Померти в Варанасі: сюди приїжджають заради виходу з круговороту страждань

"Не встигли померти за 15 днів? Вибачте, але вам доведеться покинути наш "Будинок звільнення". Це вам не готель, сюди приїжджають для покаяння. Грати в карти, займатися сексом, їсти м'ясо, яйця, цибулю і часник заборонено".

Для індуїстів Варанасі — одне з найсвященніших міст світу. В "будинках звільнення", "будинках спасіння" тут живуть жінки й чоловіки, які приїжджають, аби померти й звільнитися від колеса сансари.

Пам'ятаю, як у листопаді минулого року сонячним осіннім днем ​​я стояла у дворі "Мумукшу Бхаван" ("Будинку немічних"). З однієї з кімнат чулися слова молитви.

До мене підійшла низенька жінка за 80 з пакетом намак-пара, хрусткої випічки, популярної в Північній Індії.

"Не впущу тебе, доки ти не з'їси трохи", - оголосила вона застережливо після того, як я сказала, що не голодна.

Її зморшкувате обличчя осяяла лагідна усмішка, коли я витягла у неї з пакета шматочок і поклала до рота.

"Треба регулярно харчуватися", - сказала вона, ласкаво дивлячись на мене. Я хотіла запитати у неї про молитву, яку ми чули, але вона вже поспішила геть з двору.

Управитель гостьового будинкку Маніш Кумар Пандей потім розповів мені, що Сарасваті Агарвал — вдова, у неї немає дітей, вона приїхала сюди чотири роки тому після того, як помер чоловік.

Гайатрі Деві з Раджастану живе тут понад п'ять років. У неї є син і дві доньки, але вони рідко її відвідують, розповіла вона, коли ми сиділи на дерев'яній лавці у дворі й розмовляли буквально про все — від наших сімей до її життєвої філософії та прав жінок.

Вона весь час тепло посміхалася і, здається, була не проти поговорити. "Все змінюється, як тільки ваші діти заводять власну сім'ю", - зауважила вона.

Саті Деві, яка сиділа на лавці позаду нас, мовчки кивнула в знак підтвердження. Вона теж провела в гостьовому будинку в Варанасі вже п'ять років.

"Але я не скаржуся, — продовжувала Гайатрі Деві. — Коли я помру, сподіваюся, вони приїдуть, щоб кремувати мене".

Три жінки, про яких я вам розповіла, разом з сотнями інших подібних їм живуть у Варанасі роками, чекаючи, коли прийде смерть.

Для індуїстів це одне з найсвященніших місць у світі.

Коли принци Пандави, головні герої індуїстського епосу "Махабхарата", здолали в 18-денній битві армію своїх кузенів, вони поїхали саме в Каші (Варанасі), щоб покаятися в гріхах, скоєних на війні.

Протягом багатьох століть люди приїжджають у це місто на півночі Індії, щоб досягти мокші, звільнення.

Згідно зі священними писаннями індуїстів, смерть і кремація на берегах священної річки Ганг дозволяє вийти з нескінченного колообігу народжень, смертей і пов'язаних з цим страждань.

Похоронні вогнища постійно горять на гхатах Манікарніка і Харішчандра — кам'яних східчастих спорудах, де відбуваються як ритуальні обмивання, так і кремації.

Вважається, що води Гангу, нині сірі від промислового забруднення та відходів людської життєдіяльності, змивають гріхи навіть найстрашніших лиходіїв.

У той час як туристи й паломники пливуть у човнах повз береги, повз сходинки гхатів, священнослужителі й члени сімей померлих у клубах густого диму, що походить від плоті, що палає, то співають, то бурмочуть слова молитов, які допомагають відпустити душу померлого.

Спеціалізовані "дома спасіння" створені й фінансуються благодійними організаціями та бізнесом. Вони призначені для кашівасі — чоловіків і жінок, які приїжджають, аби прожити тут свої останні дні й померти.

"Мумукшу Бхаван" - один з найстаріших таких закладів. З його 116 кімнат 40 віддано кашівасі.

"Щороку ми отримуємо масу заявок, але, з огляду на невелику кількість кімнат і те, що деякі постояльці можуть займати їх роками, ми не в змозі задовольнити всі", - пояснює один з керівників "Мумукшу Бхаван" В.К. Агарвал.

"Ми надаємо перевагу тому, хто потребує більше, хто в змозі оплатити своє перебування тут і у кого є родичі, які можуть подбати в разі хвороби й — коли знадобиться — про проведення ритуалу кремації. І ми не приймаємо нікого, кому ще не виповнилося 60", - додає він.

Кашівасі платять внесок у розмірі до 100 000 рупій (майже 1,5 тисячі доларів) - в залежності від їх фінансових можливостей, і їм відводиться кімната, де вони можуть жити до самої смерті.

"Вони повинні самі дбати про їжу для себе, ми не забезпечуємо харчування", - розповідає Агарвал.

"Однак якщо не вистачає грошей на щось, то наш менеджмент зазвичай допомагає — наприклад, з витратами на кремацію".

Деякі номери більші за інші, обладнані кондиціонерами й мають зону для приготування їжі. Ванні кімнати — спільного користування, а на випадок хвороби тут працюють гомеопатичні та аюрведичні медичні центри.

Мешканці мають право найняти когось для прибирання і приготування їжі. Дні вони проводять у молитвах, співах релігійних гімнів і бесідах з сусідами, розповіла мені Гайатрі Деві, сидячи поруч зі старим транзисторним радіоприймачем.

Ще один подібний заклад, "Мукті Бхаван" ("Будинок звільнення"), розташований в одному з вузьких провулків Варанасі, пропонує зовсім інші умови.

"Люди приїжджають сюди за покаянням. Це не готель. Навіщо потрібна будь-яка розкіш типу кондиціонера?" - пояснив мені доглядач Нархарі Шукла, коли ми сиділи з ним в його кабінеті.

"Мукті Бхаван" дозволяє залишатися тут максимум 15 днів. Якщо хвора людина не вмирає за цей час, її чемно просять покинути "Будинок звільнення".

"Але ми допускаємо деякі винятки. В залежності від стану здоров'я людини менеджер може дозволити їй залишитися на більший термін", - говорить Шукла.

Гості платять 20 рупій (0,3 долара) на день, аби покрити витрати на електрику. Очікується, що вони будуть проводити час у молитвах Богу — тут є маленький храм, де щодня проходять духовні практики.

Грати в карти, займатися сексом, їсти м'ясо, яйця, цибулю, часник і інші нечисті продукти заборонено.

Коли я була в "Мукті Бхавані", всі кімнати були вільними. Я попросила Шуклу показати мені хоча б одну.

Зелені дерев'яні двері рипнули, відкриваючись, і ми увійшли до маленької кімнати з білими стінами, вкритими плямами. У променях сонця, що падають з крихітного віконця, кружляли порошинки. У кутку стояло дерев'яне ліжко.

Я тут же представила жінку при смерті на ньому... Шукла сказав, що члени сім'ї постояльця можуть зупинятися в цій же кімнаті, але їм самим доведеться подбати про спальне місце і все інше.

За його словами, багато гостей зазвичай бувають у холодні місяці — з грудня по лютий, а також в період з травня по серпень (коли старим і хворим стає важко переносити спеку).

"У нас були гості, які прожили ще пару років після того, як поїхали від нас. І були ті, хто помер, як тільки повернувся додому — провівши у нас два тижні, даремно очікуючи на смерть. Насправді все в Його руках", - сказав Шукла, вказуючи на небо.

"Якщо Він не побажає, ви можете провести в Каші роки й не помрете".

Пізніше Пандей розповів мені про подружні пари, які передали свій успішний бізнес дітям для того, щоб відправитися жити (і вмирати) в Варанасі.

"Люди хочуть покинути цей світ, залишивши про себе і свої вчинки добру пам'ять", - сказав мені Шукла, коли ми поверталися в його кабінет.

За його словами, у попереднього менеджера був постоялець з наксалітів, маоїстського повстанського угрупування, відповідального за багато терактів на території Індії.

"До нас приїжджають і злочинці, - продовжував він. - Розумієте, навіть найзатятіші з них релігійні й хочуть змити гріхи перед тим, як помруть".

У кабінеті Шукли я озирнулась: кімната була скромною, з простими дерев'яними меблями, з облупленими стінами. На полицях стояли запилені теки з переліками гостей, які побували тут, і книги з індуїстськими священними текстами.

Спочатку я була обережною, ставлячи питання про смерть, але ставлення Шукли до цього предмету було напрочуд байдужим. Чи можна ставитися до смерті настільки безтурботно?

Я запитала його, як це — весь час бути в оточенні людей, які чекають на смерть.

"Ми не боїмося смерті, - відповів він. - Ми радіємо їй. Люди приїжджають сюди з надією, а не зі страхом... Це місто Господа Шиви".

У мене в голові сплив образ Шиви, що сидить у позі медитації, а поруч — тризуб.

У індуїстів Шива — бог, що втілює одночасно руйнівний і творчий початок. Він руйнує, щоб бачити.

Як свідчить старе місцеве прислів'я, щоб потрапити на небеса, треба спочатку померти.

Через декілька тижнів, коли я вже повернулася додому, Гайатрі Деві пішла з життя. Про це сказав мені як би між іншим Пандей, коли ми розмовляли телефоном.

Я страшенно засмутилася, а він був спокійний і байдужий — як і Шукла.

Я запитала, чи приїжджала донька Гайатрі Деві на ритуал кремації. Приїжджала, відповів він.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою можна на сайті BBC Travel.

Хочете отримувати цікаві статті в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

...