Архіви 2010-10

Скалки від демократії

Звичайний буденний день. Але більшість крамничок центральної вулиці нашого передмістя зачинені.

- Заходьте, - квапиться господиня кондитерської. - Але я не маю права пускати більше, ніж одного покупця, довше, ніж на п'ять хвилин. І зачиню відразу на ключ. Бо чуєте: вони йдуть.

Надворі - дійсно гамірно. Свищики, пластикові труби, ще якісь шумові ефекти... А також - гучний вереск, як на рок-концертах.

- Щодня вони собі обирають якусь крамницю, вдираються, трощать усе, щось крадуть, розкидають речі по підлозі та тікають, - розповідає жінка. - Таке триває від початку страйків.

У містечку - повно поліцейських. З величезними прозорими щитами та гумовими кийками. Юрбу екзальтованих підлітків вони радше спостерігають, ніж намагаються зупинити.

- Міністр дав вказівку, що це діти, що треба уникати брутальності, - пояснює Гі Лярок, співробітник нашого комісаріату. - Отже, втручаємося лише там, де починаються бійки. Або коли "руйнівники" вдираються до шкіл та коледжів, щоб потрощити вікна та устаткування.

"Руйнівники" - це такий сталий термін новітньої французької політології. Він визначає молодих людей, переважно 15-18 років, які, зачувши про черговий страйк або велику демонстрацію протесту, користуються нагодою та вдаються до банального варварства. Хулігани, по-простому сказали б в Україні. "Паразити соціальних рухів", - зазначають місцеві політологи.

Через шпарини від металевих жалюзі бачу дітей, яких просив не зачіпати міністр внутрішніх справ Бріс Ортофьо. Деякі хлопці - під два метри. Хто з дубцем, хто з ціпком. Дивно, але очевидна більшість - дівчата.

- Прикро, що комуністична мерія Сен-Дені прикриває малих вандалів, - каже власниця керамічного ательє Марі Матісс. - Протестний рух не настільки потужний, як би того хотілося організаторам. Він закляк. І не вщухає, і не набирає сили. От і заохочують оцих, із палицями...

Міркування пані Матісс підтверджують останні опитування. Лише 19 відсотків повністю підтримують страйки за відмову від пенсійної реформи. Тих, хто лише симпатизує страйкарям, але не бере участі в акціях протесту - 52%. Решта громадян не задоволена подіями, але визнає право опонентів боротися за своє бачення.

- Настав час для нової, рішучої боротьби з буржуазією! - пафосно виголошує, ніби читає з радянського підручника історії лідер Лівої партії Жан-Люк Меленшон.

Французам легше мріяти про "справедливе для всіх" комуністичне суспільство. На відміну від України, комуністи тут ніколи по-справжньому не були при владі. Провідна база радикальних лівих рухів - молодь від 25 до 29 років.

- Свідомо втрачати мільйони робочих днів, навмисне руйнувати кілька сотих відсотку економічного зросту, які нам так потрібні сьогодні, - я цього не розумію, - каже політичний журналіст Женев'єв Юргенсен. - Цей страйк - парад егоїзмів, архаїзмів, боротьба за привілеї одних за рахунок інших.

Женев'єв на демонстрації не ходить, але проти страйкарів майже не дратується. Попри набридлі проблеми з транспортом, бензозаправками, безладом на вулицях та в житті. Як і більшість французів. Передовсім тому, що визнає: страйковий рух має об'єктивні підстави.

Це - і розбивка між мінімальною (870 євро на місяць) та найвищою (понад 100 000 євро) зарплатами найманого персоналу, і скандали з невиплатою податків найбагатшою родиною Франції, і непрозора урядова допомога банкам та кільком підприємствам під час кризи, яка, на думку численних економістів, дозволила менеджменту цих структур уникнути відповідальності за помилкову економічну стратегію.

Другий, цілком ірраціональний аргумент на користь страйків -- це бунтівна традиція французького суспільства. За визначенням, її визнають усі: праві та ліві, реформатори та консерватори. Справедливі вимоги чи ні - "фірмовий" бунтарський дух практично завжди викликає захоплення та підсвідому підтримку в таких державах, як Україна. Де люди тільки вчаться об'єднувати зусилля та мільйонами виходити на вулиці.

Я розумію ці щирі симпатії з не зовсім вільних країн світу, хоча з середини бачу чимало суперечливих аспектів антипенсійного страйку. Очевидно одне: краще мати недосконалі акції протесту з численними "скалками" у вигляді мало симпатичних руйнівників, ніж взагалі втратити можливість публічно заперечувати ті чи інші проекти уряду. Велике бачиться на відстані. А з дрібними прикрими наслідками суспільних свобод за бажання можна впоратися.

Дипломатичні підтексти

Те, що дипломатія - мистецтво невисловленого, не новина. Те, що економічна складова в цій галузі суттєво перевершує всі інші, -лише констатація реальності. А те, що в міждержавних відносинах нагороди та відзнаки більше використовуються як елемент просування саме економічних інтересів, не важко пересвідчитись, досліджуючи практику надання французького ордену Почесного Легіону іноземним політикам.

"Покажіть-но мені сучасну або старосвітську республіку, яка б відбулася без відзнак, - казав Наполеон Бонапарт, виступаючи на Державній Раді. - Ви це називаєте брязкальцями? Ну то хай будуть брязкальця. Але люди рухаються саме в той бік, де вони дзеленчать".

Зауваження, якому судилося стати безсмертним, було виголошене 1802 року, під час запровадження Ордену Почесного Легіону. Тоді в оточенні амбіційного Першого Консула багато хто поставився до задуму скептично. Сьогодні, через двісті з гаком років, коли орден отримали понад 110 000 осіб, скепсису не стало менше. Переважно - через численні суперечливі нагороди далеко не зразкових осіб.

Російський прем'єр Владімір Путін, малайський посередник у торгівлі нелегальною зброєю Абдул Разак Багінда, корейський бізнесмен-авантюрист Кім Ву-Чунг, панамський диктатор Мануель Антоніо Нор'єга... Всі вони отримали орден Почесного Легіону, який до того ж, згідно з французьким законом, за жодних обставин у іноземця конфіскованим бути не може.

Тиждень тому почесну нагороду також дістав український президент Віктор Янукович. Прес-служба французького голови держави лише зазначила, що "в дипломатичних відносинах такі нагороди часто трапляються", а також - що "йдеться більше про повагу до країни, ніж про конкретні заслуги окремої людини". А комісія з надання відзнаки повідомила, що "накази з точним формулюванням нагород для іноземців не є публічними". І по всьому.

Але все одно цікаво. Якщо в театрі рушниця на стіні обов'язково має вистрелити, у дипломатії також нічого марно не робиться. Навіщо французам знадобилося полестити українському гостеві?

З прем'єром Путіним все просто і прозоро: там газ та власна енергетична безпека. З колишнім диктатором Нор'єгою також не складно: він купив на гроші від торгівлі наркотиками божевільну кількість нерухомості у престижних районах Парижа. Так би мовити, інвестор... А що Янукович?

"Також газ, але питання транспорту, також інвестиції, але французькі - в українську економіку," - вважає приятель, який працює у французькій Національній Асамблеї. Він же розповів, буцімто нашого керівника запропонував на орденоносця один з французьких депутатів, що належить до російського лоббі. "Москві нині вигідно, аби її друзі, за можливості, робили приємне іншим корисним друзям", - вважає цей державний службовець із двадцятирічним стажем.

Може бути. Орден Почесного Легіону лоскоче самолюбство та працює на підвищення міжнародного статусу. Але варто розуміти. Мовою дипломатії це не означає індульгенції на порушення всіх можливих демократичних стандартів. Це не довідка про міжнародну зразкову поведінку. Єдина об"єктивна інформація, яку містить відзнака - це те, що на час нагородження Французька Республіка мала якісь економічні інтереси у відповідній державі. З цього і будемо походити, без емоцій та перебільшень.

Між чужими парасолями

- Наскільки помітним є візит Президента Януковича до Франції? - запитала мене вчора українська колега.

Відповісти насправді не так і просто. Якщо казати про найширший, обивательський рівень, - пересічний француз про ці відвідини і не здогадується. Візит не передбачав повноцінної прес-конференції з незалежними телекамерами та не лише лояльною пресою. Отже, змоги поспілкуватися із українським лідером не мали ані французькі колеги, ані опозиційні українські журналісти. Відверто кажучи, з-поміж французів ніхто над міру не бажав бігати за Януковичем по урядових установах, сподіваючись поставити важливі для французької опінії питання. Бо немає більше таких гострих питань, які б цікавили широку французьку аудиторію.

За попереднього президентства українська тема регулярно виникала в контексті імовірного кандидатства України до ЄС та НАТО. Французи, як дійсні члени обидвох міжнародних структур, як не хотіли, то мусили задаватися питанням про гіпотетичне українське членство.

Щодо Євросоюзу громадська думка була загалом прихильніша ніж, наприклад, до кандидатури Туреччини. Щодо НАТО офіційний Париж солідаризувався з Москвою та Берліном. Проте, з-поміж французьких інтелектуалів одностайності стосовно розвитку Північно-Атлантичного альянсу не було і немає. А відтак - Україна залишалася цікавим елементом дискусійних майданчиків.

Нова влада розставила в цих двох непростих для європейців питаннях нові акценти. Європейську інтеграцію звузила до здобуття безвізового режиму та розмила в невизначеному майбутньому. "Ми розуміємо, що Європейський Союз нині потребує часу на роздуми, - заявив сьогодні Віктор Янукович у Французькому Інсититуті Міжнародних відносин. - Ми не будемо заважати тим роздумам".

У темі НАТО новий український закон про засади внутрішньої та зовнішньої політики взагалі поставив жирну кому, якщо не крапку. В інтерв'ю часописові "Фігаро" (до речі, єдиному, що вийшло під час візиту в французьких медіа) Янукович було засподівався, що позаблоковий статус допоможе Україні знайти "своє місце" у новій архітектурі європейської безпеки. Під час виступу в Інституті Міжнародних відносин він повернувся до цієї ж тези: "Я вчора на зустрічі з президентом Саркозі, сьогодні у французькому парламенті підкреслив, що місце таких позаблокових країн, як України, в цій системі має бути знайдене ».

Проте реальність набагато жорсткіша. Перезавантаження американсько-російських та водночас франко-німецько-російських відносин обіцяє близький новий геополітичний перерозподіл центрів впливу у світі. Лідер Франції відкрито виступає за те, аби збільшити роль Росії в системі власне європейської безпеки.

Сподіваючись завоювати прихильність правого консервативного електорату, Ніколя Саркозі витяг з горища історії американське опудало. Аби спробувати згуртувати європейців, а ще більше - власний потенційний електорат - проти "надмірного американського впливу". В цьому сенсі заохочувати навіть мінімальну конфліктність між Росією та Україною керівництву французької держави не цікаво. Бог з ними, з правами людини та вимогами Ради Європи.

Під час візиту до Парижа французькі співрозмовники не турбували українського лідера питаннями про утиски демократичних свобод. З діалогу між Києвом та впливовими європейськими столицями зникла інтрига. Більше немає емоційного супроводу, експромтів та бодай банальної цікавості, як колись до Тимошенко. Все стерильно, байдуже, ввічливо та дистанційовано. Як і годиться у відносинах з сусідами віддалених сусідів.

За одним винятком. З зустрічі до зустрічі, з виступу до виступу наскрізно піднімалася тема конфлікту довкола франко-індійських інвестицій у завод "Криворіжсталь". Захист вкладених французьких грошей - єдина тема, яка реально цікавила французів.

Стосовно ж нової стратегії безпеки, Париж цілком влаштовує повернення Києва до зони пріоритетних московських інтересів. Аби не загрузати в зайвих деталях та не ускладнювати й без того не просте життя. "Очевидно, місце таких позаблокових країн, як ваша, буде передбачено під тою чи іншою великою парасолею, - пожартував колега-телевізійник. - Не сподівайтеся знайти собі незалежного острівця: їх або розібрали, або затопили".

Ось така архітектура напередодні франко-російсько-німецького самміту в Довілі 18-19 жовтня. Скидається на те, що право індивідуального проекту для Києва не передбачене.

BBC © 2014Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS