижні батьку та брату дали візи, а матері ні. Офіційно нічого 53 річній жінці не пояснили, але тихенько виправдались, що борються із проституцією... Ну що тут ще додати!
От навіть не знаю, як бути мені з батьками. Я на навчанні в Греції, живу на стипендію. Батьки вже пенсіонери. Хочу показати як я тут. Але пам'ятаю як я сама оформлювала навчальну візу, навіть при тому, що вже сторінки у паспорті закінчуються від шенгенських віз. Грецьке посольство і так не з найкращою славою. А у мами всього один давній шенген... Здається я можу тільки мріяти. Сумно.